Поки що я ще до своєї вершини не дійшла, – співачка Оксана Муха (фото, відео)

Напередодні ІА Дивись.info поспілкувалася з артисткою про її творчість, роботу, карантинні обмеження, політичні вподобання і, звісно ж, про новий кліп.

* Підтримка проєкту: готель Atlas Deluxe і Ресторан & Бар «Шкоцька»

– Оксано, сьогодні ти відома і затребувана співачка. Коли ти зрозуміла, що хочеш стати артисткою і яким був твій шлях до успіху?

– Я ще досі не розумію, чи хочу бути артисткою. У мене насправді інші потреби. Потреби співати, потреби зберігати українську пісню, давати їй можливість жити, будити у слухачеві відчуття українського красивого. А вже похідним виходить, що я артист. Тому що для цього потрібна сцена, для цього потрібно спілкуватися зі слухачем, для цього потрібно створювати образи. І це дуже великий труд. Тобто бути артистом вийшло ніби другорядним. Спочатку хотіла просто співати.

– Але ти вважаєш себе успішною?

– Збоку, звичайно, що людям легше судити чи ти успішний, чи не успішний. Тому що ми живемо своїм життя вдома, у сім’ї, зі своїми проблемами, потребами так, як більшість людей, і ми не задумуємося чи ми успішні. Але, звісно, коли у тебе є повні зали – це успіх. Якщо в тебе є сольні альбоми – це успіх. Якщо тебе просять співати, до тебе приходять і тебе люблять – це успіх.

– Оксано, а ти собі саме так уявляла успіх, коли ще тільки мріяла про сцену?

– Знаєш, як більшість людей собі уявляє успіх? Думає, що успіх – це достатня кількість слухачів, яким би ти був задоволений. Це правильність їх дій. Сатисфакція тебе як особистості – це успіх. Далі також хочеться, щоби ти мав можливість більше творити і мав зокрема фінансову можливість більше творити. Успіх – це коли ти можеш ось так зробити те, що хочеш і не мусиш шукати, як це зробити, бо маєш певні ресурси. Вище голови не можна стрибнути. Поняття успішності як гума – може бути дуже розтягнутим. Для когось успіх – це мати один сингл. І цього достатньо для щастя. Людина – це вершина. Поки що я ще до своєї вершини не дійшла. Вважаю, що мій успіх має бути більшим.

– Завдяки твої творчості багато людей відкрили для себе Квітку Цісик. Водночас ти не любиш, коли тебе із нею порівнюю. Дехто навіть каже, що ти реінкарнація Квітки Цісик. Чому ти так не любиш цього порівняння?

– Я б не сказала, що не люблю. Це досить гостро звучить. Тому що в собі «не люблю» має певну якусь дистанцію. Це дуже почесно, коли порівнюють з таким виконавцем. Якби мене порівнювали з кимось невдалим або недостойним, мабуть, оце б я не любила. Я би так сказала, що, можливо, є вже забагато цього порівняння. За ним не видно мене. Мабуть, оце я не люблю. Але саме порівняння з Квіткою для мене є надзвичайно дорогим. Ця людина відкрила мені цілий світ душевної пісні, справжності, щирості, світлості. І це мені здається найважливішим. Не лише вокальні здібності людини, не вокальне порівняння, це така дуже важлива внутрішня складова особистості кожного. І я б дуже хотіла бути у цьому схожою на Квітку.

Друге питання щодо реінкарнація, схожості… Ми всі вчимося на чомусь. Кожен собі обирає свого вчителя – за серцем, за своїми фізичними задатками. У нас дуже багато виконавців вчаться на співаках з-за кордону. На українських не навчаються. Можливо, зараз вже починають розуміти, що українські співаки, які є самородками, теж заслуговують, щоби на них вчитися, перебирати їхню школу. Я вчилася на Квітці. Відповідно, ця схожість буде присутня у піснях, які я виконую, тому що це школа Квітки Цісик.

– До речі, як ти для себе відкрила Квітку Цісик?

