Наприкінці XIX ст. Європою почала ширитися концепція англійського філософа Ебенізера Говарда міста-саду, згідно з якою люди живуть в гармонії з природою. Ця ідея була підхоплена також архітекторами Львова.

На зламі ХІХ-ХХ століть львівські передмістя, де міську метушню поглинав сільський спокій, починають забудовувати романтичними віллами. Про унікальні зразки сецесійної архітектури та їхнє збереження ІА Дивись.info поспілкувалася із кандидаткою архітектури, старшим науковим співробітником Інституту Укрзахідпроектреставрація, старшим викладачем кафедри реставрації архітектурної і мистецької спадщини Інституту архітектури НУ «Львівська політехніка» Оксаною Бойко.

Коли вілла «хворіє», їй потрібен реставратор

– Нещодавно виник скандал через розібрану віллу «Великий косиньєр» у Трускавці, яку нібито виключили з реєстру пам’яток місцевої архітектури. Ви заявили про фальсифікацію протоколу Консультативної ради. Пані Оксано, чому така ситуація, як у Трускавці, взагалі могла статися?

– У нас немає механізму дотримання пам’яткоохоронного законодавства. Воно дуже часто порушується і ніхто за це не покараний. Є намагання фінансових покарань, але суми такі смішні, що це нічого не вирішує.

Чому руйнують вілли? Бо це земля. Тобто вілла – це окремий будинок з прилеглою земельною ділянкою. А територія є привабливим компонентом, де можна розвернути бізнес у висоту. Тому, власне, вілли і є найбільш вразливими пам’ятками архітектури.

Щодо Трускавця, то 2018 року, на прохання відділу охорони культурної спадщини, ми з колегою поїхали на огляд вілли «Великий косиньєр». Там нас зустрів власник, котрий під час огляду наголошував на жахливому стані будівлі. Ми ж бачили розкішну пам’ятку, яка кричала про  допомогу. Апелювали до здорового глузду, наголошували, що це пам’ятка, яку не можна руйнувати, розказували про її унікальність та переконували у необхідності її збереження. Коли людина хворіє, то йде до лікаря. Те саме з архітектурою. Якщо будівля руйнується, то на допомогу приходить реставратор. Однак ми відчували стіну. Було зрозуміло, що віллу хочуть знести. Ми досить докладно її сфотографували, з надією на реставрацію. В червні цього року активісти надіслали мені витяг з протоколу Консультативної ради з питань охорони культурної спадщини при департаменті архітектури та розвитку містобудування Львівської обласної державної адміністрації від 7 травня 2018 року, у якому я разом з моїми колегами-пам’яткоохоронцями одноголосно проголосували за не включення вілли «Великий косиньєр» до реєстру пам’яток. Річ у тім, що на Консультативну раду питання цієї вілли не виносилося. Для того мусіла бути представлена облікова документація, чого не було. Хоча, як з’ясувалося, документація на віллу «Великий косиньєр» була виготовлена, але ніхто її на раді не представляв і не розглядав. Хочу нагадати, що члени ради – це фахівці (історики і реставратори), які захищають пам’ятки, а не руйнують. Тому до питання сфальшованого протоколу ще повернемось.

– Чи були подібні ситуації у Львові із виключенням пам’ятки з реєстру, як це сталося у Трускавці?

– Так, були спроби виключити зі списку пам’яток будинок на Замарстинівській. Це не була яскрава пам’ятка, а може, втратила виразні риси? Була дискусія. Я утримуюся в таких випадках, бо важко за 10 хвилин вникнути в суть.

– Що означає «яскрава пам’ятка»?

– Та, яка вирізняється унікальними стилістичними рисами. Усі вілли, як правило, мають якісь особливості, нестандартні завершення, адже кожен власник хотів, щоб його садиба вирізнялася з-поміж інших. Йдеться насамперед про вілли заможних людей, які не шкодували коштів на доброго архітектора, вишукане оздоблення, садівника. Власне пишне оздоблення говорить про статус власника, бо це дорого. Коли з’явилися авто, то вілли будували вже з гаражами. Стилістично – це романтичні будівлі, в архітектурі яких прочитуються різні історичні стилі – неостилі. Це і неоренесанс, і французьке бароко, і сецесія, неокласицизм і функціоналізм. Дуже часто у віллах використовувалися елементи народної архітектури. Ми маємо яскраві зразки гуцульського типу або закоп’янського – використовувалися дерев’яні та металеві елементи, флюгери, жардиньєрки для квітів, веранди, вежі, шпилі. Усе це надає віллам романтичного вигляду. Вони будувалися в час культури, їхні власники були освіченими людьми, які хотіли і вміли гарно жити.

