Зміна політичної орієнтації для України – річ звична і має глибоке коріння. Для цього навіть з’явився спеціальний термін – «тушка». Скажімо, за період з осені 2009 року по 2016 у парламенті офіційно нарахували 285 тих, хто змінив політичну приналежність.

Загалом термін «тушкування» застосовується до нардепів, які переходять з однієї політичної сили в іншу. Причини до неможливого банальні – матеріальне зацікавлення чи інший інтерес – скажімо, посада чи можливість контролювати якусь важливу сферу, що зрештою все одно призводить до того ж матеріального зацікавлення.

Втім, навряд чи Україна в цьому оригінальна. Переходи з однієї політичної партії до іншої притаманні тим країнам, де не стійкі політичне виборне право, політична система, а також високий рівень корупції.

Якщо вдатися до історії, то дуже показовою була Верховна Рада VІ скликання. А почесний титул перших «тушок» відходить до Ігоря Рибакова (БЮТ) та Юрія Бута (НУНС). 6 червня 2008 року вони написали заяви про вихід із парламентської коаліції (БЮТ та НУНС). Через це в коаліції залишилося менше 226 парламентаріїв, що призвело до її розпаду. Далі – глибока політична криза і повернення до влади «старих». 2010 року президентом було обрано Віктора Януковича, який потребував стабільної пропрезидентської більшості. Ухвалення змін до Регламенту Верховної Ради дозволило приєднувати до коаліції не лише фракціям, а й окремим депутатам. «Тушкування» стало ледь не філософією тогочасного парламенту, а «тушки» отримали цілу фракцію – «Реформи заради майбутнього». А рекордсменом за кількістю перебіжчиків стала фракція БЮТ – 48 народних депутатів зі 156.

У списку «48-ми» чимало одіозних особистостей, чия політична кар’єра лишень пішла вверх. Наприклад, це Олег Ляшко, який після гучного виключення з фракції БЮТ (за співпрацю з коаліцією більшості, зокрема за голосування за зміни до Конституції, закон про Кабінет Міністрів та регламент Верховної Ради України) створив самостійний політичний проєкт – Радикальну партію Олега Ляшка. До речі, на президентських виборах 2014 року він здобув третій результат, отримавши 8,32% голосів виборців.

Після Революції Гідності і перемоги у парламентських виборах фракція Олега Ляшка входить до коаліції, але вже 1 вересня 2015 року після голосування за децентралізацію в першому читанні заявив про вихід партії з коаліції й перехід в опозицію. Після тривалих і непростих стосунків з Юлією Тимошенко у червні нинішнього року «Батьківщина» підтримала кандидатуру Ляшка на довиборах у 208 окрузі в Чернігівській області.

Верховна Рада VII скликання хоча не була такою «врожайною» на «тушки», але серед рекордсменів опинилися знову політична сила Юлії Тимошенко – ВО «Батьківщина». Фракцію покинули 13 депутатів, серед яких зокрема Анатолій Гриценко. Цим подіям передував вихід з фракції Олега Канівця, за якого ручався перед парламентською кампанією Гриценко. Демонстративний крок пояснили брудними політичними іграми. А обіцянку скласти депутатський мандат Гриценко так і не виконав.

На увагу заслуговує і персона Юрій Павленка, який у 2006 та 2007 роках був обраний народним депутатом V та VI скликань від блоків «Наша Україна». У 2019 році він вже став народним депутатом 9 скликання від партії «Опозиційна платформа – За життя».

У цьому контексті може видатися цікавою персона Віталія Купрія, який у Верховній Раді VIII скликання був членом фракції БПП, з 2015 по 2018 – член партії «Укроп». У квітні 2019 року він створив у парламенті міжфракційне об’єднання «За Зеленського» і залишався, по суті, єдиним його членом. Але, ймовірно, так і не отримавши очікуваної пропозиції від партії влади, подався на місце вибори від «біло-сердечних». Тепер він кандидат на посаду голови Ірпінської ОТГ від партії «Батьківщина».