– Батько привіз касету. Я була маленька. Мені було десь сім чи вісім років. І одразу вона попала прямо в серце, і я її слухала дуже часто. У нас тоді був магнітофон «Sharp» вдома, двокасетний. І можна було з однієї касети на іншу переписувати. Цим ми і займалися успішно – переписували Квітчині касети, роздавали друзям. Вперше я почула її пісні в горах, коли ми з наметами стояли з батьками над Кам’янським водоспадом. Зараз там уже все викупили, розбудовують щось. Вже немає тих полонин, де ми були. Саме там я почула вперше Квітку. Тато привіз такий магнітофон, який вмонтовують у машину, і дві колонки. Вони були окремо і підживлювалися від акумулятора. Ми мали змогу слухати чудову музику над річкою, в лісі, у вечірній час, при вогні. Це було дуже романтично. Думаю, що тут збіглися всі обставини для того, щоби вперше почути Квітку саме у такій атмосфері. Полюбити раз і назавжди, відчути її.

– Надзвичайно вдалим був проєкт з піснями Квітки Цісик. Чи не плануєш ще чогось подібного?

– Якщо нам дозволить здоров’я – людям, планеті, – якщо ми зможемо бодай трохи повернутися до того часу, коли усі вільно відвідували заклади і жили на повні груди, втілювали свої бажання. Коли їм не забороняли хвороба і загроза захворіти здійсгювати свої мрії. Якщо б ми повернулися до того часу, то я обов’язково буду щось робити. При чому бажань є дуже багато. Незабаром буде 75 років Квітці, і хотілося б знову для неї зробити приємність та для нас також. Нагадати собі про неї, зустрітися, співати та слухати чудових пісень. Але ми зараз розуміємо, що в силу обставин не можемо дозволити собі збирати глядача. Відповідно, всі ці мрії дуже далекі і нереальні для мене.

– Хлопці з «Піккардійської Терції» не дуже охоче співають разом з жінками. А у Вас вийшов чудовий тандем. Чим ти їх підкупила?

– Подібне притягує подібне. Це дуже логічно, що чоловічий колектив працює з жінкою, а жіночий бере в обойму чоловічий вокал. Це дуже зрозуміло. Тут, напевно, спрацювало щось вище, ніж просто жіночий вокал і чоловічий вокал «Піккардійської Терції». Тут спрацювала ідея. Був класний матеріал, класні пісні, їх хотілося зробити. Мабуть, тому ми і зійшлися. У нас однакові відчуття, однакове сприйняття.

– Оксано, Львів давно тебе любить, обожнює, шанує. А після участі у шоу «Голос країни» твоє ім’я просто не сходило з перших шпальт. Що тебе підштовхнуло до цього проєкту?

– Першим джерелом була Квітка. Ми провели тур – 20 з гаком концертів Західною Україною. Було справді важко. Було важко достукатися до людей, зібрати зали. Люди виходили щасливі з тих концертів, їм подобалося. Багато хто з них вже знав про Квітку – вони просто прийшли послухати ці пісні, які вона співала. А багато хто вперше дізнавався через те, що трохи здійнялося шуму. Було бажання, але чому із такою затратою сили та енергії, була фізична та емоційна спустошеність. То ж чому не піти і з великого екрану, величезної сцени (найбільшої наразі) розказати про свою мрію, про свою ідею? Це було поштовхом. Я неодноразово про це говорю, бо неправильно буде сказати, що я тільки про це думали, аби почули Квітку. Це буде не щиро. Я хотіла, щоб і мене почули. Щоб мені було на майбутнє легше працювати в Україні. Але боротися за когось завжди є достойніше і сил більше, щоби боротися за когось, якщо хтось є твоєю метою, а не ти. Коли ти – мета, то маєш менше сил, і мені це було нецікаво. А з Квіткою було цікаво, бо це була дуже висока мета.

– Чи під час участі у шоу очікування і реальність збіглися?

– Так. Саме так я собі це і уявляла. Було дуже непросто, і це добре, бо було б, мабуть, неправильно, якби все легко давалося і ти не набрався б досвіду. Бо досвід ми здобуваємо виключно, коли нам є важко. Це сходинка вище, це складний проєкт для кожного учасника. Нікому він легко не дається. Але я надзвичайно рада, що цей проєкт працює дуже цілісно. Всі, хто є цьому проєкті – вчителі, які займаються вокалом, тренери, які набирають собі учасників, вся група, яка працює над ідеєю, режисери – надзвичайно тонко відчувають кожну людину. Вони відразу бачать у ній її серцевину. В нас так багато масок. Іноді стараємося бути кимось, хто нам здається крутим. Ось якби я так робила, я б була крута. Але насправді те вбрання, яке ми обираємо, нам не завжди пасує. Ось, власне, ті люди бачать середину кожного учасника. Я вважаю, це дуже велике вміння, і я дуже вдячна, що Дан мене відчув і мене підтримала уся група.

– Ти сказала, що було непросто. Що ж все-таки видалося найскладнішим?

– Бути собою. Ти можеш завжди бути тим, ким тобі скажуть бути – це дуже легко. А бути собою, дослухатися чи ти це відчуваєш, чи ти погоджуєшся з тим, що тобі пропонують, чи ти погоджуєшся це зробити – важко відчути себе. Насправді це найбільша та найцінніша мета цього шоу, щоби людина стала органічною з тим, що вона є, з ким вона є. І склався цілісний образ людини.

– Крім музики, проєктів, під час виборів ти активно підтримувала п’ятого президента України і його політичну силу. Ти завжди так активно виявляєш свою громадянську позицію?

– Взагалі я завжди розуміла, що несу відповідальність за те, що твориться у державі. І це є відповідальність кожного мешканця, кожного українця проголосувати, навіть якщо ти не хочеш нікого з тих, хто є. Треба прийти, взяти свій бюлетень, розірвати чи закреслити, але прийти, щоби задекларувати, що тобі не все одно. Сказати, що ти є, хочеш голосувати, але не маєш за кого. Якщо ти маєш за кого, бо відчуваєш, що людина робить щось хороше, значить ти мусиш підтримати цю людину, якщо ти віриш у її добрі вчинки. Кожен має і добрі, і погані вчинки. Нема нікого при владі, щоби був пухнастий і білий. Але ми завжди маємо зважувати, хто у який бік рухається. І коли я розуміла, що може прийти наш теперішній президент до влади, почала дуже активно підтримувати Петра Олексійовича, тому що, на мою думку, це був вихід з ситуації – явно не сьогоднішній президент.

Чи я завжди була такою активною? Чи завжди висловлювала свою політичну позицію? Ні. Я вважаю, що це особиста справа кожного. Але коли приходить біда у твою хату, коли у нас є війна, коли ми щоденно не бачимо, як страждають сім’ї загиблих воїнів, як діти втрачають маму, тата, батьки – синів, доньок, тут, мені здається, просто соромно мовчати. Це не той час. Я не можу бути просто артистом, який любить співати, який несе високу мету. Це має бути включення всієї України, кожного українця. Тільки тоді можуть бути зміни. Тому я так роблю.

– Якби сьогодні тебе запросила якась політична сила її підтримати. Ти б погодилася? І на яких умовах?

– Залежно, хто запрошує і чи мені імпонує ця людина. Не питання умов, питання – чи я  вірю цій людині. На мера Львова я підтримувала Олега Синютку не тому, що мені пропонували якісь умови, а тому, що я щиро вірила, що ця людина буде хорошим мером. Якщо би йшлося про те, що я маю підтримати когось, у кого не вірю, але пропонують суперумови, мене все влаштовує по гонорарах чи як там це називається, я б на таке не пішла. Або я вірю в цю людину і підтримую її незалежно від умов.

– Сьогодні весь світ стикнувся з досі невідомою загрозою – пандемією та коронавірусом. Напевно, артисти чи не найбільше це відчули – неможливість давати концерти, спілкуватися з глядачами, своїми шанувальниками. Як на тобі позначилися усі ці обмеження?

– Я досі переживаю це. Більшість наших творчих людей, не лише музикантів, важко переживають цей період. Ті ж художники, кліпмейкери, аранжувальники – усі в ситуації, коли їм складно. Ми не маємо надходжень, щоби розвивати свою творчість. Ми не маємо з чого її розвивати, відповідно, все по-троху зупиняється. Але насправді не в тому справа. Найгірше, що правдиві талановиті люди, для яких це було і є життям – малювати, писати книги, вірші, співати – без цього не можуть. Це не те, що попити зранку каву – можна попити, а можна не попити, можна поспівати, а можна не поспівати. Це вже є цілісність організму в співі. Психологія, душевна складова, твоє тіло потребує співати, але важко співати вдома для холодильника. Для цього потрібен слухач, бо ми живемо якимось етапами. Спочатку можна було вдома, потім вистачало 5 людей, щоби тебе слухали, зараз хочеться, щоби більше людей тебе слухали. Це свого роду твоя природа. Тому боляче не бачити свого слухача. Онлайн-концерти, які ми робили влітку, не замінять ніколи живого спілкування і очей, які змінюються в часі зустрічі. Люди приходять інколи втомлені, потім вони починають усміхатися, потім вони заспокоються, з’являється світло в очах. Вони йдуть радісні додому. Цього мені дуже бракує, саме таких зустрічей. І я думаю, що кожній творчій людині, хто зараз не може творити, не може спілкуватися зі своєю публікою, складно.

– Відбулася прем’єра нового кліпу і серйозна зміна іміджу Оксани Мухи. Наскільки кардинальною вона є?

– Це нехай вже скаже глядач, наскільки вона вийшла кардинальною. Ми хотіли експериментувати з Оленою Болдирєвою. Це стиліст. Вона дуже смілива і Оленка завжди бачить дуже красиво. Окрім сміливо, ще красиво. У цьому кліпі я є така начебто нереальна особа, несправжня. Так звана муза, яка допомагає художнику втілити його мрію, яка його веде і не дає йому розчаруватися у житті, яка створює йому творчий неспокій. І він у пошуках її малює чудову картину. В цьому кліпі муза була дуже різною. Іноді аж занадто різною. Але завжди експерименти це чудово. Як кажуть, для сміливих відкривається світ. Тому я впевнена, що глядачу буде дуже цікаво.

Над кліпом працювала дуже велика команда. Може, це не дуже велика, бо я розумію, що є набагато більші команди. Але я хотіла сказати, що режисером є Влад Разіховський. Стилістом – Олена Болдирєва. Увесь менеджмент був на Галині Гузьо. І в цьому кліпі вперше у своєму житті знявся Ніко Струс – це художник, який, власне, і малював цю картину. Через нього виникла ідея створення кліпу. Тобто ми хотіли, щоби ідеєю кліпу було малювання картини, яку начебто мала малювати я. Але в часі спілкування ми зрозуміли, що це таки має робити художник, і він у нас став головним героєм.

– Скільки часу зайняла зйомка кліпу?

– Ми заїхали в неділю, ввечері, у Верхнє Синьовидне в гори. І працювали увесь понеділок, увесь вівторок – до ночі. Це було дуже екстремально. Це було на повітрі увесь понеділок під скелями. А увесь вівторок ми вибиралися на закинуту дамбу водосховища, де було насправді дуже небезпечно. Ми стояли на самому краю. І на це водосховище у віконечко ми витягнули картину, яка має два метри на три, намальована на шкірі, набита на раму. Ви знаєте, якщо людина чогось дуже хоче, то вона це зробить. І це було з надреального, надможливого, але ми це зробили. Два повних дні – з п’ятої ранку і до пізньої ночі.

– Зміна іміджу – це вимоги до формату чи, швидше, на догоду публіці?

