Таємничий Бруно Шульц

19 листопада 1942 року два постріли у потилицю, випущені з пістолета Карла Гюнтера, обірвали життя Бруно Шульца, письменника, чий творчий спадок – одна з найяскравіших літературних сторінок ХХ століття. Трагедія сталася в Дрогобичі, на перехресті вулиць Чацкого і Міцкевича. На тому місці нині встановлена меморіальна таблиця, але нема ні могили, ні живих очевидців. Останній свідок тих днів учень Шульца – Альфред Шраєр.

Талант, скромність і дивакуватість

Бруно Шульц народився 1892 року в Дрогобичі, у місті, яке на той час стало осередком сплетіння трьох культур – польської, єврейської та української. Батько Якуб Шульц був власником крамниці з тканинами.

«Удома в них розмовляли польською, – згадує Альфред Шраєр, – бо мама не знала ідиш, а батько Якуб був простим чоловіком».

Натомість Генрієта добре знала німецьку і читала синові німецькою Гете.

Бруно був третьою наймолодшою дитиною у сім’ю. Дрогобицьку гімназію імені Франца Йосифа Шульц закінчив з особливими успіхами у малюванні та польській мові. Отримавши рекомендацію для навчання в університеті, він, однак, за наполяганням батьків вступив на архітектурне відділення Львівського політехнічного інституту. Почалася Перша світова війна і навчання довелося залишити. На якийсь час родина перебралася до Відня, де Бруно Шульц відвідував Віденську академію образотворчого мистецтва.

«На заваді став поганий стан здоров’я батьків, – розповідає Альфред Бенович. – Був якось Шульц і у Парижі, але де б він не був, все одно вертав до Дрогобича. Весь його світ – Дрогобич і Трускавець».

Втім, саме малювання згодом стає основою професією Шульца: 1924 року його приймають на роботу вчителем малювання у Дрогобицькій гімназії.

«Учнем Шульца я став 1934 року, – продовжує пан Шраєр. – Вчив він нас малюнку і ручної праці. Звідки Шульц знався на столярці, того ніхто не знав. У гімназії були всі відомі на той час інструменти. Ми дуже любили Шульца за його справедливість. Він розумів, що не кожен учень може малювати, бо до того треба мати якийсь талант, тому найнижчою оцінкою було «добре», а загалом ставив «дуже добре». Що стосується праці, то там він вимагав більше».

Згодом саме професія столяра і отримані знання від Шульца врятують життя Альфреду Шраєру під час німецької окупації.

Та чи не найбільше хлопці-гімназисти любили свого вчителя за його оповідання, які Бруно Шульц вигадував просто під час уроку, аби заспокоїти втомлених заняттями учнів.

«Пане професоре, – майже благали діти, – просимо нам оповісти якусь байку». «На біса вам ті байки? – напівжартома, напівсерйозно казав вчитель. – Вам вже по чотирнадцять!» А гімназисти і далі продовжували благати. «Ну добре, – відказував Шульц. – Позамітайте, поскладайте інструменти, а я розкажу вам байку».

«Він сідав на першому верстаті, – пригадує Альфред Бенович, – розвертався півобертом до нас, дивився у стіну і починав оповідати. Переважно це були традиційні оповіді про боротьбу добра і зла, а часом розповідав щось зовсім незвичне. Я свято переконаний, якби ті казки можна було зібрати у якийсь томик – то була б чудова частина літературної діяльності Бруно Шульца».

Доки пан професор оповідав, у класі панувала мертва тиша.

«Звідки у Шульца була ця незвичайна польська мова, трудно сказати? – міркує учень. – Насправді слова всі літературні, але ви не знайдете їх більше в жодного польського письменника. Взагалі Шульц був складним, перед війною його майже ніхто не читав».

Могутній талант і внутрішня велич поєднувалися у Шульца з надмірною скромністю. Завжди у сірому одягу з хустинкою в нагрудній кишені, прямуючи коридором, буцім притискав до стіни, ніби боявся комусь завадити, ніби ховався від чужого всевидячого ока. А під час ходьби згинав коліна, аби бути ще менш помітним.

«Коли Шульца відзначили дуже високою відзнакою польської академії літератури, про це ніхто майже не знав, – каже Шраєр. – Перед війною він для нас був просто вчителем гімназії. Були навіть люди, які за спиною у Бруно Шульца крутили пальцем коло скроні».

Від тріумфу – до депресії

У 20-их роках Шульц працював над циклом малюнків «Книга ідолопоклонства», брав участь у декількох колективних експозиціях у Варшаві та Львові, пізніше відбулася його персональна виставка у Трускавці.

Натомість переписка у формі розгорнутих прозаїчних фрагментів з молодими письменниками Владиславом Риффом та Деборою Фогель згодом стануть основою першої книги Бруно Шульца «Цинамонові крамниці».

«Шульц мав вже готовий рукопис «Цинамонових крамниць», але не мав знайомств, щоби його видати, – продовжує розповідь па Альфред. – Натомість він знав впливових польських публіцистів, яких і просив посприяли. У Варшаві вони пішли з тим рукописом до відомої польської письменниці Софії Налковської і вона відмовила, мовляв, до неї ледь не щодня приходять з рукописами. Тоді друзі порадили, щоби він поїхав до Варшави і сам відніс рукопис. Чи Шульц до неї промовив своєю неповторною польською мовою чи що, але вона погодилася прочитати рукопис. Налковська була цілковито ним зачарована».

1934 року у польському видавництві «Рій» були видані «Цинамонові крамниці». Дебют Шульца став майже літературною сенсацією. Після виходу книги він переживає свої найдіяльніші роки. А 1937 року, знову ж таки завдяки Налковській вийшов друком «Санаторій під клепсидрою». Спроби ж видати «Цинамонові крамниці» в Італії чи Франції закінчуються невдачами так само, як і намагання влаштувати персональну художню виставку. Бруно Шульц впадає у тривалу і глибоку депресію. До того ж починається війна. Дрогобич, третина населення якого становили євреї, німці перетворюють гетто. Калік, старих і немічних розстрілюють, інших відправляють на роботи. Бруно Шульца скеровують до гестапо. Він добре вмів писати і читати німецькою. Відтак йому дісталася робота в синагозі, куди звозили награбовані речі. Шульц мав їх сортувати і каталогувати. Його покровителем став Фелікс Ландау. Він був настільки вражений талантом Шульца, що змусив його розмалювати дитячу кімнату малюнками за мотивами німецьких казок. Шульц створив три композиції, на яких зображені королева, клоуни і карета з кучером. До речі, кучер – автопортрет самого Шульца.

У знак подяки Ландау на руці Шульца з’явився гляйт – спеціальна опаска, яка оберігала від облав і вивезень. Перед різними каральними акція Ландау попереджав Шульца, аби він сховався на вулиці Самбірській, де євреї для німців будували школу верхової їзди.

Око за око, смерть за смерть

«19 листопада 1942 року розпочалася так звана «дика акція», – оповідає пан Альфред. – Чому «дика»? Того дня не забирали євреїв до в’язниці, натомість кожного, хто знаходився на вулиці, розстрілювали. Тоді за один день застрелили 365 євреїв. То була провокація, що нібито якийсь єврейський аптекар поранив німця у палець (йдеться про аптекаря на ім’я Курц-Райнес, який поранив у палець гітлерівця Гюбнера)».

Згубила Шульца не тільки «дика акція», але й особиста неприязнь Карла Гюнтера до Фелікса Ландау.

«То було так, – продовжує Альфред Бенович. – Ландау мешкав на вулиці святого Яна, нині вулиця Тарнавського, а навпроти вілли євреї будували для офіцерів позаду будинків теплиці. Троє дівчат на риштуваннях білили стіну, але в них закінчився розчин і вони чекали, коли їм принесуть ще. Ландау саме стояв на своєму балконі і, побачивши, що вони нічого не роблять, взяв гвинтівку і через вулицю усіх їх застрелив. А тою роботою керував заступник Ландау, такий собі Карл Гюнтер. Він був керівником камери тортур. Тварина не може зробити того, що робив він. Коли Ландау застрелив тих дівчат, Гюнтер почав полювати на Шульца, щоб у такий спосіб помститися своєму начальнику. І тут йому випала така нагода 19 листопада. Річ у тім, що зазвичай бодай хтось щось знав про акції, а цього разу все було по-іншому. Коли надійшов Гюнтер, двоє співбесідників Шульца почали втікати, а Шульц залишився на місці. Він і гадки не мав, що полюють саме на нього. Гюнтер наздогнав Шульца, схопив за комір, сказав йому відвернутися і вистрелив двічі у потилицю. Шульц впав, всю цю сцену бачили у єврейській раді. Трупів не можна було рухати. Тільки наступного дня зателефонували з гестапо до голови юденрат, щоби позабирали небіжчиків, бо смердять». Потім люди чули, як Гюнтер сказав Ландау: «Ти вбив моїх євреїв, а я твого».

Буквально дня чи двох не вистачило, аби Шульц покинув Дрогобич і з арійськими документами поїхав далеко на захід. Якесь неймовірне невезіння зрештою призвело до невиправної трагедії. Адже зачарована талантом Шульца Софія Налковська особисто взялася за порятунок письменника. Були готові документи, а з Варшави вирушив польський офіцер в німецькій формі, який добре володів німецькою мовою. Не судилося – офіцер спізнився.

«Так трагічно закінчилося життя Бруно Шульца, – з гіркотою каже пан Шраєр. – Він мав 50 років. Скільки Шульц ще міг написати. Один його великий твір зник – рукопис «Месії». Ми й оголошення робили, писали в КДБ, потім – до СБУ. Один дуже симпатичний майор навіть їздив до Києва, питався, нічого не знайшли. Якби того «Месію» знайти – то була б революція в сучасній літературі».

Зник не тільки рукопис «Месії». 2001 року в Дрогобичі був віднайдений будинок, де мешкав Ландау і де Бруно Шульц розписував стіни. Але поки твір мистецтва збиралися реставрувати, малюнки разом з фресками зникли. Згодом основні елементи малюнків виявили в єрусалимському інституті Яд ва-Шем. Щоправда, 2009 року Україна підписала договір з Ізраїлем про тимчасове зберігання фресок Шульца.

Оксана ДУДАР

Ця стаття була написана 2011 року. Дрогобицький музикант Альфред Шраєр, який був учнем Бруно Шульца помер у квітні 2015 року.