День захисника: як воювати, коли твоя зброя – слово

У День захисника України і свято Покрови ІА Дивись.info поспілкувалася з журналістом і військовим в одній особі, який вже не має ліку своїм ротаціям на схід, Тарасом Гренем.

Тарас Грень — офіцер Збройних Сил України, військовий журналіст і фотограф. З 1994 року — кореспондент газети Західного оперативного командування «Армія України». Згодом проходив службу на різних посадах у підрозділах військової преси. Нині — спеціальний кореспондент Інформаційного агентства Міноборони України АрміяІnform. Учасник бойових дій – у війні з московськими окупантами бере участь з літа 2014-го.

Побут військових залежить від журналістів

– Більшість людей дізнаються про війну на сході від знайомих або ж від журналістів. Ви ж – водночас і військовий, і журналіст. Як кожен із них бачить війну?

– Воїн має свою зону відповідальності в межах свого підрозділу, свого військового об’єднання. А журналісти їздять поміж підрозділами і бачать трошки іншу, загальнішу картину, яка складається. Тому таки бачать по-різному.

Більше того, за часи війни склалась така категорія журналістів, які з нами їздять з 2014 року, проходять ротації. Щоразу бачать і динаміку, і розвиток різних подій – від соціально-побутових, які є в армії, до тих, які відбуваються на фронті. Як міняється сама картина ведення війни.

– Наскільки потрібно і корисно бути журналістам на передовій?

– Це певний стрес, але це обов’язково потрібно робити. Потрібно насамперед суспільству, аби воно отримувало інформацію з самого епіцентру подій. Поінформоване суспільство менше піддається маніпуляціям.

Я дуже сподіваюся, що в нашій країні рано чи пізно народиться когорта журналістів-аналітиків. Це те, чого нам бракує. Адже є багато репортерів, але, на жаль, жодного аналітика я назвати не можу, особливо військового аналітика, який би аналізував суть ведення цієї війни і розумів, що відбувається, навіть те, що хочуть приховати, скажімо, наші можновладці від суспільства. Аналізуючи певні дані, можна зробити висновки про подальший перебіг подій і спрогнозувати їх.

– Ви, як журналіст,  були на передовій і бачили, як висвітлюють АТО/ООС в українських медіа. Які маєте зауваження до цього висвітлення?

– Дуже часто журналісти не винні, що вони саме так чи інакше висвітлюють війну. Все залежить від їхніх керівників. Журналісти є просто інструментом редактора. Якщо редактори вимагають жорстокі кадри і ставити їх на передовицю – так і роблять, не зважаючи на емоції військовослужбовців чи людей, які втратили рідних.

Буває, що журналісти, не розібравшись до кінця у проблемі, швидко дають в ефір, бо «горить». І тоді ця інформація виходить неповною чи спотвореною.

А ще в нас чомусь так складається, що коли все добре, то солдат – молодець. А коли все погано, то винен командир бригади. Але ніхто з журналістів не запитав, скільки він оббив кабінетів, підписав паперів, витратив нервів по телефонах для того, щоби змусити вищі штаби замовити запчастини до машини чи ще щось.

Але я знімаю шапку перед журналістами, які їздять на фронт, на передову і показують справжнє життя військових. Це також сильні люди. І вони є стримуючим фактором до того, щоби побутове життя військових не погіршувалось. Це йдеться і про закупівлю харчів, і форму одягу. Я тільки за, щоб нас показували і ми не скотились на рівень 2014 року, коли армія не була забезпеченою фактично нічим.

Щодо інформаційного забезпечення, то вважаю, що стан справ погіршився і в роботу штабу ООС вклинюється багато різноманітних людей, які намагаються погоджувати матеріали. Для прикладу, під час останньої моєї ротації, коли ми знімали матеріал в епіцентрі пожеж (адже туди пускали лише військових), то цей матеріал тільки на 18.00 наступного дня оприлюднили, хоча готовий він був о першій ночі ще.

Погіршився стан проходження інформації. Я так вважаю, що військові мають бути першими у випадку, коли йдеться про армійські справи, і армія має бути першоджерелом. А якщо туди включаються багато людей, які хочуть погоджувати, перечитувати, передивитись – це забирає багато часу. Втрачається оперативність і тоді виникає запитання: а навіщо нам ті журналісти потрібні? Якщо так працювати, то треба це питання передати цивільним журналістам. Але знову ж таки – тоді інформація буле подана так, як хочуть інформаційні редактори тих чи інших видань.

Чим ближче до передової, тим чистіші душею люди

– Що подобається звичайним військовим хлопцям та дівчатам у тому, як журналісти показують війну, а що не подобається?

– Так буває іноді, що ти приходиш, і хлопці кажуть: «Ой, мене тут не фотографуйте, обличчя не показуйте». І ще повно всього. А через деякий час, як знову з ними бачишся, питають: «Там не завалялось десь у тебе моєї фотографії?». Або кажуть: «О, ви написали про мене, а там в мене син тішився і всім показував. Як це насправді класно, і мною пишаються, говорять про мене».

Я вважаю, що офіцери, які займаються морально-психологічним забезпеченням, повинні би активніше роз’яснювати бійцям, що якщо вже журналіст приходить, то не для свого піару, а для допомоги воїнам.

