дивись.info

Львівська журналістка розповіла, як збирала 155 історій загиблих воїнів для книги

Львівська журналістка розповіла, як збирала 155 історій загиблих воїнів для книги

Львівська військова журналістка Ірина Вовк написала тритомник «На щиті». Книга вміщає 155 історій українських воїнів, що полягли у боях на Донбасі. 22 серпня у Львові відбудеться презентація видання.

«Сокоти дітей і не плач»… То було останнє повідомлення до дружини з фронту від Олександра Тербана, бійця 128-ої бригади. За якісь хвилини по тому Саші не стало. Ірині Вовк довелося чути сотні таких історій, бо від початку війни на Донбасі вона працювала військовою журналісткою. За ці роки їй вдалося зібрати 155 історій полеглих у бою військових. Вони й утворили тритомник «На щиті»: історії з Дебальцевого, Донецького та Луганського аеропортів, Цвітних Пісків, Іловайська.

Запитую в авторки, що давалося найважче у спілкуванні з рідними померлих. Ірина на якусь мить замислюється, відводить погляд і ніби через силу відказує, що найважче прощатися: «Ти не можеш сказати: «Тримайтеся». За що триматися, коли найбільша опора завалилася? От які слова підтримки? «Все буде добре»? Нічого в біса не буде добре, бо вони втратили дуже вагомий шматок свого життя. Їм не скажеш, що все буде добре».

За що триматися, коли найбільша опора завалилася?

Авторка говорить, що ніколи не замислювалася про написання книги як про самоціль. «На щиті» писалася сама собою, бо після коротких відео залишалося занадто багато емоцій, котрі не увійшли в кадр. На час початку війни на Донбасі Ірина працювала головним редактором сайту каналу «24», трохи згодом – журналісткою у колишньому складі редакції ЗІКу.

«Востаннє я з’їздила на фронт у серпні 2016-го – в район Широкиного. То був другий місяць вагітності, після цієї поїздки продовжувати журналістську роботу на передовій не дозволяв стан здоров’я. Але, повернувшись до Львова, не могла знімати про котиків-песиків, якісь комунальні проблеми. Довгий час я працювала саме з воєнною тематикою і писати про щось дуже мирне було важко.

На ЗІКу я запропонувала проєкт. Надихнулася фільмом «5 днів серпня» про грузинську війну 2008 року. В кінці фільму ті, хто втратив рідних внаслідок обстрілів – переважно мирні мешканці – на темному фоні говорили, що «мій чоловік загинув, коли впав снаряд на нашу квартиру. Я з дитиною врятувалася,  а чоловік загинув». Ті спогади сукупно займали 2 чи 3 хвилини фільму, по 10 секунд на героя. Я це дивлюся і розумію: оце ми будем робити, щось схоже.

Почали знімати – спершу про героїв Іловайська. Потім полеглих військових інших подій. За книжку я взагалі не думала. Проєкт полягав у коротких хвилинних соціальних роликах. Але я контактувала з багатьма родинами, і багато хто не хотів спілкуватися на камеру, а поза нею ділилися багато чим. Я розуміла, що ті емоції нікуди не підуть. Тому почала занотовувати такі речі», – згадує Ірина.

Я контактувала з багатьма родинами, і багато хто не хотів спілкуватися на камеру, а поза нею ділилися багато чим

Тритомник «На щиті» вже доступний до придбання на сайті «Фоліо». Також невдовзі планується надходження у книгарні. Авторка відказує: не має ілюзій, що тільки-но тритомник завезуть на книжкові полиці, читачі одразу скуплять весь тираж. Про війну читати важко і болісно. Тим не менше, війною не можна не цікавитись.

Ірина пояснює: «Люди не тільки забувають, що на сході триває війна. Вони живуть повз це. Багато хто не розуміє, що це повторення історії. Не дарма ж бригади наші іменують нині «чорними запорожцями», «холодноярівцями». І прикро, що багато хто не знає, що таке Холодний Яр, хто такі гайдамаки, хто такий Залізняк. Чому Холодний Яр мав повторення за часів УНР, а хто такі «чорні запорожці» були за часів УНР? Чому про це багато хто не знає? От відзняти б зараз бліци. Які будуть відповіді? Тому має бути така література. Насправді, ми ж про ту війну мало знаємо, і нам про неї треба читати. Багато хто не був на тій війні. Кого вона торкнулася – так, ті знають. А багато хто проходить повз. Іноді опускаються руки, бо не знаєш, як можна людей залучити до цього процесу, нагадати».

Люди не тільки забувають, що на Сході триває війна. Вони живуть повз це

Ірина ковтає клубок у горлі, бере до рук книгу, відкриває зміст, швидко пробігає пальцем по сторінці. У 2014 році у бою поблизу Вуглегірська загинув Дмитро Жуков. Вони з Іриною близько товаришували.

«Діма Жуков був заступником командира батальйона 25-ої десантної бригади. Я саме хотіла привітати його з Днем десантника, але була тоді на виїзді з іншим підрозділом. Через поганий зв’язок ніяк не могла додзвонитися. А потім, коли вже приїхала додому, десь всередині серпня, набрала його номер. Підняла слухавку дружина Юля і каже: «Мы Диму вчера похоронили». Це була перша смерть. Потім був Вітя Гурняк, мій друг, а потім якось їх стало так багато. Важко, бо багато хто з тих родин були або мої друзі, або близькі знайомі, з чиїми родинами я спілкувалася і товаришувала. Воно якось кремсає, коли ти пишеш. Бо кожну з історій ти читаєш і знаєш заздалегідь, що вона завершиться смертю. Тут нема інтриги, хепі-енду», – розповідає Ірина.

Тритомник «На щиті» умовно поділений на три епізоди: Іловайськ, Донецький аеропорт, Дебальцеве. Це сюжети не стільки про самих військових, як про те, наскільки змінилося життя родини після того, як не стало чоловіка-сина-брата.

«Або навпаки: у деяких сімей життя ніби і не змінилося. Перебирає, наприклад, бабуся тільники і каже: «Хай лежать, бо може ще ся верне». Її внука поховали у закритій труні. Родина ніби не вірить, ніби чекає його досі. Для цілої сім’ї надірвався світ. І коли ти приїжджаєш до них додому, спілкуєшся з мамою, дружиною, дітьми і бачиш це – це ж жах.  Вони плачуть весь час, перебирають речі тих хлопців чи дівчат.

Перебирає, наприклад, бабуся тєльняшки і каже: хай лежать, бо може ще ся верне. Її внука поховали у закритій труні.

Матері полеглого у боях за Дебальцеве Володимира Суслика син наснився за рік по смерті. Немов він пакує рюкзак і просить кави. Жінка збудилася, не розуміє, що трапилося. Син просить кави. На годиннику третя ночі, мати зірвалася на ноги, побігла на кухню і почала шукати каву у креденсі. Заварила горнятко, взяла пампушка і побігла на кладовище.

«На синку, попий кави», – говорила жінка, сидячи на лавці поруч із могилою. «Пробач, я хоч скоро бігла, але кава таки трохи схолола. То я тобі ще тут трохи лишу у папері, ти собі заверни, як схочеш. А то тобі ще пампуха й рогалика до кави. На ранок Різдво сину, Христос ся рождає.

Такими речами я дуже дорожила, аби не втратити. Бо розумієш: тут діти бавляться, а його немає. Тому хлопчику не буде з кого брати приклад, не буде з ким піти за руку у садок, до школи, на якісь змагання. Не буде кому його вчити відтискатись від землі, підтягуватися на перекладинах. Це найважче. Коли усвідомлюєш це, хочеться вибігти, покричати.

Отак поговорив з людиною, вийшов на вулицю, покурив, втамував якось емоційний стан і розумієш, що насправді є ті, кому набагато важче, ніж тобі.

З багатьма родинами ми зрештою стоваришувалися. Оля, наприклад, дружина Володі «Тайфуна», ми як подруги, можемо зустрітися, каву пити. Ксенія Кизило, буває також, що спілкуємося.

Родина Гурняків – ще один особливий момент (Віктор Гурняк – український фотокореспондент, боєць 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар», загинув від мінометного снаряду на Луганщині – ред.). Мама дуже добре до мене ставиться, і дружина Іринка, і сестра Оля, з якою ми у «Пласті» познайомилися. Мені з Вітьою запам’ятався момент, як ми – чи то у Тернополі, чи то у Франківську – на спартакіаді під час обіду зібралися, сіли по колу на траві, кожен мав якісь канапки, якийсь чай у термосі. І ми сиділи поруч, передавали один одному. Такі спогади, коли людина була жива, коли разом бавились, розважалися.

А потім бац – війна. Людина йде на війну, ти стаєш дотичною до війни. Я саме зустрічала друга, який приїхав на ротацію. І тут мені дзвонить брат і каже, що Вітя помер. Він був дуже особливий. Він був усюди. Він хотів робити все, він вмів робити все, йому все вдавалося. І тут раптом його нема. І на Майдані він активно брав участь, потім поїхав у Крим знімати. Не боявся зі своїм тернопільсько-львівським акцентом. І одразу на Донбас волонтером, допомагав «Айдару». А тоді прийняв рішення, що він іде воювати. І все, буквально декілька місяців, і його не стало. 32-ий блокпост, 19-те жовтня 2014-го року», – розповідає авторка.

Людина була жива. Разом бавились, розважалися. А потім бац – війна. Людина йде на війну, ти стаєш дотичною до війни.

З майбутнім чоловіком Ірина також познайомилася на фронті. Роман Сасік – «кіборг» 93-ої бригади – допоміг дівчині виїхати з Донецького аеропорту. Тоді Ірина разом з волонтерами привезла речі для військових, паралельно знімала матеріал, аж раптом почалися обстріли, і водій забрав групу, не дочекавшись дівчини.

Найбільше у війні Ірину вражає те, що її метастази простягаються набагато глибше, аніж спершу уявляється.

«Коли в мене запитували, чи не страшно їздити на фронт, я відповідала: «Та нє, шо там. Не так страшно, як зайти в лікарню, у шпиталь, а там хлопці без ніг, у яких вже життя скалічене». А коли я почала їздити до родин, то зрозуміла, що ні. У шпиталі життя, там живі. А коли ти приходиш додому, в будиночок у селі, а в кутку лежать якісь речі, розбитий мобільний телефон, портрети, тоді розумієш, що шматок життя відірвали. Молодий хлопець або зрештою і не молодий, яка різниця.

Я розумію хлопців, які мені говорять, зокрема і мій чоловік, що вони відчувають провину за те, що вижили. Ти запитуєш себе, чому ти живий, а вони ні. Як казав мій товариш: «Ця війна як спортлото: у того попали, а в того ні», – з гіркотою посміхається жінка.

Я розумію хлопців, які мені говорять – зокрема і мій чоловік – що вони відчувають провину за те, що вижили.

Запитую в Ірини, як реагували рідні на прохання журналістів поділитися наболілим чи охоче спілкувалися. Жінка знов бере до рук книги – цього разу всі три, лагідно гладить по корінці.

«Дуже по-різному реагували. Були родини, які самі мені дзвонили і казали, що хочуть поділитися. Інколи ми приїжджали у село для зйомок, і тоді сходилося чи не пів населеного пункту. Це був один формат. Часом родина приїжджала до нас на студію, а після зйомок ми разом йшли випити чаю і могли сидіти кілька годин, бо для них важливо, аби їх вислухали.

Дружина Кульчицького (Сергій Кульчицький – генерал-майор Нацгвардії, загинув у Слов’янську в 2014 році – ред.) не хотіла зйомок. З нею ми просто дуже довго сиділи в кав’ярні, пили багато гарячого шоколаду і вона розповідала. Я занотовувала, писала на диктофон. Надія вже на той момент втомилася від медійності – її чоловік став першим генералом, що загинув на фронті. Тому всі хотіли  з нею спілкуватися, її знімати. До книги я не могла не додати історію Аміни Окуєвої, хоч вона і загинула в Києві, а не на фронті. Її просто вбили. Ми з Аміною спілкувалися, тому це було важливо», – пояснює Ірина.

Зібравши матеріал, дівчина почала шукати видавця, котрий би зацікавився такими історіями. Однак здійснити задумане вдалося не відразу.

«Спершу я писала до львівських видавництв і тих, хто спеціалізується на військовій тематиці. Декотрі відповідали: «О, клас, давайте!»  А я продовжую: «Але там два мільйони знаків». Це лякало видавців. Були видавництва, які одразу сказали: «Ну, може, досить тих сумних історій?» Були ті, які відповідали, що від війни люди втомлені і треба вже щось яскравіше; були навіть такі версії, що про загиблих треба писати веселі версії.

Звісно, у книзі теж є веселі моменти, але я акцентувала не на них, а на емоціях родин.

Про «Фоліо» я замислювалася майже від початку, але не знала, з якого боку підійти. А потім просто взяла і написала головному редактору Красовицькому у месенжері: «Олександре, маю такий от текст, я б хотіла, щоби то була книжка». Він відповів майже одразу: «Гарна ідея, я у Львові, зійшов з потяга. Давай зустрінемося». Він якось одразу цим перейнявся і, напевно, за годину прийняв рішення, що він це видає.

Його не злякало, що це два мільйони знаків, що треба видавати два чи три томи. Красовицький казав: «Ну, як від війни людина може втомлюватися». У «Фоліо» є ціла серія «Хроніка», про війну і хлопців, які були на фронті, і волонтерів, і журналістів», – згадує Ірина.

Презентація тритомника запланована на 22 серпня. Захід відбудеться у Львівському парку культури. Презентацію Ірина вирішила приурочити до Іловайської трагедії.

«Взагалі річницю тих подій прийнято відзначати 28-30 серпня, але оскільки багато людей захочуть взяти участь у заходах в столиці, ми призначили дату заздалегідь», – пояснює авторка.

Сьогодні Ірина жалкує, що про багатьох не написала у книзі. Днями на Донбасі від ворожої міни загинув Тарас Матвіїв – журналіст та військовий, ще одна знакова постать російсько-української війни. Однак невдовзі багато людей зможуть прочитати 155 історій. Для родин, чиї близькі спочили на війні, важливо знати, що син, батько,  чоловік чи брат не просто поклав тіло і душу на вівтар свободи держави; а що є і ті, хто за це вдячний.

Текст Ірина ЯКИМ

Фото Микита ПЕЧЕНИК

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.