Богдан Козак – справжній лицар сцени чи сірий кардинал театру Заньковецької

0
Сьогодні Богдану Козаку виповнюється 80-ть років

27 листопада народний артист України Богдан Козак святкує ювілей – 80 років, з них майже 60 на сцені театру ім.М.Заньковецької.

Напередодні ІА Дивись.info поспілкувалися з ювіляром.

– 80 років, з них 59 на театральній сцені. Чи пам’ятаєте, як прийшло рішення стати актором?

– Просто на моїй дорозі зустрічалися люди, які штовхали мене на цю стезю. Починаючи зі школи, я зустрічав тих, хто займався вокалом чи в аматорському театрі при клубі «Держторгівлі» у Львові (народний театр імені Ленінського комсомолу), де грав я. Керували тим колективом кілька різних режисерів, зокрема і Анатолій Рубінштейн. Але коли я прийшов туди, то там керував Володимир Опанасенко. Я займався там вокалом. Він зустрів мене в коридорі і каже: «Чи не зайшли б Ви на гору – там кастинг? Я шукаю акторів на ролі».

Я прийшов, він дав мені якийсь етюд зробити і після цього запропонував роботу. У Театрі юного глядача ім. Горького (тепер Перший український) ми показували «Місто на світанку», і в комісії був народний артист Дем’ян Козачковський – актор театру Заньковецької. Після вистави він підійшов до мене і каже: «Юначе, Ви б не хотіли вступити у студію при театрі Заньковецької? У нас набір цього року. Ви маєте спосібності. Могли б стати актором». І я так подумав: або в армію йти, або вчитися далі. Я пішов на іспити, склав їх і був зарахований в студію театру Заньковецької. Після закінчення в 1963 році мене залишили в театрі. І потім вже так і не відпускали в армію, бо я був зайнятий у репертуарі. З того часу працюю в театрі імені Марії Заньковецької.

– Перші кроки на сцені. Кажуть, театральний педагог повинен пам’ятати як колись у нього не виходило. Чи пам’ятате, як не виходило у Вас? І чи був момент, коли хотілося все кинути і змінити професію?

– О, ні! Такого в мене не було – кинути і змінити професію. Але в театрі Заньковецької  була дуже добра традиція – актори, які прийшли в театр, закінчували ще Львівський університет або консерваторію. Наприклад, народний артист СРСР Олександр Гай зі школи МХАТ закінчив ще музичне училище, бо в українському театрі треба було співати на сцені. Натомість Володимир Максименко закінчив історичний факультет, Богдан Кох і Богдан Антків – консерваторію. І мене в університет підштовхнула Валентина Черняк, яка приймала у нас вступні іспити: «Богдане, Вам треба вчитися, Ви мусите здобути вищу освіту. Актор повинен бути освіченим». І я вступив до Львівського університету на заочне відділення української філології, де викладали педагоги, які були елітою української культури. Потім, коли я уже сам викладав на акторському відділенні, то зустрів своїх викладачів, які радо мене прийняли.

Сьогодні Богдану Козаку виповнюється 80-ть років

 

Таким чином воно відбулося в мене якось органічно, без зайвої напруги. І зовсім не шкодую, що слухав тих людей, які зустрічалися на моїй дорозі. Власне, вони формували мене, підтримували, направляли. І не тільки університетські. Це були художники, поети, з якими ми контактували в театрі. Це середовище у 60-их роках сформувало творчий клуб «Пролісок»,  яким керував Михайло Косів. Там відбувалися вечори Ліни Костенко, Драча, Симоненка, Вінграновського,  і вперше ми там для себе відкрили Богдана-Ігоря Антонича.

– Як складалися відносини з корифеями театру на початку творчої кар’єри?

– Вони нас не повчали, а опікали своїм особистим прикладом. Нас молодих дивувало, що старші актори – Романицький, Надія Доценко, Василь Яременко – вже на першу репетицію приходили зі знанням тексту. Ми бачили, що це допомагає вільно взаємодіяти між партнерами і будувати сцени.

– Як зараз складаються стосунки з молодими акторами? Чи продовжуються традиції наставництва?

– Зараз такого прямого, як було у нас, не існує через змінами, які відбулися в суспільстві. Ті актори, які приходили з Києва або закінчували студію, все ж таки мали наставників. Так була побудована внутрішня робота самого театру. Старші актори вводили молодих в курс справи, допомагали їм зрозуміти, що можна, що ні, бо є певні засади діяльності, театральна етика, допомога партнеру тощо. Зараз такої форми наставництва в прямому розумінні не існує. Нас старше покоління вчило своєю працею і своїм ставленням до роботи. Це дуже важливо.

Зараз може бути дещо по-іншому, тому що комунікація інша – комп’ютери, смартфони, телефони… Можна зайти в інтернет і подивитися виставу, яка йшла двадцять років тому. А тоді була жива традиція. До певної міри це залежить від керівництва театру.

– Давайте поговоримо про педагогіку. Театральна педагогіка не така, як в інших сферах. Які Ваші принципи як театрального педагога?

– Театральна педагогіка, безсумніву, інша. Онлайн-заняття для професії актора просто неможливі. Звісно, теоретичні дисципліни – історію театру – можна слухати онлайн і скласти іспит. Актор працює своїм голосом, тілом, нервами, тобто своєю особистістю. Він працює, не сидячи на стільці, а в просторі, через рух, виражаючи емоції, і не сам, а в спілкуванні з іншим партнером. Який може бути онлайн? Це ж смішно. На щастя, закон такий, що дозволяє займатися індивідуально.

