Не я вибрала археологію, археологія вибрала мене, – Наталія Войцещук

Наталія Войцещук – археологиня. Вже майже два десятки років вона присвятила дослідженню різноманітних об’єктів, а заповідник «Древній Звенигород» став її дітищем.

ІА Дивись.info поспілкувалася з пані Наталією про археологічні дослідження, виставкову діяльність і творення нових концепцій.

– Говорячи про археологію, швидше уявляєш чоловіка з лопатою на розкопках. Пані Наталю, чому Ви обрали саме археологію?

– Швидше не я вибрала археологію, а археологія вибрала мене. Є свідомий вибір – те, до чого людина готується, прагне і не завжди це те, що вона спроможна робити і від чого отримує задоволення. А з мого досвіду, краще, коли професія обирає тебе. Напевно, хтось нагорі краще знає, для чого ти народився і що найкраще зможеш робити. Скажімо так: я ніколи не мріяла бути археологом – ні в дитинстві, ні навіть у дорослому віці. Закінчувала математичну школу і подавала досить добрі надії, будучи однієї з найкращих, але я ніколи не отримувала від цього задоволення – воно мені просто легко давалося. Щоправда, зараз мені це стало в нагоді і допомагає у теперішній професії. І коли в 11 класі стояв вибір, який фізмат обрати, в березні для себе прийняла рішення, що не піду на фізмат, бо не хочу. Щоправда, моя вчителька математики зі мною після закінчення школи ще роки три не розмовляла. Батьки прийняли мій вибір, але, мені здається, що так і не зрозуміли цю дивну професію.

Тож коли постало запитання, куди йти, я обирала між географією, філологією та історією. Зрештою вирішила їхати до Львова. Пам’ятаю, як 1995 року ми зайшли в університет: з шести спеціалізацій я навмання обрала археологію. Не скажу, що сприймала фах як Індіана Джонс, це скоріше був якийсь інтуїтивний вибір.

У нас була невелика група – ми були першим випуском. З тих, хто сам записався, було лише троє осіб. До речі, з 15 людей в археології не залишився ніхто, окрім мене. Напевно, до курсу четвертого я й сама не розуміла, чи я в ній залишуся. Адже принаймні тоді, коли я навчалася, то ми отримували дуже хорошу теоретичну базу, а ось питання застосування її залежало особисто від кожного. І це не дуже добрий підхід до навчання, коли університет не вчить застосовувати знання. Наприклад, у Польщі значно менше теорії і менше предметів, які вивчаються, натомість величезна практична база. За такого підходу ти швидше починаєш розуміти чи ти будеш у цій професії, чи ні.

– А Ви пам’ятаєте цей ключовий момент, коли зрозуміли, що таки хочете бути археологинею?

– Пам’ятаю. Це був п’ятий курс. Я поїхала додому і пропрацювала півтора року вчителькою. А після цього повернулася до Львова і це був вже остаточно свідомий вибір. Зрозуміла, що я не готова тратити отриману базу знань на школу чи на щось інше.

– Чому не захотіли працювати у школі?

– Через систему шкільної освіти. Не йдеться про комунікацію з дітьми, це, швидше, питання шаблонів, які має школа – непотрібний документообіг і намагання загнати дитину у певні рамки. Я намагалася працювати по-іншому, школярі були вільними на моїх уроках. Хоча мені діставалися найслабші класи, оцінки в дітей були хороші. Коли розвивати в учнів фантазію, то їм легше заучувати дати тощо. Для цього можна застосовувати аналогії, ігри… А коли я сідала записувати журнал, то доводилося писати те, чого не було на уроці – якісь смішні речі. У багатьох вчителів є один шаблон, який не змінюється роками. Це така монотонність, загнаність… У школі не розвивають потенціал дітей. За рік роботи зрозуміла, що я себе там знищу. Відбувся такий собі внутрішній перелом. З іншого боку, коли я їхала з університету, то мені ще тоді пропонували залишатися і продовжувати навчання в аспірантурі. Я відмовилася, але за два роки мене це наздогнало. З 2002 я в археології, хоча останні три роки, швидше, не в археології, а в тому, що навколо неї.

– Пригадуєте свою першу експедицію?

– Звісно. Це було перше зіткнення з реальністю – перше розуміння, що таке експедиція, і перші розчарування. Згодом усвідомила, що не слід прив’язуватися до університету, а подивитися, як проводяться дослідження в інших містах. Це дало мені розуміння, що ти сам маєш право формувати свою професійну думку і дивитися, на кого рівнятися. У професії я себе вважаю більше самоуком, тому що  у мене не було авторитетних вчителів, на яких я могла б рівнятися і вчитися. Але у житті були люди, які вплинули на моє формування як професіонала. Прикро, бо у міжвоєнний період Львів був великим науковим та культурним осередком, у незалежний період тяглість поколінь втратилась.

– У скількох експедиціях Ви брали участь і яка з них найбільше запам’яталася?

– З 2002 року щороку була експедиція. Тобто у мене досить великий польовий стаж. Очевидно, дуже запам’яталася одна з найдовших експедицій, де я була керівником – це був Грушів у 2008 році. 8 місяців роботи у полі. Тоді у вересні довелося зробити перерву, бо з’явилося відчуття втрати ліку часу. Це були великі дослідження, працювало приблизно вісімдесят осіб на величезній площі. Вставали о 5 ранку, а лягали об 11 ввечері. Лише у неділю можна було відіспатися і зробити документацію. Ми починали у червні, працювали до вересня. У вересні зробили двотижневу перерву, щоби не перетворитися на робота. У такі моменти починаєш втрачати можливість аналізувати зроблену роботу. Після перерви копали до 21 грудня. 2020 року ми побили цей рекорд експедиції, тому що в Звенигороді копали до 28 грудня. Думали навіть ялинку там поставити, але відмовилися від ідеї – деревця стало шкода.

– Розкажіть, будь ласка, детальніше про дослідження у Грушеві.

– У Грушеві був мій перший великий проєкт як керівника. Це було досить екстремально. По-перше, це була робота з дуже специфічним грунтом. Йдеться про пісок, в якому досліджувати дуже важко, тому що коли світить сонце, все у моменті висихає. Ми обстежили близько 300 об’єктів. Але найцікавіше інше – згодом я порахувала, скільки тонн води ми вилили, щоб усе це дослідити. Частина людей проводила дослідження – вони вибирали об’єкти, а частина стояла над ними з поливалками. У нас була спеціальна група студентів, які себе називали водовозкою. Там була річечка Чертиш, з якої ми усе літо вивозили воду, і зрештою під кінець серпня вона пересохла, бо ми швидше її вичерпували, ніж вона могла відновлюватися. Тоді ми почали возити воду з села. Це теж була дуже цікава пригода. Тому що дослідження ми проводили на нейтральній смузі, яка колись відділяла великий Радянський Союз від великої і «страшної» Європи. Це була зорана смуга, обнесена колючим дротом. За радянських часів її орали щодня, а вже за часів незалежності – раз на два-три місяці, і за той час вона встигала зарости, але доступ до смуги залишався обмежений. Тому для прикордонників ми стали зайвою роботою. Нас щодня треба було запускати і випускати через ворота з колючим дротом. Крім того, щогодини треба було запускати підводу з великою діжкою. Зрозуміло, що прикордонникам це було не до вподоби, тому я домовилася і ми привозили одразу кілька великих діжок з водою кількома підводами з села раз на день. То виглядало ніби чумаки рушили за сіллю. А бувало таке, що нас ввечері прикордонники забували на нейтральній смузі. А додзвонитися було неможливо. Щоправда, на розкопках працювали школярі зі села. Батьки, бачачи, що дітей нема вдома, йшли їх шукати. А потім шукали когось на заставі, аби нас випустили. То були веселі часи. Водночас ми отримали дуже цікаві матеріали. Сподіваюся, що цього року я завершу роботу, адже звіти здані, було чимало публікацій. Оскільки я залишаю одну віху в археології і переходжу до іншої, хочу позакривати, як я це називаю, наукові хвости. Думаю, що нинішнього року буде ще монографія по Грушеву.

– Про який саме історичний період йдеться?

– Це доба раннього заліза – VII-V століття до нашого ери. Це дуже цікаві речі, зокрема ми досліджували довгі будинки, схожі до тих, які виявили торік біля Трускавця . Йдеться про представників лужицьких племен, тобто вони фактично германці, які прийшли із Заходу. Тут була така собі контактна зона, де мішалися східна і західна культури. Саме поселення цікаве тим, що воно було досить велике, але, найімовірніше, сезонне і займалося розведенням малої рогатої худоби. Про це свідчить зібрана колекція горщиків-цідил. У поселенні, очевидно, виготовляли сир. Зважаючи на грунти і будову будинків, то вони швидше служили для утримання дрібної рогатої худоби, особливо кіз. Також було дуже багато господарських ям. Це нагадує, як у Карпатах на полонини виганяють отари овець, а на осінь повертаються в село.

– А ще був проєкт «Врятовані скарби підземного Львова»…

– Цей проєкт більше пов’язаний із виставковою діяльністю. Він спонукав мене відійти від суто класичної науки. Якось на одній з конференцій з Яцеком Гурським – директором Музею археології в Кракові ми обговорювали, що у Львові вже 25 років тривають розкопки. Є велика кількість матеріалу датованого XVII-XIX століттями. Ми розговорилися і я сказала, чому б не показати, як у Львові жили звичайні мешканці. Адже у музеях здебільшого виставляються якісь елітарні речі, пов’язані з людьми, котрі фактично вершили історію міста. Але насправді історію творили ті, хто там жив і вони були тією основою, на якій і вершилася історія. Яцек сказав, що то класна ідея. Я загорілася і вперед. Була складна підготовка, бо не займаюся Львовом, тому було важко вникнути в тематику. Зрештою з того вийшов дуже хороший проєкт, який три роки їздив Польщею. Він мав успіх і резонанс. Вийшов каталог. Ми показали Львів як дуже цікаве і багатогранне місто.