Тарас Грень - автор та співавтор більше десяти фотовиставок про події російсько-української війни. Один із портретів носить назву «Боєць» і на виставці мав такий підпис: «Наскрізь промоклий однострій. Пісок і бруд. До того ж звичайна втома, яку не перекриє навіть адреналін від ворожого обстрілу. Бути захисником своєї держави непросто, але ніхто з нас не чекав легкого шляху. Так само як ніхто не тікає від священного обов’язку перед народом і Батьківщиною».

– Чи є якийсь узагальнений образ українського воїна, завдяки якому ми спокійно спимо?

– Це надзвичайно різні люди – і за характером, і за віком, і за професією, і за віросповіданням. Я зустрічав людей з Харкова, Донецька, Львова, Чернівців, і в кожного був свій шлях до армії. Лише мотивація єдина – всі вони хочуть жити у процвітаючій країні Україна. Хочуть мати свою державу, свій дім і за це стоять. Не хочуть жити в Російській імперії, їм гидко від цього.

Є такий Шевченко – він розповідав, як переписував Гімн України і піднімав прапор над своїм селом, а міліція його шукала по селу за радянських часів.

Кожен з цих хлопців і дівчат – це надзвичайні люди. Також ще хочу зауважити, що дівчат зараз дуже багато в армії і на передовій також. Це той моноліт і золотий пісок, який тримає Україну. І незалежно від рішення наших політиків усе ж таки є майбутнім своєї армії.

Пан Тарас намагається робити для АрміяІnform зарисовки про конкретних захисників України

«Як правило, хлопці приймають всіх, бо про війну потрібно знати правду, – описує Грень чергову зустріч із захисниками України. – Мої провідники впевнені в собі, спокійні і… так… вони відважні. Зовні жоден з них не схожий на кіношного спецпризначення. Немає гори м’язів та якоїсь такої собі «фішки» у вигляді сталевого погляду та стиснутої в зубах сигари. Тут, на теперішньому краї України, стоять звичайні хлопці. Колишні водії та працівники офісів… за одним з них я іду, намагаючись повторювати кожен його рух.

Бо тут не гра. Клавіш збереження немає. І, що найголовніше, своєю незграбністю можна підставити тих, хто зараз йде поруч. Бо не кинуть вони гостя просто так, а, ризикуючи власним життям, будуть витягувати в тил. Чим ближче до передової, тим чистіші душею люди».

Про сміливих східняків, тиловий Львів і дівчат з мікрофонами

Кожна ротація має щось пам’ятне, каже Грень. Але, власне, зараз пан Тарас хоче написати про гарних людей Луганщини, з якими зіткнувся: «Ви собі не уявляєте, які це чудові і прекрасні люди! І як сильно вони вболівають за Україну в Сєвєродонецьку, Бахмуті, Лисичанську, Солідарі. Це настільки сильні і наші люди! І це те, про що у нас замовчується і мало кому розповідається. У Бахмуті значно складніше поставити жовто-блакитний стяг у вікні, аніж у Львові. Чи підіймати на подвір’ї свого дому український прапор у Сєвєродонецьку. Це абсолютно різні речі. Вийти там на вулицю в масці з вишиванкою чи тризубом – це також подвиг. Одна справа зробити це у Лисичанську, а інша – у Львові».

«Коли ідеш знищеними селами, то мимоволі думаєш, невже ті, що там, за бруствером, не розуміють простої істини – рано чи пізно для кожного настане час звітувати перш за все перед собою за все своє життя, – коментує Грень власні фото зруйнованого Донбасу. – Що спаде на думку тим, хто смикав за шнурок гармати, наводив приціли, кидав міни в жерла мінометів, прекрасно знаючи, що обстрілює і нищить мирні будинки? Що в нього дежавю, і його біологічний календар перевівся в режим 1943 року, і він воює з фашистами?! Невже всі вони будуть пишатись плодами своїх дій, які ви бачите на фото?!».

«У суспільстві зараз потрохи в інформаційному плані війна відходить на другий план, – каже Грень. – І це зрозуміло, адже більшість каналів підпорядковані політикам, які зараз знаходяться при владі. І їхня політика робить свою справу. Замінюють зараз війну коронавірусом.

Щодо Львова, то тут доволі часто відбуваються похорони героїв, і Львів відчуває на собі ці прощальні дзвони. Так, Львів – туристичне місто, туристи приїжджають відпочивати, а не сумувати. Однак туристи хай собі гуляють, а львів’яни тримають жалобу за своїми доньками і синами…

На ваших шпальтах я б хотів подякувати вашим журналістам за оперативну роботу. І ваша агенція – одна з небагатьох, які я завжди передивляюсь.

А ще, оскільки ми говорили про цивільних і військових журналістів, то я б дуже хотів їм також подякувати за їхню роботу, бо вони з нами з 2014 року. Подякувати за їхню чесність, відвертість і мужність. Адже будь-яке перемир’я може закінчитись. А тут треба мати мужність, щоби приїхати. Я дуже радий, бо бачив, як дівчата з провідних українських каналів, коли їхні оператори і водії відмовлялися їхати і демонстративно випивали пляшку горілки, брали камери і мікрофони в руки і їхали знімати війну. Я безмежно їм за це вдячний і дуже пишаюсь знайомством з такими людьми».

Тетяна ЯВОРСЬКА