дивись.info

«Я з нею»: як українські жінки солідаризуються в соцмережах

«Я з нею»: як українські жінки солідаризуються в соцмережах

Вже кілька тижнів світовими соцмережами шириться флешмоб #WomenSupportingWomen, який закликає жінок підтримувати одна одну.

Українки також активно поширюють власні чорно-білі фото зі словами підтримки, одначе наголошують, що солідаризуватися варто щодня, аби кожна жінка відчувала це.

Українські соцмережі дедалі активніше реагують на прояви дискримінації чи гендернозумовлене насильство щодо жінок. ІА Дивись.info вирішила пригадати найгучніші українські флешмоби, адже наше суспільство стає дедалі чутливішим до негативних проявів щодо жінок і тому дедалі менш ймовірно, що сексистське висловлювання чи насильство пройде непоміченим.

У чому жінки підтримують жінок

На жаль, найчастіше флешмоби на підтримку жінок відбуваються після якихось негативних епізодів, суспільство переважно рефлексує на висловлювання чи насильницькі дії. Це і #ятобінебренд, #ятобінедорогенька», #забуласпитативМарченка, #янебоюсьсказати» та інші. То що їх об’єднує та чому жінкам варто підтримувати жінок?

Хештег #WomenSupportingWomen в Instagram і Facebook лише за перші кілька днів існування зібрав понад 3 мільйони дописів, чимало світових знаменитостей почали масово публікувати власні чорно-білі портрети з текстами про те, за що вони захоплюються жінками та чому їх варто підтримувати. Поряд зі зворушливими словами підтримки в наших соцмережах зрезонувала інформація про побиття та спробу зґвалтування жінки у купе потяга «Маріуполь-Київ». Відтак чимало постів під цим хештегом були не про натхнення, а про те, що українські жінки досі перебувають у небезпеці, бо щомиті і практично будь-де можуть страждати від гендернозумовленого насильства.

Народна депутатка Інна Совсун пише: «Це має бути не одноразовою акцією у соціальних мережах. А постійною щоденною боротьбою. Кожен такий випадок має ставати публічним. І має закінчуватись вироком. Кожна сексистська реклама, кожен сексистський випад політиків, кожна нападка на будь-кого з нас має мати результатом спільну дію для захисту одна одної… Треба не здаватись, іти далі. Підтримувати одна одну. Не боятись. Бо страшно – це коли ти сама в потязі, і тебе намагаються зґвалтувати. І для того, аби з цим страхом ніколи не стикатись – треба виходити за межі комфорту тут і зараз, і виходити публічно з позицією про неприйнятність ставлення до жінок в країні і вимагати змін. Довго і постійно. Разом».

Це має бути не одноразовою акцією у соціальних мережах. А постійною щоденною боротьбою
Інна Совсун

Львівська зоозахисниця Оксана Джус на своїй сторінці зауважує: «Мережею шириться прекрасний флешмоб на підтримку Жінок… Але ти (я і, можливо, ще хтось) не плануєш брати в ньому участь, не шукаєш своє чорно-біле фото, допоки новий день не покаже тобі, що жінки надалі потребують підтримки, захисту та безпеки…» й розповідає про спробу зґвалтування українки в поїзді та не зовсім адекватну реакцію на це певних осіб.

Головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва також рефлексує під цим хештегом на недільні новини: «…найбільше мене вражають коментарі людей: чому вона не думала про свою безпеку та безпеку своєї дитини, чому не зачинила двері в купе, вона сама винна в тому, що трапилося. Як взагалі можна виправдовувати насильство? Знаходити тому, що трапилося, якесь пояснення? … Місяць тому я спілкувалася з жертвою насильства з Кагарлика Нелею Погребицькою. На все життя запам’ятаю те, як вона просто говорила про те, що з нею сталося. У селах, в маленьких містах багато речей не викликають шоку, обурення, вони здаються майже звичними. Ми звикаємо до насильства. Виправдовуємо його, шукаємо причину в жертві … Тому такі історії, як з Нелею або Настею повинні отримувати не просто громадський резонанс протягом декількох днів, до наступного інформаційного приводу. Про них потрібно кричати, говорити кожен день. Доводити до кінця. Тільки так ми зможемо відчувати себе безпечніше або в поїзді, або на погано освітленій вулиці ввечері, де завгодно. І це залежить від нас – дівчаток, дівчат, жінок. Якщо ми дійсно підтримуємо одна одну, то повинні писати про Нелю, Настю, інших жертв насильства. Підтримувати їх і добиватися справедливості».