– Як театральний педагог Ви маєте ким похвалитися – Ірма Вітовська, Ростислав Держипільський, Любов Боровська, Орест Гарда і багато інших акторів, які працюють у різних театрах України.

– Я сказав би, що можу мати моральну сатисфакцію, що мої студенти ідуть правильною дорогою, мають школу, яку оцінюють і за кордоном, от так, як Ірму Вітовську. Можу з гордістю сказати, що в мене заньківчанська школа. І всі ті студенти можуть пишатися, що вони сформувалися саме в театрі Заньковецької як актори, а  тепер їх формують ті театри, де вони працюють.

– Продовжуючи тему педагогіки, колись відомий театральний педагог – Валентина Зимня сказала, що випускників багато, а учнів одиниці. Скільки у Вас випускників, а скільки учнів?

– Наприклад, Держипільський, який закінчив акторський  і, не маючи режисерської освіти, почав працювати режисером. Ми не замикали своїх студентів у рамках театральної справи.  Я їх водив в музеї, на концерти, вони виступали на творчих зустрічах, знайомилися з поетами, письменниками, художниками. Це розширяло їхнє коло. Я формувався таким способом і вважаю, що це дуже правильний метод навчання. В будь-якій професії не можна замикатися лише в самій професії. Життя – це океан. Щоби в ньому плисти, потрібно мати добрий човен, добрі вітрила, весла і орієнтуватися не тільки за зоряним небом, але й за допомогою сучасної техніки. Тішуся, коли мої студенти – Ірма Вітовська чи Олександра Люта – знімаються в кіно.

– У кожного театру бувають різні періоди – підйому чи спаду. Театр Заньковецької, на Вашу думку, зараз переживає який період?

– У стані виживання, бо ці умови, в яких ми зараз знаходимось, це справді трудні умови. Але вони такі для всіх. Що для нас значить не грати у суботу та неділю? Або що таке жорсткий карантин? Уявіть трагедію артиста балету, який щодня має танцювати. Як йому потім повернути свою форму? Музикант може вдома грати щодня, вокаліст може співати сам. А як актори? Це дуже трудна справа.

Трудна справа – зміна поколінь. І не тільки акторських, а й режисерських. Технологія акторської гри має відповідати часу. Я розумію зміни в театрі, розумію молодь, яка хоче більшої можливості сучасних форм існування. Театру бракує експериментів.

– Останні кілька років в театрі Заньковецької виникають не дуже приємні конфліктні ситуації. Іноді каміння летить і у Ваш бік. То чи насправді Богдан Козак – сірий кардинал театру Заньковецької?

– Сірий кардинал – це, мабуть, людина, яка керує чимсь. Я просто не беру в цьому участі. Були різні часи в театрі, я їх переживав – зміни режисерів, конфлікти. Але щоб актор міг собі дозволити вийти на сцену і там після вистави звертатися до зали… Такого в житті не було. По-перше, ви руйнуєте естетичну ауру, яку створили щойно ваші колеги, граючи на сцені, а по-друге, як зал може вам допомогти?  І раніше звільняли з театру, зокрема заслужених артистів. Так, ставилось питання на відповідні комісії, які формувалися з акторів. Зараз комісії не формують. Ми просто не звикли до контрактної системи, а на Заході так і працюють – відпрацював за умовами контракту, а далі нова постановка, і потрібен інший актор.

Якщо мені як актору, який працював стільки років, директор сказав: «Богдане Миколайовичу, Ви не можете працювати на повну ставку, тому що кількість вистав, які Ви граєте, не відповідає цим вимогам і зайнятість в репертуарі театру. Тому я пропоную перейти на меншу оплату, не знімаючи Вашої категорії». І я погодився, без жодного слова. Навіть якби мені сказали розірвати контракт, я би теж не заперечив, бо розумію об’єктивно ситуацію.

– З висоти життєвого досвіду, що для Вас зараз є найважливішим в житті?

– Найважливішим? Здоров’я, тому що воно є зараз чинником можливості творчого існування.

– Колись відома театрознавиця Валентина Заболотна запитала Вас: «Хто ж Ви є, Богдане Миколайовичу? Артист, педагог, письменник-театрознавець, філософ, мистецтвознавець, історик, театральний діяч, дипломат, український актор майбутнього?!» Чи можете Ви сьогодні відповісти на це запитання?

– Я український актор, який має певні обов’язки перед своїм народом. Все залежить від того, мені здається, що у будь-якому фаху людина повинна знати, для чого вона і в ім’я чого вона працює. Мене цього вчили з дитинства. Найкращі слова Шевченка: «Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива. Як їх почує!.. Знать, од Бога. І голос той, і ті слова …» Якщо Господь дав вам голос, а слова вам дає українська велика література, то, мабуть, для чогось їх дають. І все своє життя для слави цього народу, цієї мови і культури я працюю!

Довідка

Богдан Козак – народний артист України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, професор, академік Національної академії мистецтв України, завідувач кафедри театрознавства та акторської майстерності факультету культури і мистецтв Львівського національного університету імені Івана Франка, дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка, Лауреат премії Національної спілки театральних діячів України імені Йосипа Гірняка, Орден «Знак пошани», «За заслуги» І, ІІ, ІІІ ступенів, «Орден князя Ярослава Мудрого» V ступеня.

Сергій ОСТАПЧУК

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: