Бій під Цвітними Пісками: шість років по тому

Загиблі і безвісти зниклі

Тоді зникли безвісти 19 бійців. Станом на сьогодні невідомою залишається доля шести військовослужбовців. Ще один визнаний загиблий, але підтверджень його смерті немає.

«З 2016 року ще двох бійців опізнали. Їх перепоховали: одного – на Хмельниччині, іншого – на Прикарпатті. А щодо ще шести зниклих хлопців ситуація досі невідома. Ще 2016 року була вказівка, щоб ті люди, які займаються розшуком безвісти зниклих, передали усі справи СБУ. І на даний час там є спеціально створений відділ, який і займається розшуком. Відтоді усі, хто володіє якоюсь інформацією (зокрема волонтери), передають її до СБУ», – розповідає ветеран війни, десантник, командир БТРа №125, який потрапив у ворожу засідку і брав участь у тому бої Ігор Бездух.

Він додає, що останнім часом у списках полонених, яких обмінюють, більше не з’являються імена бійців.

«У грудні 2017 року відбувся великий обмін 73 на 73. Один з хлопців, якого звільнили з полону, повідомив, що зустрічався з нашим бійцем. За документами він визнаний як загиблий. Перетиналися вони десь у підвалах Луганська. Він чітко назвав прізвище, ім’я, бригаду, вік. Але після цього його доля невідома. Ще один з наших командирів, який теж пропав безвісти, через суд визнаний загиблим, та жодних доказів цьому немає», – розповідає Ігор Бездух.

І хоча сьогодні дедалі менше інформації про військовополонених та зниклих безвісти бійців просочується назовні, ветерани і далі шукають своїх побратимів через солдатське радіо, високопоставлених далеких родичів у Росії. Щоправда, останні просто панічно бояться схожих прохань і готові допомогти з чим завгодно, тільки не з цим.

«Зараз був анонсований ще один великий обмін. Але ніхто не оприлюднює списків. А потім за фактом обмінюють людей, які були затримані на окупованій території за якийсь кримінал чи пияцтво, і обмінюють їх на реальних злочинців, яких затримали ми. Мені, здається, що бійці вже нікому непотрібні і їх ніхто не шукає. Ці обміни відбуваються, щоби відволікти увагу, задля годиться», – каже ветеран.

Ігор пояснює, що дуже складною залишається ситуація з ідентифікацією загиблих бійців. Часто-густо навіть після підтверджуючих результатів ДНК родичі відмовляються визнавати синів чи чоловіків загиблими і продовжують їх розшукувати.

«Одного хлопця встановили за ДНК. Дружина вже погодилася з результатами, а мама відмовляється. Поки родичі не визнають бійця загиблим, ми теж не маємо права це робити. Коли ми були на перепохованні Едика Слободяна, приїхали батьки інших зниклих безвісти, були ветерани нашої 5-ої роти. Одна мама з нами поговорила і сказала: «Я вас почула, але я його й далі шукатиму», – ділиться Ігор.

Злочин і кара

Ще 2014 року було порушене кримінальне провадження. Одним з фігурантів справи є російський неонацист Олексій Мільчаков, ватажок бандформування «Русич», яке й влаштувало засідку, куди потрапила колона «Айдару». Росіяни відкрили вогонь на ураження. За словами Мільчакова, шістьох поранених українських бійців стратили на місці. Досі триває збір матеріалів для передачі до міжнародних судів.

«Слідчий, який займається цією справою, приїжджав до Львова. Він пояснив, як усе відбувається. Це дуже складна і кропітка робота. Справа подаватиметься у міжнародні суди, потрібен дуже детальний опис усього. Європейські міжнародні суди не приймають недоопрацьованих справ. Заступника Мільчакова (Яна Петровського – ред.) свого часу затримали у Норвегії, але згодом відпустили через недоопрацьовану справу. Має бути чітка база доказів.

Провадження було відкрите, але справа наразі не дійшла суду. До речі, більшість групи Мільчакова, яка брала участь у бою 5 вересня 2014 року, завдяки роботі наших спецслужб, восени 2017 року «пішла на концерт Кобзона», – додає Ігор.

Так буде доти, доки ми живі

Традиційно щороку цього дня ветерани війни, учасники бою збираються у Гарнізонному храмі, щоби згадати своїх побратимів, помолитися за їхні душі.

«І так буде доти, доки ми живі, – каже Ігор Бездух. – Потім поїдемо на могили. Маю ще кілька військових квитків, які треба передати родичам. Це вже не документ, але для них – пам’ять».

Торік, на 5 річницю, теж відбулася спільна молитва у Гарнізонному храмі. А потім побратими вирушили на могили загиблих товаришів.

«Нам допомогли з транспортом і дві доби ми були на колесах. Навіть вночі на цвинтар ходили. Батькам медалі вручали. Львівщина, Івано-Франківщина, Тернопільщина, Хмельниччина, Рівненщина, Волинь. Ми проїхали понад дві тисячі кілометрів, але побували у всіх. Навіть вночі було легко шукати могили – свічки, прапори», – розповідає Ігор.

І додає, що останнім часом дедалі частіше з’являється відчуття, що війна опинилася десь далеко.

Читайте також: Я себе не раз запитував, чому тоді загинув не я? – Ігор Бездух про жорстокий бій біля Веселої Гори

«Зараз вибори на першому плані, раніше – коронавірус, до того – ще щось. Таке враження ніби пожежу намагаються загасити водою зі шприца. Людина поранена три дні лежить на полі, а її забороняють шукати. Мені здається, ми йдемо до того, що ще може стати соромно за те, що захищав Україну. Втомилися від війни. Хто втомився? Головне, ті, хто воює, не втомився, а ті, хто нічого не робить – втомився. А мама не втомилася чекати свого сина вже 6 років?» – завершує свою розповідь Ігор.

Оксана ДУДАР