Статус не захищає памятки від знищення

– А яка загалом ситуація з віллами у Львові?

– У Львові ситуація з віллами плачевна. Ми маємо понівечене середовище віллових районів, які оточують місто з регулярною забудовою. Насамперед це Погулянка. Її вже нема, тобто нема цієї зеленої частини Львова, де ще недавно львів’яни любили прогулюватися. Нині ця територія щільно забудували висотками. Цинічно знищені вілли та забудована хмародерами Софіївка і навіть парк Залізна Вода (вул. Ярославенка). Про це гірко говорити. Помалу, але впевнено ділки добираються до Кастелівки, Нового Львова, Професорської колонії.

Більшість вілл не мають статусу пам’яток. Хоча історико-архітектурним опорним планом, який є нормативним документом, ці будівлі, здебільшого, визначені як цінна або фонова забудова та розташовані в межах історичного ареалу. Але, на жаль, такий статус не захищає ці пам’ятки від знищень. Хоча, згідно з нормами, їх треба зберігати, бо вони формують історичне середовище. Сучасні ж ділки, вдаючись до відшліфованих і апробованих схем, розглядають вілли, як території під висотну забудову. Схеми прості, бо скупити два-три помешкання у віллі, не так важко. Відтак, поки ходять по кабінетах, будівлю доводять до руїни (вибивають вікна, зрізають ринви, знімають покрівлю, часом підпалюють дах). Таким чином варвари стають білими та пухнастими і виступають вже як рятівники. Велике будівництво, як правило, цинічно подається під соусом реконструкції чи реконструкції  з розширенням…  Сумно, що влада не зупиняє ці безчинства. Зазвичай, на захист стають активісти. Зокрема громадськість врятувала віллу на Лисенка, 34, яку збудував Іван Левинський. Натомість віллу композитора Ярославенка, автора сокільського та пластунського гімнів, яка мала статус пам’ятки, врятувати не вдалося. Науковці та активісти витратили чимало зусиль на її порятунок. І все намарно. Винна у цьому насамперед влада. Власне на цій віллі міська влада продемонструвала забудовникам відшліфовану схему, як можна безкарно руйнувати пам’ятки.

Порятунком історичної будівлі від знищення, певною мірою, є його занесення до Реєстру нерухомих пам’яток культурної спадщини. Очевидно, якщо на це є підстави, тобто відповідність необхідним критеріям.

Власне таким чином – занесенням до Реєстру пам’яток – вдалося врятувати від знищення віллу «Подолянка», 1908 року, на вулиці Чупринки, 96. Якби її не внесли до реєстру, то на тому місці вже стояв би високий будинок. Ця вілла абсолютно унікальна. По-перше, її будував український архітектор Михайло Ковальчук. Вона підкреслена елементами української ідентичності – це орнаментовані гуцульським взором керамічні вставки, запозичені з народної архітектури різьблені дерев’яні випусти. Нам вдалося її внести до Реєстру пам’яток у 2014 році. Процедура пройшла дуже швидко. Можливо, сприяли тодішні події – Майдан. Сьогодні власник проводить реконструкційні робити на цій віллі і щось спотворює, але вона таки збережена.

Лише цього року вдалося завершити процедуру внесення до реєстру будинку на вулиці Костя Левицького, 23. Це дуже цікавий, а навіть унікальний будинок з огляду на його історію. Постав він 1888 року, як приватна вілла Владислава Ґодовського, архітектора  кінця ХІХ ст. – періоду пізнього історизму і ранньої сецесії. 1911 року двоповерхову віллу викупила релігійна громада німців-менонітів і перетворила її на бурсу і школу, а 1925 року добудували ще один поверх. Громада німців-менонітів існувала у Львові до 1939 року. 1941-го до будинку на коротко перенеслася українська гімназія, а відтак пристосували на житло. Теперішній власник будинку захотів розширитись надбудовою і перетворити його на готель, а у дворі, на місці дитячого майданчика, влаштувати  підземний паркінг. Звичайно, що мешканці довколишніх будинків збурилися… Процес внесення у Реєстр пам’яток тривав три роки, зникали документи. На жаль, помочі від пам’яткоохоронних структур не дочекаєшся… Якщо хочеш отримати позитивний результат, треба самому контролювати кожний крок. Три роки, і ще не кінець. Вже є наказ Міністерства і присвоєний охоронний номер, але і тут нахімічили. Присвоїли такий номер, який має інша пам’ятка.

