«Маю право»: історія боротьби кримця

Про це пише «Накипело».

На рвучкому пронизливому вітрі у руках Сервера швидко майорять два прапори: кримськотатарський і український з написом на жовтій смужці «Бахчисарай». Вже о 8 ранку сивобородий кримський татарин стоїть з ними на площі Свободи у Харкові. Міцно тримає прапори в руках і йде по місту, щоб нагадати: «Крим — це Україна». І так щоранку.

«У мене тут камінь на душі», — прикладає руку до серця і розповідає, як у товарних вагонах з Криму 1944 року 18 травня вивозили його батьків, Джеміля і Лілю Шербе Абібулаєвих.

Дім

Будинок з різаної цегли і засохлої трави, яку клали зверху, ніби глину. У такому домі в селі Християнське в Узбекистані разом із трьома братами народився і виріс Сервер. Він говорить про своє дитинство, усміхається і каже, що все тоді було гарним. У дворі тримали курей і корову.

 — От банка, іди віднеси до Султана, — наказувала Серверу мати.

Султаном звали його однолітка. Сім’я Султана давала за молоко узбецьку випічку «нан».

«Хліб такий смачний. Туди вмішують шматочки жиру з баранини. Коли печуть, він розтоплюється всередину. Їси, воно таке смачне, таке духмяне. Навіть додому ніс, не міг втриматися, уже несу і сам їм», — пригадує Сервер і заливається сміхом.

Далі згадує їжу, яку готувала його мама Ліля Шерпе і знову всміхається. А потім враз змінюється на обличчі. Бо згадує, як до них приходили гості, батьки говорили і плакали. Діти сиділи поруч і все чули. Коли трохи підросли, їм розказали все, як було. Про рідний Крим, про товарні вагони, у яких їх везли, і про те, як підтримували у нелюдських умовах один одного. Збирались разом, ламали ложки і точили об залізо у вагонах, а потім у дерев'яній підлозі робили дірки, щоб було куди сходити в туалет.

У кримських татар за звичаєм людину ховають у той же день, коли вона померла. Сервер переповідає мамин спогад, як це сталось під час депортації.

— Що сталось? — запитує солдат.

— Дайте нам п'ять хвилин, ми ложкою, нігтями викопаємо і поховаємо людину.

Коли труп принесли, солдат просто скинув його на землю. Ворота зачинились і потяг поїхав далі.

«Як так можна? Що ви хочете від цієї землі? Навіщо ви лізете в чужі доми?», — Сервер  не стримується, трохи підвищує голос і розмахує руками.

Він з братами підріс і батько часто просив, як тільки буде можливість, приїхати додому і знайти у селі Фоті-Сала дім діда. У 33 роки 19 вересня 1991 року Сервер повернувся додому. Він знайшов не лише батьківський дім, а й гачок, який зберігає пам’ять кількох поколінь.

Диво в Криму

Сервер переступив поріг будинку, в якому виріс його батько. Тепер там жили інші люди. Вийшла бабуся і запросила на чай. Та перше, що зробив Сервер, коли увійшов у дім — подивився вгору. На балці висів кований гачок.

На цьому гачку колись висів бешик (так кримськотатарською називають колиску, — авт.) На ній колихали ще дідуся Сервера. Тож цей гачкок береже у собі більш як столітню пам’ять.

 

«З цього гачка ми всі пішли. Походження наше. Я цим гордий», — радісно мовить Сервер.

Про цей гачок знають усі родичі Сервера: і з Криму, і ті, що мешкають в Узбекистані. Раніше приїжджали у гості і завжди запитували про нього. Фотографувались з гачком. Дивились на нього, мов на якесь диво.

З дозволу бабусі, яка жила в будинку, чоловік зняв гачок і бережно поклав у хустину. Він залишився у Бахчисараї, куди Сервер нині не може приїхати.

Чесна людина

У селі Новеньке поблизу Бахчисараю Серверу дали від держави земельну ділянку. Але він не збудував на ній дім, бо не мав достатньо коштів. Тому переїхав у Бахчисарай. Щоб знайти роботу і таки збудувати свій дім. Влаштувався у будівельну компанію. Там налаштовував опалення і водопроводи.

17 вересня 1999 року його звільнили з цієї компанії через нібито систематичне порушення трудових обов'язків. Сервер запевняє, що це неправда, а одна з чисельних спроб тиснути на нього через те, що він є учасником Національного руху кримських татар. Тому після такого звільнення одразу ж подав у суд і виграв. Суд поновив Сервера на роботі і зобов’язав директора будівельної компанії Едуарда Дудакова  виплатити йому за вимушений прогул 703 гривні. Та як Сервер не боровся, щоб йому виплатили ці гроші, до цього часу так їх і не отримав. Продовжує боротись за це досі. Але вже не заради грошей, а заради справедливості.

«Це ключове слово на все моє життя. 703 гривні. Я хочу це для справедливості. Я — чесна людина», — твердим голосом каже Сервер.
Від цієї ж роботи Сервер мав би отримати будинок. Як депортований кримський татарин стояв першим у черзі. Та так і не отримав. Жив то в орендованих квартирах, то в друзів, то у свого тестя.

Зі своєю активною позицією і членством у Національному русі кримських татар Сервер пов’язує і загибель своєї доньки. За офіційною версією вона померла через ускладнення дихання після народження. Але чоловік не йме цьому віри.

«Вона ж народилася і через два дні померла, здоровенька і гарненька. А мені казали, що у неї легені не розкриваються. Я думаю, що навмисно».
Останні дні в Криму Сервер провів у маленькій домівці своїх друзів у Бахчисараї. Вікно виходило прямо у двір Ханського палацу. На цій вулиці часто ходили туристи і, за спогадами Сервера, знімали фільм Ахтема Сеітаблаєва «Хайтарма». Але кримському татарину часто погрожували, і він став боятися за своє життя. У той же час почалася Революція Гідності. 13 грудня 2013 року він взяв квиток з Бахчисараю в один кінець і сів на потяг «Севастополь-Київ».

«Мені погрожували кілька разів. Я, звичайно, не зупинився і не збирався».

Прапороносець

На Майдані Сервер спершу попав у Кримську сотню. Та згодом долучився до Львівської сотні і став прапороносцем. Одного разу бійці «Беркуту» повалили Сервера на сніг, скрутили руки і почали копати. Розбили голову і зламали прапор. 19 лютого близько четвертої ранку він отримав поранення від осколку світлошумової гранати в центрі Майдану Незалежності. Сервера забрали до Михайлівського собору, а вже звідти — в лікарню.

Згодом через шпиталь Майдану його відправили лікуватися у Трускавець в санаторій «Перлина Прикарпаття». Якось Сервер почув по телебаченню, що на другому поверсі вокзалу у Києві облаштували штаб, в якому допомагають кримським татарам. Тож, коли 10 квітня 2014 року Сервер повернувся до Києва, на вокзалі його зустріли і відвезли в департамент соціального захисту. Там йому оформили документи і надали житло у гуртожитку «Журавушка», що в селищі міського типу Велика Димерка Броварського району.

Але й на цьому місці Сервер не почувався у безпеці. Одного разу після молитви, коли він вмивався, хтось підійшов ззаду і вдарив кілька разів по голові й обличчю. Дівчата з Криму, з якими чоловік щоранку після молитви пив чай, постукали у двері. Коли ніхто не відчинив, зайшли і побачили Сервера в калюжі крові. А 3 червня 2015 року за 20 хвилин до 11 охоронці зайшли до нього і до 12 години наказали зібрати речі і виселитись з кімнати.

«Так, бородатий, забираєш речі і йдеш з нашого гуртожитка».

Тоді Сервер забрав речі і звернувся за допомогою у Міністерство соціального захисту. Там за його словами, відповіли, що нічого не можуть зробити, бо це приватний гуртожиток. Чоловік не знав, що робити. Зрештою, прийшов у Київську міську державну адміністрацію і написав заяву на ім'я міського голови Віталія Кличка: «Я, Абибуллаев Сервер, объявляю акцию бессрочной голодовки в связи с преступным бездействиям Министерства социальной политики...». Під стелою майдану Сервер голодував з 3 червня по 9 липня. Історія з побиттям на Майдані Незалежності знову повторилася. Тепер Сервера побили вночі 2 липня. Навіть у лікарні з нього знущалися, через що його перевели в інший медичний заклад.

30 липня Сервера виписали з лікарні і він пішов жити на вокзал. Згадує, що й там з нього знущалися: як перехожі, так і поліціянти. Відкриває рот і показує, як йому вибили зуби.

«Залишився без житла, без зубів, без грошей. І звуть мене ніяк. Невже ж це життя? Це ж не має бути такого».

Декілька разів на вокзалі його навідував харків’янин Микола, з яким Сервер познайомився ще на Майдані. Приносив їжу і запрошував жити у себе. Але Сервер відмовлявся, не хотів його обтяжувати. А одного разу вони сіли разом на Південному вокзалі і розгорнули пакунки з їжею. Коли почали їсти, підійшли три п’яні охоронці. Один із них попросив по рації вимкнути камеру, розмахнувся і став бити Сервера по голові. Після цього випадку Сервер таки пристав на пропозицію Миколи пожити у нього і 24 квітня 2017 року переїхав до Харкова.

«Буду виходити до кінця свого життя»

Сервер стоїть на люкові на пішохідному переході біля площі Свободи. У його руках два важкі прапори. Якщо якийсь час потримати їх на сильному вітрі, хочеться зробити перерву і десь їх поставити. Але Сервер міцно їх тримає і щодня проходить з прапорами свій звичний маршрут.

Від обласної ради прямує до пам’ятника Шевченка. Там віддає шану і читає арабською молитву. Просить Аллаха, щоб ніхто не згубив його здоров'я, не зламав і дав сили дійти до кінця, а ще — допомоги українському народу.

Далі йде до пам’ятника Незалежності України на площі Конституції. Потім повертається через парк Шевченка, зупиняється біля фонтанів на якийсь час, йде до Держпрому і знову — до Площі Свободи. Звідти ще раз може звернути у парк Шевченка, який називає своїм домом. Любить там посидіти і послухати гру саксофоніста.

Не помітити Сервера, який щодня гуляє з прапорами — складно. Харків’яни реагують на його прогулянку по-різному. Діти впізнають, радіють і підбігають. Дехто підходить, тисне руку або обіймає і просто каже: «Дякую». Хтось розповідає про те, як воював на війні, подовгу дякує, підтримує чи то словами, чи то приносячи якусь їжу. Та є чимало й таких, які підходять і навмисно ображають або знецінюють.

«Що тут стоїш, їдь у свій Крим», «Ти переплутав Крим з Харковом, всі тут живуть нормально», — ці та подібні вислови вже звичні для Сервера, тож він просто не звертає на них уваги. Каже, що у таких людей «російсько-імперський менталітет». Він часто повторює це словосполучення, коли згадує владу чи лихих людей. Промовляє її так, ніби це вже не дає ніякої надії людям, яким її присвоює.

Коли ми сидимо у парку Шевченка на лавці, до нас підходить жінка середнього віку і раптово починає запитувати для чого Сервер тут сидить і що це означає.

«Мені дуже шкода, але ви нічого не зміните. Я в березні цього місяця була в Криму.  Бачила настрої людей. Я не знаю, як кримські татари, але кримчани тільки за Росію», — вона кидає ще кілька скептичних фраз і йде.

«От вам живий приклад. Це російсько-імперський менталітет», — пояснює мені Сервер.

Він згадує, що з подібними запитаннями до нього підходять часто. І, коли вже люди нав’язливо і грубо вкотре питають, чому він тут стоїть, він відповідає спокійно, але впевнено: «Маю право».

«Я постійно виходжу і буду виходити до кінця свого життя», — ще з більшою певністю каже Сервер.
На якусь мить Сервер задумується про свою мрію. А потім з сумом щиро говорить про особисте.

«У Києві, коли я мешкав у гуртожитку, зустрів кримську татарку, мусульманку. Закохався у неї, як хлопчина. Вона так само самотня, і так само з Криму, переселенка. Коли мене виселили, це лишило мене майбутнього. За мусульманськими звичаями я не можу підійти до цієї жінки і сказати: «Виходь за мене заміж», бо не маю куди її запросити. А нам не 90 років. Ми ж маємо жити нормально, сім'ю побудувати».

Проєкт «Donbas Media Forum та міжрегіональне співробітництво для виробництва якісного контенту для Сходу України» впроваджується за підтримки Медійної програми в Україні, яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.