Подібних постів в українському Facebook наразі вже десятки, якщо не сотні. Але це далеко не вперше, коли суспільство солідаризується з жінками.

Ні сексизму!

Все чутливішим стає українська онлайн-спільнота до проявів сексизму з боку політиків та чиновників. Цій темі були присвячені вже кілька масштабних флешмобів українок. «Я тобі не дорогенька» (#ятобінедорогенька) стало реакцією на звернення «дорогенька» експрезидента Петра Порошенка до однієї з медійниць ще під час його каденції.

«Це було на рівні персонального обурення, бо я сповідую принципи рівності та недискримінації, до того ж працюю в правозахисній громадській організації, яка опікується правами журналістів, – пояснює свою мотивацію медіаекспертка, одна з авторок флешмобу Ірина Земляна. – Більше як два роки я потерпаю від булінгу за це, власне, я зверталася до поліції та кіберполіції, тому що нові сексистські висловлювання політиків протягом цих двох з половиною років породжують нову і нову хвилю булінгу щодо мене саме за це».

Це було на рівні персонального обурення, бо я сповідую принципи рівності та недискримінації
Ірина Земляна

«Експрезидент точно про флешмоб знає, мені приватно передали, що він казав, ніби його неправильно зрозуміли, але за що він вибачається. Цей флешмоб породив дискусію щодо сексизму в політиці (він актуалізував дискусію, яка вперше виникла після висловлювання Віктор Януковича: «Для того, щоб увімкнути Україну, достатньо подивитися на неї власними очима, коли почнуть квітнути каштани в Києві. І у містах українських почнуть роздягатися жінки», – ред.), тому що навіть неприхильники  #ятобінедорогенька й навіть ті, хто підтримували президента Порошенка й підтримують досі вже не президента, чітко усвідомлюють, де сексизм. Думаю, що це дало свої результати», – додає Ірина Земляна.

Ще однією гучною реакцією на черговий сексистський вислів став флешмоб «Я тобі не бренд» (#ятобінебренд), який спровокували слова вже чинного президента: «Туристи завжди говорили, що в Україні дуже красиво, дуже смачно і дуже красиві люди, особливо жінки. Так, це все є, і воно залишається нашим брендом». Тоді жінки під цим хештегом почали нагадувати різноманітні сексистські висловлювання українських політиків та пояснювати, чому українки – не туристична принада, не послуга й не об’єкт. Жінки вимагали від президента вибачень, на що отримали реакцію його Офісу, щоправда, скоріше не вибачення, а пояснення у дусі «ви не так зрозуміли».

Рік тому великий резонанс в українському Facebook отримали слова заступника голови Запорізької облради Владислава Марченка про те, як мають вдягатися та виглядати жінки. Флешмоб «Забула запитать у Марченка» (#забулазапитатьумарченка) заполонив українські соцмережі тисячами фото жінок у такому вигляді, який їм до вподоби, із критикою висловлювання чиновника. Цікаво, що сам Марченко за посадою мав би боротися із сексизмом, адже був уповноваженим обласної ради із питань забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків. Через кілька днів чиновник попросив вибачення за свій допис, але в дуже дивній формі, порівнявши чоловіків зі світлофором, та заявив про готовність піти з посади, втім, на сайті Запорізької обласної ради зазначено, що він чинний заступник голови.

Ні насильству

Напевно, одним із найрезонансніших для українських соцмереж стала акція «Я не боюсь сказати» (#янебоюсьсказати). Замовчування випадків гендернозумовленого насильства в Україні, на жаль, досі на високому рівні. За даними правозахисної організації «Ла Страда-Україна» лише 10-15% жінок звертаються по допомогу у випадку насильства, при цьому чимало українок вважає насильством саме фізичні дії. Тому акція «Я не боюсь сказати» стала свого роду інформаційною бомбою, яка викрила принаймні приблизні масштаби проблеми. Тисячі українок розповідали про пережите фізичне чи сексуальне насильство, випадки сексуальних домагань чи інші епізоди на сексуальному підґрунті, які травмували їх. Запустила кампанію українська активістка Анастасія Мельниченко і, за її словами, зокрема завдяки цій акції питання сексуального насильства стало частиною національної дискусії, почало обговорюватися, доноситися через ЗМІ та мистецтво, вийшло у публічний простір.

Цього літа українки активно підтримали віртуальний марш «Червоне взуття» (#RedShoes)  – акцію солідарності жінок проти насильства. Вона стала у чомусь співзвучною до «Я не боюсь сказати», адже українки відверто ділилися персональним травматичним досвідом.

Чи прогресує суспільство

Нинішні інформаційні бульбашки, які формуються алгоритмами соціальних мереж, часто спантеличують, адже створюють безліч паралельних картин світу, кожна з яких здається повною. Тож не дивно, що висловлювати підтримку та солідаризуватися за таких обставин – необхідно.

На думку медіаекспертки Ірини Земляної, активне рефлексування суспільства на негативні прояви, зокрема сексизм, приносять результати: «Я впевнена, що подібні флешмоби приносять результати. І тут є декілька рівнів: один – це просто актуалізація та видимість проблеми, тому що часто пересічні люди навіть не розуміють, в чому проблема і що це є проблема. Другий рівень – оця суспільна незгода, яка передається і політикам також, тож вони також розуміють, що краще так не робити, знають, що отримають реакцію. Тому, думаю, це їх якось зупиняє. І останній кейс із Корнієнком і «корабельною сосною» показав, що вибачення потрібне і, мені здається, це єдине щире вибачення політиків. Воно, щоправда, відбулося не з першого разу, але він вибачився і, думаю, що це саме через соціальний тиск. Плюс, це дає жінкам, що сповідують принцип рівності, віру в те, що з ними все о’кей, вони розуміють, що це обурює їх і також обурює багатьох людей, тож вони не самі в цьому».

Я впевнена, що подібні флешмоби приносять результати
Ірина Земляна

Крім того, розголос та проговорювання травматичного досвіду, на думку фахівців, має терапевтичний ефект.

«Коли йдеться про насильство (не важливо, фізичне, сексуальне чи емоційне), найважливіше, що може допомогти пережити травму – це підтримка. Ресурси потерпілої особи поділяються на внутрішні (її суб’єктивні) і зовнішні. Чим більші ресурси – тим менше в травми можливості похитнути ідентичність жертви (віри в себе, свої сили, знання про себе), – пояснює психотерапевтка Анна Мозгова. – Саме тому такі соціальні акції, як «womensupportwomen» або «янебоюсьсказати» є такими важливими. По-перше, вони дають проблемі голос. Кожна історія насильства, опублікована в інтернеті, тягне за собою сотні (якщо не тисячі) подібних. Так, кожна потерпіла особа отримує можливість дізнатися, побачити чи відчути, що вона не сама. Не в плані применшення значення того, що з нею сталось, а в плані отримання, можливо, нового знання про те, що це сталося не через неї, що відповідальність не лежить на ній. Дуже багато років (десятиліть чи навіть століть) питання домашнього насильства, розбещення, емоційного насильства в тій чи іншій формі, а також сексуального насильства саме над жінками замовчувались. Якщо постраждала тримає в секреті пережитий негативний досвід, вона може (і найімовірніше, почне) відчувати сором, страх, провину і навіть відчуття себе «зіпсутою», «не такою», «неправильною». Таким чином беручи всю відповідальність за випадок (чи серію випадків) на себе. Називаючи речі своїми іменами, насильство – насильством, травму – травмою і потерпілу – потерпілою, ми даємо «валідацію» почуттям (валідація – надання законної сили, відповідність результатам – авт.). Щонайменше – злості до насильника замість осуду постраждалої.

Кожна історія насильства, опублікована в інтернеті, тягне за собою сотні (якщо не тисячі) подібних. Так, кожна потерпіла особа отримує можливість дізнатися, побачити чи відчути, що вона не сама
Анна Мозгова

Говорити про травму, якою б вона не була – важливо. Чим більше – тим краще. Цей процес дозволяє «вивести» травму в розділ подій, які стались з людиною, а не особливостей її самої і таким чином «інтегрувати» травму в загальний життєвий досвід цієї людини. Підтримка – екологічна, без сварки, присоромлення, випитування, зі згоди цієї людини і в тому об’ємі, який їй потрібний – є головною в процесі проживання травми. Існують дослідження, які доводять, що ті дівчата або жінки, які, переживши сексуальне насильство, розповіли про нього і отримали підтримку, переживають його менш травматично. Саме тому говорити про свою травматизацію, пережите насильство так важливо, обравши для цього особу, якій ви довіряєте. Це може бути близька людина, подруга, або професійна психотерапевтична допомога».

Проговорення проблем, пов’язаних із гендерною дискримінацією, насильством чи сексизмом, виведення їх у площину суспільної дискусії, сприяють підвищенню рівня поінформованості українців, а отже, їх поваги одні до одних незалежно від статі.

Валерія ПЕЧЕНИК

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.