Цукеркова королева Галичини: потужний менеджмент і українська національна ідея

климентина

Цукерки вже давно вважають одним із символів Львова, а туристи на згадку про місто намагаються придбати солодкі сувеніри.

Та не всі знають про ту, хто майже 100 років тому дала величезний поштовх виробництву та популяризації цукерків. Климентина Авдикович (Січинська) – галицька бізнес-леді, фундаторка першої української фабрики цукерків у Львові, яка своєю продукцією підкреслювала національну ідентичність.

Так, гуляючи у Львові вулицею Олени Степанівни, під 23 номером сьогодні можна побачити 5-поверхівку. А в міжвоєнні роки тут був двоповерховий будинок, в якому функціонувала парова «Фабрика цукорків і помадок «Нова Фортуна», яка стала попередницею львівського «Світоча».

Родинні зв’язки і життя до цукерок

Климентина Авдикович народилася 27 липня 1884 року у Копичинцях на Тернопіллі, в родині священника Миколи Січинського та Олени Січинської – активної діячки українського жіночого руху на Галичині. Згодом родина переїхала на нове місце служіння отця Миколи – на Косівщину. Микола Січинський був послом до Галицького крайового сейму та активним діячем «Просвіти».

Львовознавець Іван Радковець розповів ІА Дивись. info, що вважає назву фабрики «цукерків» «Нова Фортуна» невипадковою. Її назва перегукується з політичною групою, до якої входив батько Климентини.

«Батько – отець Микола Січинський, греко-католицький священник, діяч, який ввійшов до Галицького сейму. І, власне, у Галицькому сеймі він відіграв дуже велику роль, тому що входив до так званої групи «Нова ера». Це українці уклали своєрідну угоду з польською фракцією і австрійським урядом. Угода ця стосувалася підтримки політики австрійського уряду, а за це уряд дав додаткові місця в сеймі українцям. Вже тоді політики вміли добре торгуватися. Назва цієї угоди – «Нова ера». І воно мені виглядає дуже співзвучно з назвою фабрики – «Нова фортуна», «Нова ера»…», – розповідає Іван Радковець.

Загалом її родина була дуже цікава. Батько був одним з діячів Української націонал-демократичної партії, що відіграла велику роль у ЗУНР і згодом увійшла в Українське націонал-демократичне об’єднання (УНДО). Мама Олена Січинська була відомою діячкою українського жіночого руху в Галичині.

«У сім’ї народилося 11 дітей (з них троє померли при пологах). Із цих восьми дітей найбільше говорять про двох – Мирослава та Климентину. Хоча свого часу, думаю, про інших теж говорили. Бо Олена Січинська відкривала український жіночий з’їзд у Львові спільно з Басараб та іншими діячками жіночого руху. Тобто вона була дуже знаною особою», – каже дослідник.

Брат Климентини Мирослав Січинський став відомим, коли, будучи студентом у Львові, здійснив атентат. На знак помсти за кривди, заподіяні українцям, він у 1908 році застрелив у Львові галицького намісника Анджея Потоцького в його робочому кабінеті.

«Тоді Климентині було 22 роки. Уявіть собі її стан, коли брата засуджують до смертної кари? І це все переживає сім’я, родина. Потім, щоправда, через резонанс справи смертну кару замінили на 20 років ув’язнення, а ще пізніше Мирослав і взагалі втікає із в’язниці», – продовжує львовознавець.

На той час Климентина вже одружена із професором української гімназії в Перемишлі, відомим на той час письменником Орестом Авдиковичем.

«Дивно, чому її завжди ідентифікують за прізвищем чоловіка – Авдикович. Дівоче прізвище десь, ймовірно, намагались приховати і, як на мене, це вже могли бути наслідки радянської пропаганди. Бо Авдикович всюди фігурує лише як письменник і не більше. Хоча він також був цікавим громадським діячем і брав участь у політичному житті Галичини», – зауважує Іван Радковець.

Саме після смерті чоловіка у 1918 році Климентина продала частину свого майна і заснувала 1922 року першу українську фабрику цукерків і помадок «Фортуна» у Перемишлі.

Успіх виробництва у рідному Львові

Того ж року Клементина Авдикович придбала двоповерховий будинок у Львові, на вулиці Кордецького (нині – вулиця Олени Степанівни, 23), куди згодом і було перебазовано й саму фабрику. Сьогодні на місці фабрики «Нова Фортуна» розташована житлова багатосекційна п'ятиповерхівка, збудована у 1970-их роках.