Насправді, цей список можна продовжувати до безконечності як на всеукраїнському рівні, так і на місцевому. І якщо нардепи перебувають більше на видноті і їхні зміни фракцій і політичних орієнтирів помітніші, то депутати місцевого рівня міняють партійність як рукавички майже без шкоди для іміджу, бо часто стають депутатами не через приналежність до тієї чи іншої партії, а через особисту впізнаваність. Хоча не можна скидати геть з рахунків і політичну доцільність.

Щоправда, навесні 2016 року відбулася спроба перервати традицію «тушкування» – БПП позбавила кількох народних депутатів мандатів, пославшись на 81 статтю Конституції України. Зокрема без депквитка залишилися Микола Томенко та Єгор Фірсов, а також Андрій Богдан, Олексій Маловацький, Олексій Рябікін, Костянтин Бідовий.

Традиційно рекордсменами за кількістю «тушок» є провладні партії. БПП у ВР VIII скликання втратила дев’ять багнетів, натомість поповнила свої лави десятьма. Також помітних змін зазнали «Самопоміч», «Народний фронт» та «Воля народу».

Роками в Україні обговорюється питання запровадження імперативного мандату. Тобто депутат представницького органу влади зв’язаний наказами виборців і протягом усієї своєї діяльності відповідальний перед ними. Однак практика імперативного мандату не притаманна для країн зі сталою демократією, винятком є Німеччина, де імперативний мандат запроваджений у палаті парламенту, яка формується урядами федеральних земель.

Чи вирішить запровадження імперативного мандату проблему з політичною міграцією в Україні, питання з категорії риторичних. Але, скажімо, неможливо уявити, щоб, наприклад, у Сполучених Штатах республіканець перейшов на бік демократів. Це щонайменше поховає назавжди його політичну кар’єру, навіть якщо він зробив новий вибір з ідейних міркувань.

Коментар

Олексій Полтораков, політолог:

«За своєю суті питання партійної приналежності окремого політика є достатньо неоднозначним. Передусім його слід розглядати у прив’язці до загального ступеню строкатості партійно-політичного спектру в певній країні.

Загалом чим менше у державно-політичній системі «стабільних», ідеологічно та діяльнісно, політичних партій – тим менше у серйозного політика можливостей для «широкого маневру», і навпаки. Іншими словами, в США майже неможливо «заснути демократом – а прокинутися республіканцем» чи навпаки. Зокрема через те, що в тих самих Штатах на відповідну «партійну ідентичність» демократів/республіканців зав’язано цілий пакет серйозних політичних проблем та похідних партійних позицій. (Відповідно, багато виборців голосує не стільки за конкретну партію, скільки за її позицію з окремих питань, важливих для цього конкретного виборця. Так, наприклад, активний член Американської стрілецької асоціації зазвичай голосує за республіканців – передусім через призму їх позицій на користь лібералізації «режиму зброї».) Від відносно однозначного ціннісного ставлення (за/проти) до вогнепальної зброї, смертної кари чи легалізації абортів/евтаназії або одностатєвих шлюбів – до не менш конкретної (за/проти) оціночної позиції щодо конкретних норм міграційного та податкового законодавства або фінансових проєктів з державного бюджету. Найяскравіший приклад – ціннісно-ідеологічний підтекст кожної кандидатури на посаду судді Верховного Суду.

Втім, для більшої повноти картини варто згадати також достатньо серйозний розкол Республіканської партії США 1912 року, який призвів до створення Прогресивної партії, що недовго, але яскраво сяяла на електоральному небосхилі тих часів.

Але при цьому суто український підтекст подібної проблеми також у тому, що у нас наразі майже відсутні «дієво ідеологічні» партії (окрім маргінально радикальних), чия ціннісна позиція чітко корелюється із практично-політичним функціоналом. Іншими словами, якщо «генеральна лінія» практично будь-якої політичної партії в Україні є переважно популістською або взагалі відсутньою – то про яку «ціннісну ідентичність» з конкретних питань можна вимагати від конкретного українського політика?»

Оксана ДУДАР

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Дудар Оксана
Шеф-редактор ІА Дивись.info. За освітою філолог, за покликанням журналіст. Життєве кредо – журналіст завжди повинен ставати на бік слабких і скривджених. Улюблена робота – їхати у відрядження.