Як Уряд однією постановою знецінив домашню працю українок

Поки світ рухається в бік гендерного балансу, Україна лише декларує, що рухається туди ж, але чи рухається насправді? 

Ось один сумний епізод, який показує, що самих лише заяв чи прогресивних законопроєктів (які невідомо коли депутатам потраплять на голосування, принаймні у першому читанні) замало, а однією фразою в пересічній постанові Кабміну можна знецінити всю домашню неоплачувану роботу країнських жінок. І ось про що йдеться.

У жовтні минулого року Кабмін вніс зміни в алгоритм отримання однієї із державних послуг для молодих батьків, що називається «Муніципальна няня». Ця програма дозволяє отримати мінімальну державну компенсацію на оплату послуг няні чи приватного садка. Під мінімальною цьогоріч мається на увазі сума близько 1700 гривень на місяць (раніше було близько 1600 грн). Цінність такої програми до змін полягала в тому, що скористатися нею могли усі батьки не залежно від того, зайняті вони на повний робочий день чи ні. Навіть перебуваючи у відпустці з догляду за дитиною, батько чи мати могли укласти угоду з нянею чи приватним садком та отримати оцю мінімальну компенсацію за частину отриманих послуг. 

Цієї суми було цілком достатньо, аби, не створюючи жодних додаткових витрат для сімейного бюджету, наймати няню на кілька годин на тиждень та займатися чимось, окрім догляду за маленькими дітьми. Власне, багато хто саме так і робив: користувалися «Муніципальною нянею», аби час від часу відпочити від домашньої роботи, пройти курси, попрацювати абощо. 

«Я записалася на курси, про які давно мріяла. Мала їх пройти ще під час вагітності, але через карантин все змістилося. Курси двічі на тиждень по дві години. Саме на цей час мені й потрібна няня, щоби вона посиділа із сином у сусідній кімнаті», – ділиться своїм досвідом львівська журналістка Юлія Василина.

Вона розповідає, що відшкодування за програмою «Муніципальна няня» якраз вистачає на оплату послуг няні за ринковими цінами на кілька годин на тиждень, а їй більше й не треба, адже вихованням дитини займається сама, а няня – лише можливість пройти навчання чи просто приділити трохи часу собі. 

Щиро скажу, що читала цю колонку колеги про досвід використання «Муніципальної няні» й дивувалася: як так, невже наша державна машина дійсно виявила емпатію до молодих батьків? Можу пригадати хіба лише іще один такий приклад емпатії – введення «пакунка малюка». Він був для молодих мам і татів, які чи не вперше в житті тримають на руках немовля – а вже мають давати з ним раду, – просто на вагу золота. То невже наша держава нарешті дійшла до такого рівня розуміння проблеми з неоплачуваною домашньою роботою, що навіть запровадила механізм, щоби принаймні інколи від цієї праці можна було відпочити? 

А насправді ситуація з неоплачуваною працею (яка переважно припадає на жінок) – це дійсно проблема і вона глобальна. За даними досліджень минулих років, українки приділяють неоплачуваній роботі в середньому 43 години на тиждень. (Для порівняння: якщо працювати в офісі на «п’ятиденці» по 8 годин на день, то проводиш на роботі 40 годин на тиждень, тобто на 3 години менше!) І ці години ніким не оплачуються, нікуди не зараховуються і наразі в жоден спосіб не звільняють від основної - вже оплачуваної - роботи.

При цьому загальний світовий тренд говорить про те, що саме жінки приділяють такій неоплачуваній роботі більше часу, ніж чоловіки.

Неоплачувана робота жінок вже традиційно залишається непоміченою чи знеціненою, але це і щоденні домашні обов’язки й виховання дітей, догляд за близькими і багато іншого. Прогресивна світова спільнота вже дійшла висновку, що непоміченим такий внесок у добробут кожного суспільства не може залишатися надалі, тому ось ця «няня», така ненав’язлива послуга, виглядала мені як дещо символічне для жіноцтва нашої держави, як щось із ряду декларування курсу, візії, вектору. 

Але дивувалася прогресивності наших урядовців й тішилася нею я не довго.

У жовтні минулого року наші міністри вирішили, що молоді мами занадто розслабилися (ще б пак, вони ж у «відпустці»!), тому відривати їх якимись там послугами нянь від домашньої роботи не варто. Умови для отримання цієї компенсації змінили. Тепер ці 1700 гривень на відшкодування послуг няні може отримати лише та родина, в якій обоє батьків мають повну зайнятість. Ніякі ваші неоплачувані роботи з ведення домашнього господарства чи виховання дітей, відпустки (чому саме «відпустки»?!) за вагітністю та пологами й таке інше не рахується. Бо ти або працюєш full time, або байдикуєш собі, третього нема – вважають наші урядовці. Власне, уся економічна вигода для молодих батьків від такої програми була зведена нанівець, адже робота на повний день передбачає винаймання й няні на повний день, а це вже коштує значно більше. 

І тут знову хочу повернутися до теми символізму, адже вбачаю його і в цьому відкаті від «дружньої до жінок» політики. Мені виглядає це рішення теж як демонстрація курсу, вектору. Я це сприймаю як показову оцінку ставлення урядовців до неоплачуваної праці, як їхню позицію у питанні рівних прав жінок та чоловіків. 

Чому? Бо слабо вірю, що це нововведення суттєво оптимізувало державні витрати, адже послугою навіть кожна десята родина не користувалася. Наприклад, за весь 2019 рік, за даними управління соцзахисту Львівської міської ради, у всьому мільйонному Львові в програмі взяла участь лише 221 родина. Тобто за найсміливішими підрахунками на відшкодування для львівських сімей держава за весь рік витратила не більше 4,2 мільйона гривень. Ця сума видається смішною поряд, наприклад, з бюджетом обласного управління Нацполіції за цей же рік (1,16 мільярда гривень). 

Звичайно, можна говорити, що урядовці «не те мали на увазі», не мали на меті знецінювати цей великий, але досі непомітний внесок українок в економіку. Але для мене мова якраз про цінності та орієнтири. Ця постанова відкриває очі на те, наскільки позаду світоглядно залишилися наші урядовці в розумінні гендерного контексту й загалом теми рівності прав жінок та чоловіків. І це не про віртуальні 1700 гривень чи їхню відсутність, йдеться про те, що нікому з тих, хто приймали це рішення чи розписувалися під ним, нічого не різонуло очі, не викликало дисонансу чи легкого відчуття «щось тут не так». 

І допоки такі речі не «впадатимуть у вічі», не викликатимуть відчуття дискомфорту в тих, хто приймає рішення, говорити про рівність прав в Україні не можна. Ця боротьба за жіночі можливості не завершена, доки й суспільство ковтає подібні рішення не лише без обурення, але й без звичайного «ви це серйозно?» 

Коли хтось вчергове буде доводити мені, що боротися за рівні права жінок не варто, адже ці права у нас «вже рівні», я пригадуватиму це рішення Кабміну, 43 години знеціненої праці на тиждень та цивілізаційну прірву, що лежить між нашим урядовцями і тими, хто бореться за права українських жінок.

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми,  що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews

Головне зображення: starodubova.com.ua