Вже рік триває процес внесення до Реєстру пам’яток вілли Терлецьких на Сахарова, 52, яка збудована 1896 року Ігнацієм Віняжом та Іваном Левинським. Її власник (від 1920 р.) Михайло Терлецький – відомий український фармацевт, власник аптеки «Під чорним орлом», великий меценат та колекціонер українського мистецтва. Ця вілла розташована на перехресті вулиць і своїм яскравим шпилястим верхом маркує історичну частину Львова з вілловою забудовою та з рекреаційною зоною з озером Світязь (в совєтський час спортивний комплекс Медик). Якщо віллу, не дай Боже, знесуть і збудують запланований офісний центр, то далі забудують всю рекреаційну зону. Тому її треба зберегти.

Зараз намагаюся внести до реєстру віллу Людвіки і Людвіка Кухарів, щедрих меценатів спортивного клубу «Погонь». Людвік Кухар був власником мережі кінотеатрів у Львові та Кракові. Шість синів Кухарів були знаменитими спортсменами Львова та Польщі в різних видах спорту.

У процесі подання на пам’ятку вілла Йоанни Лоренц на Коновальця, 21. Ця будівля привертає увагу своєю дерев’яною верандою і територією між суцільною рядовою забудовою. Вона має цікаву історію. Збудована 1899 року архітектором Владиславом Раушом, 1908 її викупила Молочарська спілка, яку розбудував Ян Новорота. Нині там є власник, який планує заробити…

Проблема з віллою на Свенціцького, 16, яку 1896 року збудували два українці – Іван Левинський та Іван Долинський. 2018 року Управління охорони історичного середовища виготовило документацію і внесло до Реєстру пам’яток, після чого власники розсердилися і поруйнували здорові дерев’яні конструкції даху. Тепер тягнуться суди. Думаю, виграє той, хто має гроші.

Плачевна ситуація з віллою Габріелли Запольської «Скіз» – це дерев’яна вілла, яка опинилися в абсолютно трагічній ситуації. Вона має двох власників, які там мешкають. Будівлю внесли у Реєстр пам’яток, але і це не вихід. Потрібні кошти на реставрацію.

Збереження і спотворення

– Чи завдало віллам шкоди те, що за радянських часів це були помешкання на кілька квартир?

– Як правило, вілли розраховані на одну родину. Вони двоповерхові чи одноповерхові з мансардою; мали інтер’єрну сходову клітку, кухню, одну або дві лазнички, салон і спальні. Коли віллу ділили на помешкання, то змінювалося розпланування. З’являлися перегородки, влаштовувалися додаткові кухні і лазнички. Дуже рідко хтось робив собі окремий вхід з вулиці. За таких реконструкцій об’ємно-просторова структура, компонування фасадів не змінюється, але, на жаль, безповоротно втрачаються інтер’єри. Лише окремі вілли мають збережені фантастичні інтер’єри. Як, наприклад, вілла Кароля Дзядоня Дзелінського, збудована у 1903-1906 роках фірмою Івана Левинського, за проєктом Альфреда Захарєвича на вулиці Котляревського, 47. Її дерев’яна сходова клітка з неоґотичними елементами, сецесійними світильниками, кесонованою стелею вражає.

Вулиця Котляревського, 47

Поруч, під №49, стоїть ще одна вілла «Людмила». Я внесла її в пам’ятки, до речі, на прохання її мешканців. На перший погляд вона непримітна, бо декор затерли совєтські ремонти. Та коли придивляєшся, то там така сецесія – будував Іван Левинський. Всередині усі п’єци збережені. Але на другому поверсі там досі є комунальне помешкання: спільна ванна кімната та кухня і три кімнати, які належать окремим людям, проте всі шанобливо ставляться до краси. У цій віллі все збереглося.

– Які Ваші улюблені львівські вілли?

– Важко сказати, бо кожна вілла має якусь родзинку. І та, яка пишно оздоблена, як, наприклад, вілла Юзефи Франц, яку наприкінці XIX ст. збудував Ян Перось, а оздоблював Едмунд Плішевський, чи тогочасна необарокова вілла Дуніковських (музей українського мистецтва ім. А. Шептицького). І захована в зеленому оточенні, за вишуканою огорожею вілла Кухарів, збудована в стилі раціональної архітектури у 1910 році Зиґмундом Пшорном. Я би виокремила віллу Івана Долинського на вулиці Лемика, збудовану на зламі XIX-XX ст. Вона вписана у дуже складний рельєф і вирізняється своїм романтичним колоритом, а водночас гордим виглядом, унікальними дерев’яними та кованими елементами, черепичними дахами, а також живописними розписами на фасаді. І це дуже вражає. Дуже цікава вілла на вулиці Чупринки, 21, яку збудували Іван Левинський та Альфред Захарєвич наприкінці XIX  ст. Її власником був ректор Львівської політехніки Плацид Заслав Дзівінський, пізніше родина Кузьмовичів, сьогодні там знаходиться НТШ. Дуже цікава вілла Ванґа, збудована у 1900 році Наполеоном Лущкевичом на Івана Франка, 114. На жаль, спотворена заміненою покрівлею. Мене вражає вілла Ломниця у вигляді середньовічного замку на вулиці Сахарова, 62, яку у 1920-х роках збудував для своєї родини архітектор Станіслав Ревуцький. Своєю раціональною архітектурою захоплює вілла Труша, зведена Олександром Лушпинським у 1910 році; зараз там музей Івана Труша. Перлиною є вілла Романа Ковшевича на Вишенського, збудована 1912 року фірмою Левинського в стилі української сецесії чи неоукраїнському стилі, з елементами народної орнаментики.

Архітектура і люди

– Чи багато є ще об’єктів у Львові, які потребують внесення до реєстру пам’яток?

– Львів – це місто, яке в реєстрі має найбільше пам’яток зі всіх міст України. Але реєстр повинен постійно оновлюватися. Це значить, що мусить вестися безперервна робота, пов’язана із занесенням об’єктів культурної спадщини до реєстру. Але проблема в тому, що на державному рівні це питання не стоїть. В совєтські часи у Львові існував Державний історико-архітектурний заповідник, який мав також і наукову функцію. Щороку до реєстрів (місцевого і національного) вносилися виявлені пам’ятки. Це була планова робота –науковці обходили місто, набирали певну кількість об’єктів, які відповідали критеріям пам’яток, і затверджували їх рішенням облвиконкому. Тепер це набагато складніше. По-перше, заповідника у Львові нема, по-друге, для внесення об’єкту до реєстру треба виготовити досить великий пакет облікової документації, який складається з історичної довідки з графічними матеріалами та джерелами, облікової картки, акту огляду технічного стану, матеріалів фотофіксації тощо. Ця  документація потрібна, але вона ускладнює процес внесення пам’ятки до реєстру. Дуже зле, що цим не займаються системно пам’яткоохоронні структури. Пам’ятки вносяться за принципом – «поки грім не вдарить».

– Скільки часу займає підготовка самої документації?

– Все залежить від об’єкта і наявності інформації. Щоби написати історію, треба трохи попрацювати. Якщо об’єкт відомий, то інформацію роздобути неважко. Але часто об’єкти менше відомі. Сьогодні допомагає інтернет, доступні картографічні матеріали, статті, книжки. Але першим джерелом на львівські будівлі, звичайно, є будівельні справи Державного архіву Львівської області, які містять матеріали на кожний будинок приблизно від середини XIX ст. і до 1939 року. Ці архівні справи – це рукописи, писані, переважно, польською мовою, часом ґотиком, який вміє читати мало хто. Але графічні матеріали – проєкти побудови, перебудови тощо розкривають будівельну історію. На замовлення архівних справ і їхнє опрацювання йде досить часу. Крім того, об’єкт треба добре оглянути, щоби скласти акт його технічного стану, сфотографувати. Одне слово, часу йде достатньо.

Збір усієї цієї інформації надзвичайно копіткий і цікавий процес – дізнаєшся не тільки про архітектора, архітектуру, але й про людей, які там мешкали. Часто історична довідка перетворюється на наукову розвідку.

– Як виглядає сама процедура реєстрації і скільки часу потрібно, якщо все проходить нормально?

– Якщо дотримуватися порядку обліку, затвердженого наказом Міністерства культури України, то приблизно два місяці. У процедурі подання прописані терміни і вони досить стислі. Спочатку готова облікова документація подається на Консультативну раду в область. Вони проводяться, зазвичай, раз на два тижні, але часто треба чекати довго. Як правило, всі члени ради зацікавлені у збереженні пам’яток. Рішення про занесення до Переліку культурної спадщини разом з обліковою документацією направляється Мінкультури на розгляд експертної комісії. Готується висновок щодо відповідності пам’ятки культурної спадщини і приймається рішення про занесення її до Реєстру за категорією місцевого значення; якщо об’єкт претендує на національну пам’ятку, то затверджується постановою Кабінету Міністрів. Все це час.

Є ще такий дуже важливий момент у цій справі – це контакт пам’яткоохоронних органів. Мінкультури повинно повідомити місцеві органи про прийняте рішення, відповідно, останні – власника та зобов’язати його укласти охоронний договір. На жаль, цей ланцюг чомусь розірваний. Не завжди прийняте рішення доходить до власника. Зокрема так сталося з будинком на Костя Левицького. Тому треба добиватися виконання службових обов’язків.

Від романтики до агресивних форм

– Що втратить Львів із втратою вілл?

– Львів впродовж останніх років спішно і впевнено змінює своє обличчя. На жаль, у гірший бік.  Якщо подивитися на сучасний краєвид Львова, то хочеться плакати. Місто 1998 року внесене у список ЮНЕСКО. За що? За збережене середовище. На той час Львів дуже добре зберігав історичне середовище, а вілли органічно доповнюють його. Зелені райони історичного ареалу міста з вілловою забудовою перетворюються на безликі, а часом і аґресивні житлові з хмародерами. Міський ландшафт стає моторошним.

– Чи відзначили б Ви за архітектурні рішення якісь сучасні будівлі у Львові?

– Важко сказати. Я люблю сучасну архітектуру, але Львів, на жаль, не може похвалитися чимось цікавим. Думаю, що нині краще, коли в історичному середовищі будують історичні репліки, бо вони принаймні не руйнують історичне середовище. Ми це можемо побачити на площі Міцкевича, де зведено дві нові будівлі банків – колишній Укрсоцбанк і Укрексімбанк. Якщо перший вніс дисонанс в архітектурну гармонію площі, то другий органічно вписався в середовище. Звичайно, збудувати таку історичну будівлю складно. Треба мати велике професійне чуття і досвід.

На вулиці Єфремова, 26 на місці розібраної вілли кінця ХІХ ст., яка не була пам’яткою, збудували житловий будинок. Вілла не була особливою, але дуже гарною. Архітектори відзнакували її у новобуді, фасади якого «розіграли» чорним і канарковими кольорами. А вулиця забудована сецесійними будівлями – модернізм кінця ХІХ – початку ХХ століття. Новий будинок – креативний, але не в тому місці. Уся сецесійна архітектура зникла. Це неповага до історичного середовища, до його творців. Я розумію молодих архітекторів, які хочуть себе проявити, але місця у Львові є досить, де можна будувати сучасну архітектуру, і не обов’язково для цього руйнувати старі будівлі. Вони також повинні існувати.

– Як захистити Львів від агресивної сучасної архітектури?

– Без держави не обійтися. Без створеної пам’яткоохоронної вертикалі, про яку ми говоримо 30 років. Без створення механізму дотримання законодавства, яке є, але не працює. Про таке безчинство в місті, яке маємо нині, ніхто не міг і подумати. Правоохоронні органи – перші порушники, які задають тон. Наприклад, першим забудовником вулиці Стуса була прокуратура. А це територія парку Залізна Вода, що є пам’яткою садово-паркового мистецтва. З їхньої «легкої руки» появилися наступні висотки. Якщо можна прокурорам, то й інші будуть. Нині панує хаос і непрофесіоналізм у всіх сферах. Я не хочу сказати, що в нас нема фахівців. Вони є. Але, на жаль, не потрібні. Тому, на мою думку, Львів може захистити Закон і фахівець.

Оксана ДУДАР

Фото Микити ПЕЧЕНИКА

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Дудар Оксана
Шеф-редактор ІА Дивись.info. За освітою філолог, за покликанням журналіст. Життєве кредо – журналіст завжди повинен ставати на бік слабких і скривджених. Улюблена робота – їхати у відрядження.