1 листопада 1924 року «Нова Фортуна» запрацювала. Хоча на той час у Львові була жорстка конкуренція – тут працювали сім кондитерських фабрик та 84 цукерні – фабрика Климентини здобула славу однієї із найсмачніших виробників солодощів. З часом вона сягнула потужності в 5 тонн продукції щодня. На фабриці працювали, як правило, українки із середньою або вищою освітою. Якщо на початку діяльності на фабриці Авдикович у Перемишлі працювали чотири жінки і майстер-цукерник, то вже наприкінці 1930-их, у період найбільшого розквіту, у Львові працювали 125 робітників і 6 агентів, які забезпечували збут продукції у містах. Фабрика мала декілька фірмових крамниць у Львові, зокрема перша з них відкрилася на вулиці Руській, 20, а також по одній – у Стрию та Дрогобичі. Виробляли мармуляди, бішкопти (бисквіти), медівники, тістечка, цукерки різних видів. Продукцію фірми реалізовували на Волині, Холмщині, Підляшші і навіть експортували до США.

А починалося все із мішка цукру, який Климентина Авдикович купила за гроші, виручені з продажу власного майна.

«Коли помер чоловік, Климентина на той час мала 34 роки і двоє дітей. Жінка продає швейну машинку (позбувається засобу виробництва, який може дозволити заробляти якісь гроші) і купує мішок цукру. Тобто в 1922 році вона починає займатися цукерками, і саме в той час виходить книжка Ольги Франко з рецептами. Тобто йде така хвиля українського господарства, українських національних традицій – що ми не забиті, не зачухані, що ми маємо своє якісне, добре. І це все, що ви називаєте чужими стравами, ми можемо робити самі. Бо кожна українка є доброю господинею.

взято з книги О.Пасіцької. Львів і льв’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття)

З Климентини Січинської хочуть зробити Попелюшку, красиву історію для широкої публіки. Але не все так просто. Вона – сильна вольова жінка. Коли 1922 року вона починає цим займатися, їй 38 років. У Климентини двоє дітей і психологічно вона вже не є «попелюшкою». Я хотів би знову звернути увагу на продаж швейної машинки і купівлю сировини. Людина в такому віці робить обдуманий крок, розуміючи, що ці цукерки їй дадуть більше, ніж просте «ґарування». Якби вона хотіла «ґарувати», як її часто показують, жінка сіла б за швейну машинку та обшивала сусідів, маючи можливість прогодувати дітей. Натомість Климентина вибудовує цілу імперію. І ця структура побудована на українських національних традиціях», – розповідає Радковець.

Успіх продукції принесла не лише її якість, але й те, що зараз називають «добрим маркетингом». «Не йди ніколи до панночки без цукерків «Нової Фортуни», якщо не хочеш собі її втратити», або «Якщо комусь життя згіркло, хай солодить собі його виробами «Нової Фортуни» – так у 1930-их на той час вже популярну кондитерську фабрику рекламували львівські газети. Але особливий акцент робився на тому, що продукція фабрики – українська.

«Вся продукція в неї йшла під гаслами українства – українські вироби, українська промисловість. Климентина настільки підкреслювала свою українськість, що пішла ще далі – вона зробила серію шоколадок під назвою «Солодка історія України». На упакуваннях вона використовувала портрети діячів від княжої доби аж до 1918 року.

Я навіть зараз не уявляю, хто з виробників міг би таке зробити? В крамниці їх купити не можна було, бо не дозволяв уряд у польській державі», – наголошує Радковець.

На Руській було страхове товариство «Дністер», і крамниця Климентини теж була на Руській.

«І, я так гадаю, зв’язки батька, мами та ім’я брата теж мали значення. Була ціла мережа цукеркових крамниць Климентини і, крім того, розповсюджували продукцію українськими осередками. Так само започаткуваний серед українців принцип «Свій до свого по своє» дуже потужно працював. Упакування цукерок «Нової Фортуни» також було особливе. Колористика витримана у синьо-жовтих тонах», – каже львовознавець.

Крім того, Климентина Авдикович підтримувала жіночий рух, давала кошти на «Союз українок», а на свято Миколая дарувала українським школярам подарунки.

Зв’язок із Шептицьким

На належний рівень виробництва фабрика Климентини Січинської-Авдикович не могла вийти так швидко через брак якісного адміністрування. На допомогу прийшов Андрей Шептицький.

«Митрополит Андрей її фінансував недаремно. Адже батько, греко-католицький священник, був діячем сейму, відповідно мав зв’язки, а Климентина підтримку.