– Ні, це на догоду собі. Я теж хочу бути іншою. Ми не можемо все життя бути однаковими. Я розумію, що є люди, які все життя носять одну і ту саму стрижку, один і той самий колір волосся, мають свій стиль – один і той самий. Але є люди, які змінюються. Їм хочеться цих змін. Це залежить від характеру людини, бажання, емоційного стану. Ми всі насправді хочемо змін. Просто хтось встигає над цим задуматися, хтось не встигає.

– Не боїшся, що твої давні шанувальники можуть не сприйняти змін?

– Я впевнена, що мої шанувальники – надзвичайно розумні люди. І зміни – це завжди добре. Повернутися назад завжди можна. Це не складно. Складніше змінюватися і йти вперед. Я впевнена, що мене підтримають і їм сподобається.

– Хто саме мав найбільший вплив на формування образу Оксани Мухи в новому кліпі?

– Відчуття пісні. Просто з’явилася пісня, яка раптом почала малювати мене іншою. Мені захотілося по-іншому її заспівати. Це, власне, тоді, коли це правильно – змінювати і манеру співу. Тобто ти спеціально не змінюєш – вона природно змінюється через те, що пісня просить іншого, іншої манери виконання. Думаю, що насамперед це пісня, яку написав Соловій – трубач «Kozak System» «Сол», вплинула на формування образу. А Микола Бровченко написав текст. І нарешті все склалося. Тому що мені важко приймати нові пісні. Я поки стопроцентно не відчую, що вони мені попали сюди, я не можу їх заспівати. А ця одразу потрапила. Тому вона й задиктувала. Чудове аранжування зробив Віталик Кухарський. Відповідно, воно все покроково так сталося, що вже і я захотіла бути іншою.

– Як загалом відбувається процес відчуття пісні? Коли ти починаєш розуміти, що пісня твоя?

– Це рулетка. Дуже важко сказати, як це відбувається. Тому що є момент, коли тобі дуже подобається пісня, коли вона звучить. Як тільки ти починаєш її співати, виявляється, вона не твоя. Тобі вона не пасує. Ти в ній не органічна. Це те, що я говорила про «Голос країни», де пісні мають відповідати учаснику, коли, співаючи цю пісню, ти є природний. Цей шлях насправді дуже стрімкий. Це відбувається раптово. Ти або приймаєш, або не приймаєш. Чи ти приймаєш у себе цю пісню, так би мовити можеш запхати у себе. Можливо, хтось вміє завчити настільки пісню, що вона стає твоєю. Але з часом, за п’ять років, слухаючи її, будеш знати, що ти її просто запхав у себе, щоб вона стала твоєю, а вона тобі не рідна.

– Колись карантин таки закінчиться, чи є нові плани, проєкти?

– Є два проєкти, над якими я зараз працюю. Не буду оголошувати, бо щоразу, коли говорю відверто про те, чим я займаюся, тут же щось відбувається і воно зупиняється. Є два чудових проєкти, і вони в роботі. Якщо нам дозволить всесвіт збирати глядача, ми їх обов’язково запрезентуємо.

– У кожного артиста є райдер. Що особливо є твоєму?

– Обов’язково окрема гримерка.

– І все?

– Так. Щоби до мене ніхто не заходив. Я дуже боляче сприймаю, коли багато людей вважають, що це нормально перед самим концертом прийти і попросити сфотографуватися. Мене це дуже травмує. Тому я дуже прошу, щоби до мене ніхто не підходив взагалі. І вода має бути.

– А ти з тих, хто ризикує?

– Так, майже завжди. Звичайно, бувають моменти, коли хтось, кому я довіряю і на кого покладаюся, каже чітко, що цього робити не потрібно на 100%, тому що ти цього зробити не зможеш, я слухаю, і тоді відмовляємося. Але коли є можливість ризикнути і взяти участь у чомусь, аби щось зробити абсолютно несподіване, я завжди за.

Оксана ДУДАР

Фото і відео Микити ПЕЧЕНИКА

Запис інтерв’ю зі співачкою Оксаною Мухою відбувся у Ресторані & Барі «Шкоцька» готелю Atlas Deluxe