дивись.info

Реальна реформа чи показуха: інклюзивну освіту в Україні запровадили не для всіх

Реальна реформа чи показуха: інклюзивну освіту в Україні запровадили не для всіх

Інклюзія лише на папері. Так бачать реформу Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про освіту» батьки дітей з особливими потребами.

Чиновники декларують одне, а на практиці виявляється зовсім по-іншому, адже вільний доступ до школи мають лише діти з незначними вадами.

Оксана Драчковська, письменниця, громадська активістка, виховує дитину з особливими потребами. Ментальний розвиток дитини не порушений, однак є проблеми з фізичним здоров’ям – хлопчик може пересуватись лише за допомогою інвалідного візка. Інклюзію особисто на собі вони так і не випробували, бо навчаються за індивідуальним графіком. А відтак можуть розповісти про всі недоліки у цій реформі.

«Мій син зараз в 5 класі на індивідуальному навчанні. Коли вступали в школу, інклюзії ще не було, лише якісь поодинокі випадки. Тоді ще не було ані інклюзивно-ресурсних центрів, ані інклюзивної кампанії, та й узагалі великої уваги цьому не приділяли. Зараз наче все працює, але насправді в Україні інклюзивної освіти досі не запровадили», – розповідає жінка.

Оксана Драчковська каже, що дітей, які не можуть самостійно пересуватись, будь-які зміни, що відбулись, не стосуються. Справа у двох головних промахах – архітектурній недоступності навчальних закладів і відсутності асистентів для дітей з особливими потребами.

 Приміщення не пристосовані, дітям нікому допомогти

«На цьому практично ніхто не наголошує, хоча я вважаю, що архітектурна доступність повинна бути першим пунктом, коли йдеться про переналаштування нашої освіти на інклюзію. І треба говорити не лише про архітектурну доступність шкіл, а взагалі всіх освітніх закладів.

Мій син не має ментальних порушень і розвиток в нього відповідний до його віку. А тому, якби була архітектурна доступність, то, ймовірно, що моя дитина відвідувала би школу і перейшла на інклюзію. Однак і тут є деякі нюанси.

У доповненні закону «Про освіту» немає такого пункту, як асистування учня. Є лише така штатна одиниця в освіті, як асистент вчителя (спеціально для інклюзивних класів) Але це асистент вчителя, і він не зобов’язаний займатися дитиною. Отже, якщо дитина потребує фізичного супроводу, то асистент вчителя не мусить йому допомагати. У школі не передбачено штатними розписами супроводжуючого для дитини», – веде далі Оксана.

Нещодавно Міністерство освіти і науки України оприлюднило методичні рекомендації щодо функцій та обов’язків асистента вчителя. Він зокрема зобов’язаний:

  • забезпечувати єдність навчання, виховання та розвитку учнів;
  • володіти навичками домедичної допомоги дітям;
  • дотримуватися принципу конфіденційності стосовно стану здоров’я та іншої особистої інформації про дітей у школі;
  • допомагати у навчанні не лише дитині з ООП, а усім іншим учням класу;
  • брати участь у розбудові інклюзивного навчання разом з іншими вчителями школи;
  • може організовувати спільно з учителем освітній процес за допомогою засобів дистанційного навчання;
  • забезпечувати комунікацію школи та батьків учнів з особливими освітніми потребами.

Водночас допомагати у пересуванні, відвідуванні туалету, переодяганні, харчуванні дитини в школі тощо асистент учителя не мусить. Відтак через недоліки в законодавстві виходить, що або батькам когось потрібно винаймати для супроводу дитини, або не ходити на роботу і робити це самотужки.

Пані Оксана дивується і вважає це парадоксальною ситуацією: дитина, яка має нормальний розвиток для того, щоби вчитись зі своїми ровесниками, потрапити до школи не може власне через відсутність супроводжуючого та архітектурну недоступність закладів.

«У мене взагалі виникає враження, що українська інклюзія – це якась показуха. На практиці виглядає по-іншому, ніж розповідають чиновники», – наголошує Оксана Драчковська.

Зауважимо, що нещодавно на Львівщині виник конфлікт через те, що дитину з особливими потребами  не зарахували на навчання до першого класу. Директор школи повідомив, що він не отримав відповідних медичних довідок вчасно, а відтак не подав дівчинку у списки. У соцмережах люди обурились, чи справді в українська освіта є доступною для дітей з особливими потребами.

«Є, скажімо, діти з порушенням слуху і вони досить активно інтегруються, бо архітектурна доступність їм не перешкоджає. Також є діти, які й на інвалідному візку можуть дати собі раду і їм не потрібно асистента.

Однак асистент вчителя, який зазвичай є випускником педколеджу чи молодим вчителем, не може допомогти дитині, яка не чує, без знання сурдомови. Тому дитині, яка має справді проблеми зі слухом, асистент вчителя не допоможе. Тут потрібно передбачити профільованих асистентів учнів, – наголошує Оксана Драчковська. – Особисто у нас трохи складніша ситуація. Нам потрібен ще й фізичний супровід. Треба шукати людину або самим постійно перебувати на уроках. Тому зрозуміло, що в такій ситуації, я швидше зроблю вибір на користь індивідуального навчання. Коли вдома до мене приходить вчитель і займається сам з дитиною, то це дає хоча б якесь розвантаження. А тут навпаки – мені доведеться ще й в школі бути з дитиною. Йдеться навіть не конкретно про нас. Адже такої посади, як асистент учня, не передбачено ніде, хоча, як на мене, він більш потрібний, аніж асистент вчителя».

Врешті дітей позбавляють можливості ходити до школи. А навчаючись удома за індивідуальним графіком, вони не мають стільки ж годин навчання, як їхні ровесники – інколи удвічі менше. Річ у тім, що аби давати кожній окремій дитині стільки уроків, не вистачає вчителів, і врегулювати ситуацію, зауважує Драчковська, практично неможливо.

Гроші є, було би бажання

Для того, щоби всі освітні заклади стали доступними для маломобільних дітей, їх треба облаштовувати пандусами і ліфтами. А цим має займатись кожна окрема школа, розповіла Оксана Драчковська. Активістка переконана, що гроші на це є, але через постійні нагадування можновладців, що Україна – бідна держава, директори шкіл бояться навіть просити гроші на такі потрібні речі в школах, як ліфти чи пандуси.

«Фінансування є, на це виділяють субвенції. Тобто якщо школа захоче, то вона заявиться в управління, і вже управління буде шукати кошти. Але це треба робити заздалегідь, аби закласти це в бюджет на наступний рік. І все залежить від керівництва конкретної школи. Хто хоче мати доступність – той має», – каже Оксана.

За українським законодавством зараз є дві категорії приміщень, яким обов’язково потрібна доступність. Це аптеки і банки. Якщо в цих установах буде відсутня абсолютна архітектурна доступність для маломобільних людей, то цей заклад не пройде ліцензування.

«У законодавстві про архітектурну доступність десь згадується, просто нема такого дієвого механізму, як, до прикладу, з аптеками. Там усе просто: не дотримані вимоги – нема ліцензії, – продовжує пані Оксана. – Якщо взяти в порівнянні з минулими роками, то зрушення у цьому питанні відбулись і, звичайно, дещо змінилось. Наприклад, у школі, в якій вчиться моя дитина, цього літа нарешті з’явився пандус. Але наші проблеми він не вирішує. Для нас школа залишається недоступною, адже в ній немає ліфта. Хоча я думаю, що його можна встановити».

Пані Оксана згадує, що коли починала говорити з директорами шкіл про архітектурну доступність, то отримувала стандартну відповідь – мовляв, до них не звертаються діти на інвалідних візках.

фото з архіву: ілюстративне

«Кажуть: якщо з’явиться така дитина – тоді  подумають. Але ці діти й не звернуться ніколи, поки не буде доступності. У чиновників завжди одна відповідь – нема коштів. Це ідеальна відмовка, яка працює  у нашій країні вже 30 років. Що б не сказав – завжди відповідають, що нема коштів. Дуже вигідно бути бідною державою, бо це дозволяє нічого не робити», – резюмує Оксана.

Громадська активістка мешкає в Чернівцях і розповідає, що в їхньому місті є лише одна школа з ліфтом, де доступними є верхні поверхи. А якщо говорити про вищу школу, то в університеті лише один корпус одного факультету має ліфт.

У Львові доступність до вищих поверхів є у двох загальноосвітніх закладах – це 95 і 82 школи, тобто в цих школах є ліфти. Стосовно пандусів, то 4 садочки і 35 шкіл з 117 є ними облаштовані.

У Львівській мерії повідомили, що облаштовують пандуси за запитом і потребою. Якщо до них звернуться діти з обмеженими можливостями, то в цих школах першочергово облаштують пандуси.

А як на Заході

За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, понад мільярд людей (близько 15% світового населення) мають певну форму інвалідності. З них половина – діти, які потребують не лише особливого догляду, а (що важливо) соціалізації, яка починається вже з дитячого садка.

За даними Державного комітету статистики України, загальна кількість людей з інвалідністю в Україні станом на 1 січня 2002 року становила 2 мільйони 659 тисяч, що дорівнювало 5,5% від населення України.

Права людей з інвалідністю 13 років тому законодавчо закріпила ООН у своїй конвенції, тоді й відбулись зрушення. Італія стала тією країною, яка однією з перших визнала інтегроване навчання. Італійці започаткували громадський рух, який переконав громадян та уряд: дітям з інвалідністю треба дати змогу почуватися повноцінними членами суспільства. Бо часто психічні відхилення провокує саме суспільство та школа, зокрема спецзаклади, де їх утримували. Відтак в Італії провели шкільну реформу. Там запровадили інклюзивне навчання, разом із вчителями у класах працюють фізіотерапевти, логопеди та асистенти. А самі школи обладнано ліфтами, пандусами, потрібними для безбар’єрного пересування.

«Справді, в західних країнах все значно простіше. Я якось прочитала, що у «Газеті виборчій» був описаний випадок, який стався в провінційній  школі – хлопчик на інвалідному візку травмував дитині ногу на перерві. Після цього випадку директорка школи заборонила відвідувати дитині на візку їхній навчальний заклад. Виник неймовірний скандал, і дитину все ж повернули до навчання.

Але мене вразило інше. В маленькому провінційному містечку ще тоді (а це було кілька років тому) дитина на інвалідному візку ходила в школу! Тобто там архітектурно все було абсолютно облаштовано ще кілька років тому. Моя колега була в кількох міжнародних турах, де демонстрували умови навчання для дітей з обмеженими можливостями.  І в одній школі на запитання, скільки дітей відвідує їхній навчальний заклад на інвалідних візах, відповідь була «жодного». Тобто в них дітей на інвалідних візках нема, але всі умови для цього створені», – каже Оксана Драчковська.

Довідка

Нагадаємо, Петро Порошенко 2017 року підписав закон «Про внесення змін до Закону України «Про освіту» щодо особливостей доступу осіб з особливими освітніми потребами до освітніх послуг».

Цим законом зокрема закріплюється право на освіту осіб з особливими освітніми потребами і надається їм можливість здобувати освіту в усіх навчальних закладах, у тому числі безоплатно в державних і комунальних навчальних закладах, незалежно від «встановлення інвалідності».

Також передбачається можливість запровадження дистанційної та індивідуальної форми навчання; визначаються поняття «особа з особливими освітніми потребами», «інклюзивне навчання»; надається можливість особам з особливими освітніми потребами отримати психолого-педагогічну та корекційно-розвиткову допомогу, створити для таких осіб інклюзивні та спеціальні групи (класи) у загальноосвітніх навчальних закладах.

Тетяна ЯВОРСЬКА

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.