Галицька репортерка Софія Яблонська, яка першою перетнула світові континенти

Тож ІА Дивись.info запрошує познайомитись із життям та творчістю репортерки з Львівщини, історія про яку буде особливою.

Від акторки до режисерки

Майбутня журналістка із Галичини народилась у травні 1907 року в Германеві. Нині це село Тарасівка на Пустомитівщині. Будучи дочкою греко-католицького священника Івана Яблонського, Софія зростала шляхетною панночкою, відвідувала курси шиття та крою і книговедення, однак життя обернулось зовсім несподівано.

З початку Першої світової війни через москвофільство батька родина із чотирма дітьми переїжджає до Росії. Там дівчинка здобувала освіту в Таганрозі. Проте дуже швидко отець Яблонський отямився від побаченого у чужій державі, і сім'я одразу повертається додому.

Їй провокували успішну кар'єру акторки, та в свої 20-ть українка вирушає до Парижа, аби навчитись знімати документальне кіно. У Львові Софія навчалася в учительській гімназії та драматичній студії, а також стала випускницею торгівельної школи.

До речі, гроші на освіту за кордоном дівчина заробила самотужки, оскільки задовго до подорожі працювала у двох тернопільських театрах, де була керівницею та заохочувала всіх відвідувати вистави.

У Парижі все по-іншому – масштабніше та величне. Простій дівчині з маленького села на Пустомитівщині було складно: Софія заробляла на життя, прибираючи в офісах, та працювала над здійсненням мрій.

І саме в 1927 році жага до мандрів і пізнання перемогла всі дівочі острахи Яблонської, що призвело до незворотнього успіху. Софія опановує техніку знімання і сама вирушує у навколосвітню подорож з камерою.

Репортажі та шляхи

З Франції дівчина мандрує до Марокко, звідти пізніше напише велику статтю про тутешні гареми. Вона засуджує зарозумілість та пихатість, а її щиро українська відкритість та спостережливість закохує у себе без слів.

Найдовше Софія Яблонська пробула у В'єтнамі, Китаї та Індокитаї. Вона одразу здобуває визнання як краща мандрівна репортерки Європи.

У Китаї жінка зустрічає своє кохання — французького дипломата Жана Удена. За п'ятнадцять років спільного життя у провінції Хунань у подружжя народжується троє синів. Саме в той час разом із обранцем Софія досліджує місцеву культуру та багато спілкується із китайцями.

Її не дарма прозвали «Міс Україною», бо жінка ніколи не забувала про власну батьківщину та розповідала іноземцям про рідні краєвиди і побут. До речі, там вона висадила обабіч помешкання соняшники та мальви, а також готувала українські страви для місцевих жителів і вишивала з ними рушники та вчила доїти корів.

У її репортажах ми бачимо усміхнених і зажурених людей, сльози, відчай та радість від простих речей, танці та обряди — все те, що відкривала журналістка для її сучасників.

Яблонська працювала у французькій телекомпанії «Індокитай фільм», однак доробки репортерки публікували у кількох тодішніх виданнях на Галичині: це спричиняло резонас і ставало сенсацією.

Зокрема друкувалась у виданнях «Жіноча доля», який виходив у Коломиї, часописі  львівського промислового жіночого кооперативу «Українське Народне Мистецтво» — «Нова хата», «Ми і світ», львівському журналі «Назустріч», часописі «Діло» та мистецькому місячнику «Нові шляхи».

Потім дівчина відвідала Цейлон, Лаос, Камбоджу, казкові, як здавалося, острови Яву, Балі, Таїті, побувала в Австралії, Сполучених Штатах, Канаді — і це ще не завершений список мандрівниці.

Та Софія завжди поверталась на рідну землю і щоразу привозила до Львова оберемки історій із незвіданих земель. Тут вона проводила лекції та розповідала про власні дослідження. Пояснювала, як живуть народи, про їхні традиції, та навіть про рослини, які ростуть на інших континентах.

Дописане

Натомість Софія проявляє себе як письменниця і під час мандрів дописує в подорожні нотатки власні враження, однак не забуває аналізувати.

У 30-х роках XX століття дебютує зі збіркою епічних творів «Чар Марока». Йдеться про подорожній роман про чотири місяці мандрів у арабській Африці. Це розповіді про різні верстви населення, їхні взаємини між собою та іноземцями, а також Софія порушує тему становища жіноцтва.

1936 році виходить книга Яблонської  «З країни рижу та опію» — трилог про Китай та Індокитай, який вона писала між 1932-1935 роками. Цікаво, що, крім розповідей про репортерську роботу, вона описує людей, які боялись жінки з камерою у руках, адже вірили, що це відбирає їхню душу. Саме в той час винахідлива репортерка придумує задіяти ефект прихованої камери, завдяки чому їй вдалось втілити замислене.

А у 1939 році виходять подорожні нариси «Далекі обрії»: у книзі з'являються світлини незвичних місцин із подорожей, описи про народи, чисельність яких щорічно скорочується, а також тут зосереджено багато хвилювань репортерки щодо проблем і дискусій, які з нею траплялись під час мандрів.

До слова, у праці Софії Яблонської є розповідь про зустрічі з в’єтнамським князем та думки щодо колонізаційних процесів, які вона спостерігала, подорожуючи голландськими та французькими колоніями.

Однією із найзворушливіших праць письменниці вважається «Книга про батька», з яким у дівчинки був дуже тісний емоційний зв'язок. Тато для неї  був центром всесвіту та найкращим порадником. На сторінках — розповіді про дитинство та щасливу юність поруч із найріднішим.

У часи Другої світової війни помер батько Софії, а вона не змогла приїхати на його похорон, бо переховувалась із сім'єю в Індокитаї. Однак отець до смерті зберігав листи від улюбленої донечки за іконами та перечитував їх з молитвами за добру долю Софійки.

Невблаганні виклики долі

Після смерті тата жінка ніяк не могла оговтатись. Тому лише через 7 років подружжя Уденів повертається до Парижа, де Софія береться за роботу декоратора-флориста. Тим часом до них переїжджає матір, яка через два роки помирає: ця втрата неабияк спустошила ексрепортерку, однак доля підготувала їй нові виклики.

Незабаром у алжирській війні, яка тривала з 1954 по 1962 роки, гине старший син родини Уден, а у 1955 помирає чоловік Жан.

Згодом Софія виїхала зі столиці на острів Нуармутьє на узбережжі Атлантичного океану біля гирла Луари, де за власним проєктом збудувала віллу, про яку вони мріяли із чоловіком.

Трагічний кінець легенди

На острові Софія продовжувала творити. Так, тут вона дописує книги французькою мовою про Україну, спогади та улюблені мандри.

Життя мисткині обірвалось раптово в автокатастрофі, коли у лютому 1971 року 64-річна репортерка прямувала до видавництва із книгою оповідань і нарисів «Дві міри – дві ваги».

Її поховали біля коханого Жана у містечку Вернує, а ще через рік подружжя перепоховали на острові Нуармутьє: у місці, де вони так мріяли оселитись.

Підготувала Мар’яна КОВАЛЕНКО