Спочатку вона взяла приміщення Крайового складу збуту худоби, зробила там ремонт. Наскільки я розумію, зіграли неабияку роль українські менталітет та традиції. Угода не була підписана в письмовій формі. «Під чесне слово» взяла приміщення, почала ремонтувати й працювати в них.

Взято з книги О.Пасіцької. Львів і льв’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття)

Натомість, коли почала заробляти, до неї прийшли і вимагали віддати приміщення або платити більшу оренду. І отоді й втрутилася церква.

Пізніше Авдикович викупила приміщення на теперішній вулиці Олени Степанівни, зробили дешеві ремонти і встановила не таке сучасне обладнання. Стіни почали сипатись, і тоді брати Шептицькі усунули її від адміністрування – Климентина займалася лише виробництвом. Їй дали дуже велику позику (майже 50 тисяч доларів). Бачачи, що вона сама не впорається з усім, перейшли з ручного на промислове виробництво. Авдикович цього зробити не змогла, тому вона залишилася господинею, контролювала якість цукорок і далі робила промоцію та бренд, а всі фінансові питання по технологічних речах вирішували брати Шептицькі», – каже Іван Радковець.

Тоді, на початку 30-их років теж була проблема – сировину закуповували за долари, а зміна чи обвал курсу давалися в знаки. Відповідно, вибратися з подібних ситуацій могли потужні корпорації або хто добре знався на економіці.

Смак цукерок і технологія виробництва

Популярними цукерками були «Сяня», «Тарас», і ті, хто їх куштував, вже ніколи не могли забути той смак зі свого дитинства.

«Є така чудова історія про приїзд цісаря до Львова. За спогадами тих, хто з ним зустрічались, цісар був високим і кремезним чоловіком. Насправді ж мав метр шістдесят з капелюхом. Секрет у тому, що на зустріч допускали лише дітей. А дитина в 7 років, зустрівшись з цісарем, все життя буде розповідати про нього як про велетня.

Аналогічна ситуація і з цукерками. Діти, смакуючи цукерки, все життя розповідатимуть, що це були найсмачніші солодощі. А в українській хаті інших «цукорків», ніж від «Нової Фортуни» й бути не могло.

Якщо говорити про технологічні речі, то цукерки були не зовсім такі, до яких ми звикли зараз. Це преважно були карамельки – цукровий сироп, вимішаний з смаковими добавками. А також помадки. Зараз це слово майже забули. Виглядала вона так: коли зробили карамельну цукерку, цукор кристалізувався, утворювалися такі крихти, як цукрова пудра з карамельних цукерок. Вона не підходить для вжитку як цукерок, тоді її просто підігрівають. Субстанція стає пластичною, дуже схожою до ірису. В цих помадках цукор вже не кристалізується. У «Практичній кухні» Ольги Франко є рецепти цукерків.

Зауважу, з карамеллю треба працювати на гарячому столі, щоб стіл мав підігрів, і для цього використовують електричні килимки з підігрівом. А тоді використовували пару чи парові столи. Він схожий на батарею – пара проходить від котла. Це виробництво було досить затратне. Напевне, тому цукерки були доволі недешеві, однак все ж їх можна було собі дозволити.

Взято з книги О.Пасіцької. Львів і льв’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття)

Були такі історії, що поляки звертались до служниць, аби ті ходили до українських крамниць по продукти. Це стосувалась і «Маслосоюзу», і «Народної торгівлі». Тому і «Нова Фортуна» була не винятком», – розповідає Іван Радковець.

Кінець бізнес-імперії

Історія «Нової Фортуни» завершилася у 1939 році. Радянська влада націоналізувала виробництво, і фабрика Климентини Січинської-Авдикович стала Львівською кондитерською фабрикою №3, яка вже пізніше ввійшла до складу «Світоча».

Сама Климентина у 1944 році виїхала до Відня. Найімовірніше, що хтось з її родини вже був там також. Згодом вона вдруге вийшла заміж і деякий час жила у Зальцбурзі. Після смерті чоловіка повернулася до Відня, де померла 10 жовтня 1965 року на 82 році життя.

Її донька Стефанія була дружиною відомого іспанського художника Фернандо Герассі, приятелювала зі Сімоною де Бовуар і Жаном-Полем Сартром, а згодом емігрувала до США, де викладала у Філадельфійському університеті.

Про цукерково-шоколадний період свого життя Климентина Авдикович написала книжку спогадів «Перша українська фабрика цукерків «Фортуна нова».

Тетяна ЯВОРСЬКА

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: