Той, що вижив…

Сьогодні в Україні і світі відзначають Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. З кожним роком свідків тих страшних часів залишається дедалі менше. 2011 року мені пощастило зустрітися із дрогобичанином Альфредом Шраєром і записати його спогади.

Як нині пригадую, пан Альфред відчинив мені двері квартири. На той момент йому виповнилося 89 років. Невисокий, підтягнутий, з пишною сивою шевелюрою і по-молодечому дзвінким голосом. Він походив з тої втраченої вже генерації галичан, які при зустрічі знімали капелюха, поштиво схиляючи голову, жінкам цілували руки, легко розмовляли кількома мовами. Ми пройшли до вітальні, вщерть заповненої книжками, музичними дисками і навіть раритетними вініловими платівками. Біля стіни – фортепіано, а на стінах – багато фото, серед яких особливо кидалася у вічі світлина з Аушвіца, на якій Галін Шпільман – дружина Владислава Шпільмана, польського піаніста і композитора, що став прототипом героя оскароносної стрічки «Піаніст».

Сам Альфред Шраєр теж був музикантом – грав на скрипці та співав, зокрема виконував львівські «батярські» пісні. У 89-ть він збирав повні концертні зали, гастролюючи Польщею та Німеччиною. Спостерігаючи за цим жвавим паном, було важко уявити, що він пройшов усі кола німецьких таборів – від Дрогобича до Тюрінгії і Саксонії, вижив під час «маршу смерті».

Альфред Шраєр походив із заможної єврейської родини. Його батько Бено Шраєр був відомим інженером. Якийсь час родина мешкала у Польщі, де глава родини працював шефом-хіміком на нафтопереробному заводі. Після світової кризи 30-их років сім’я повернулася до Дрогобича, де батько разом з місцевим аптекарем взялися за будівництво кам’яниці, в якій планували здавати житло. 1939 року будинок звели, але він так і не приніс жодної копійки.

Після приходу радянської влади тисячі людей ешелонами вивозили в Казахстан та Сибір. Але, як згадував, пан Шраєр, євреїв тоді не чіпали. 1939-го йому виповнилося лише 17 років і він вирішив стати музикантом. Він співав у квартеті, який запросили на роботу до польського театру мініатюр. Вони саме мали вирушити на гастролі, але розпочалася війна. Квартет продовжував виступати у літньому театрі в парку, навпроти університету, перед кіносеансами.

«Я разом з колегою-музикантом під час першого нальоту німецьких бомбардувальників на Львів увійшов у ворота будинку, в який в той момент потрапила бомба. Але, на наше щастя, будинок завалився на протилежну вулицю», – згадував початок війни пан Шраєр.

У складчину хлопці найняли підводу до Дрогобича, та доїхати до місця призначення не судилося – дорогою потрапили до рук поліцаїв. У Миколаєві їх зняли з воза, і побиті пішки хлопці рушили на Дрогобич, де вже у той час єврейське населення носило пов’язки із зірками Давида. А також кожен єврей мав щоденно реєструватися на біржі праці. Невдовзі відбулася генеральна «репетиція» зі знищення євреїв – 320 осіб розстріляли у Броневицькому лісі. За війну там було ліквідовано близько 11 тисяч людей, серед яких мама, дідусь і тітка Альфреда Шраєра. Ще частина родини – батько, бабуся і ще одна тітка – 1942 року були депортовані до Белжця, де загинули у газових камерах.

У Дрогобицькому гетто, де залишався Альфред Шраєр, було п’ять трудових таборів. Хлопець працював у столярні, помічником столяра.

«Я вмів все робити, тому що навчив мене Бруно Шульц. Потім перейшов у міські майстерні, де працювала моя мама. Там для армії робили якісь тачки, кошики для гарматних куль. А в серпні 1943-го почали ліквідовувати табори. На світанку оточували і гнали до в'язниці. В цей час викопували ями в Бронецькому лісі, а на третій день вивозили туди людей для розстрілу», – згадував Альфред Шраєр.

Йому тоді пощастило, і хлопця перевели на керамічний завод.

Біля табору був будинок, де сортували речі тих, кого розстрілювали у Броневицькому лісі. Один з працівників знайшов у кишені плаща матері Альфреда Шраєра записку, адресовану сину: «Я щаслива, що ти врятувався, і йду тепер спокійно з твоєю фотографією на смерть».  Цей клаптик паперу хлопець носив із собою, доки не потрапив у табір в Гросс-Розені.

Після ліквідації табору при керамзаводі німці відібрали 120 фізично витривалих чоловіків для роботи на нафтопереробному підприємстві. Серед них опинився й Альфред Шраєр. Табір проіснував до 1944 року, доки фронт переломили за лінією Тернопіль-Заліщики.

Спочатку він опинився у Гросс-Розені, а потім був Бухенвальд – табір смерті, де в’язнів не відправляли у газові камери, як в Аушвіці, а ставили над ними жахливі експерименти. Шраєр опинився у трудовому таборі, де з 6 ранку до 6 вечора вантажив фаустпатрони.

«Для такого силача як я, то було важко. Їсти давали так, щоб не померти. До того ж старший бараку ще й крав – відрізав з кожної пайки для своїх німецьких колег. Я тоді чисто спух з голоду, а на ноги сіла рожа. Кілька днів була температура 40 і це мене остаточно добило. Тих, кого спухав, в таборах називали мусульманами», – згадував ті дні Альфред Шраєр.

У квітні 1945 року чоловік вперше почув гул американської артилерії. Тоді в’язнів зігнали, дали по пів буханки хліба і погнали в дорогу, яку згодом охрестили «маршем смерті». Їли, що знайшли. Якось на стадіоні притягнули якогось мертвого коня – розділили і кожен отримав шматок м’яса. Виснажений, стомлений, голодний і хворий Альфред Шраєр готовий був здатися, але його врятував випадок. У кінці колони йшов колишній німецький банкір, який раніше часто чув, як Шраєр вечорами розважав в’язнів своїм співом. Німець, який побачив, що хлопець ось-ось впаде, сказав охоронцю відпустити його, бо це знаменитий оперний співак.

Той просто зіштовхнув хлопця у кювет. Потім був табір у місті Дебель, звідки він разом з невеликою групою вирушав у пошуках іншого табору і їжі. Тоді у місті він побачив німку, яка тримала за пазухою великий шматок хліба. Коли ніхто не бачив, вона віддала його хлопцеві.

Кінець війни Альфред Шраєр зустрів у Дрездені: 7 травня, о 7 ранку, він побачив перший радянський танк. Тоді війна для дрогобичанина закінчилася.

Засмучений, змордований незадовго до того одному знайомому краківському адвокату сказав: «Якщо війна закінчиться перед моїм днем народження, то, може, виживу». 8 травня Альфреду Шраєру виповнилося 23. У Німеччині він пробув ще до 1946 року.

Хотів емігрувати до Буенос-Айреса, де мешкала його тітка, вже навіть подав документи, але коли побачив бараки для біженців, які так нагадували табірні, розвернувся і більше ніколи навіть не повертався до думки, щоб поїхати за океан.

На схилі віку Альфред Шраєр залишився сам – його діти і внуки жили в Німеччині, а чоловік вперто відмовся туди приїжджати і казав: «Я вже раз попирав у Німеччині. Більше не хочу».

Не стало Альфреда Беновича 25 квітня 2015 року. Він помер у Варшаві, похований у Дрогобичі, поряд з дружиною Людмилою.

У колонці використані спогади, записані влітку 2011 року.