– Проєкт презентували лише в Польщі чи в Україні також?

– Тільки в Польщі. В Україні матеріал з тієї виставки був виставлений у Львівському історичному музеї. На жаль, це швидше був показ речей. В Україні мало виставкових проєктів, які можна назвати сучасними, зі змістом.

– А чим відрізняється виставкою підхід в Україні від, скажімо, західного?

– У Європі є інше бачення, абсолютно інший фокус і підхід щодо того, якою має бути виставка. Для мене майстер-клас, коли виставка без текстової інформації може розповісти, про що вона. Колись я прочитала в одного виставкового гуру, що експозиція вдала тоді, коли її може зрозуміти пересічний китаєць, не знаючи мови, якою вона представлена. Ідея має втримати виставку як суцільний моноліт. Кожна річ, з якої складається експозиція, має мати зміст. Це дуже важко. Такі виставки є, але їх небагато. Це те, що варто робити. Музеї, які мають такі виставки, несуть просвітницьку та філософську місію. У цьому плані мені дуже подобається Польща, бо це одна з тих європейських країн, яка стрибнула дуже далеко, враховуючи, що у 90-их роках вони були там, де і ми.

Працюючи з польськими музеями, за три роки я багато зрозуміла у виставковій діяльності. Це і технічний підхід, і світло, і музейні фахівці, що таке експозиція, як вона формується. Це абсолютно творчий підхід. Тобто не йдеться про підбір речей, а про ідею – що ти хочеш донести. Експонати підбираються під наратив, а не навпаки.

– Як Ви долучилися до проєкту «Древній Звенигород»?

– Професійно у Звенигород я потрапила 2010 року. Тоді у когось з’явилася ідея, щось там збудувати. На щастя, до будівництва не дійшло, але нам вдалося провести дослідження. З того часу я вже була пов’язана із Звенигородом. Була трирічна перерва, а з 2017 року почалося створення заповідника. Щоправда, коли все починалося, здавалося, що все буде набагато швидше. На жаль, влада і бюрократична система далека від розуміння того, що таке культура і культурна спадщина. І це велика проблема.

Для мене Звенигород – це можливість себе реалізувати і щось залишити після себе.

– Що найскладніше було під час роботи у Звенигороді?

– Для нашої команди було найважливіше зрозуміти, куди ми рухаємося. Тобто є територія, пам’ятка, порівняно з іншими добре досліджена. Як археолог, я розумію, що археологічна пам’ятка – це просто земля в полі, часом з гарним краєвидом, а часом ні. Тому найбільший виклик – як це донести до людей? До року ми думали над тим, як презентувати таку дестинацію, щоб вона була цікавою і приваблювала відвідувачів. Я, напевно, була найзапеклішим противником будь-якої відбудови, бо це бутафорія. Якими б ми не були добрими дослідниками, нічого, окрім фундаментів, ми не знайдемо. Все решту – наша здогадка. Хіба з’явиться машина часу і ми дізнаємося, як насправді виглядали церкви, палаци, будинки.

Пам’ятка у Звенигороді має площу 32 гектари. Тому ми думали, що зробити таке, аби було цікаво людям і водночас ми мали можливість продовжувати досліджувати пам’ятку, а також мати час, аби правильно музеєфікувати об’єкти. Тоді виникла ідея законсервувати історичний ландшафт і додати щось цікаве. Ми вирішили робити відпочинковий парк – взяли за зразки класичні західноєвропейські парки, які існують вже по дві сотні років. Відтак, почали працювати над проєктом. Станом на сьогодні ми розуміємо, що таке заповідник і куди ми рухаємося. Крім того, ми вирішили зайти у мультимедійні речі, тобто минуле відтворити через віртуальне відображення. Це не шкодить, до того ж зацікавить молодь, яка надає перевагу гаджетам. Тому ми рухаємося в історичну Кремнієву долину. Це буде парк, де можна буде провести вихідні – погуляти, подивитися кіно, посидіти на березі річки, можливо, з часом там можна буде навіть купатися. Я прагну створити місце, куди б хотілося повертатися.

– Чи є плани щодо музею у Звенигороді?

Ми бачимо його геть по-іншому, але наразі він буде таким, бо все впирається у фінансування. Треба шукати кошти. Я готова заходити у будь-які проєкти, аби розвивати музей. Остаточно ідея музею ще не викристалізувалася, але є розуміння, що це має бути музей саме княжого Звенигорода. Потрібно ремонтувати приміщення і паралельно запускати постійно діючу експозицію. Ми хочемо створити такий сучасний музей, якого в Україні ще немає.

– Знайдені під час розкопок артефакти поповнять експозицію музею?

– Так. Ми можемо казати, що все, що ми знаходимо в Звенигороді, буде залишатися там. Адже сьогодні багато речей є в інших музеях.

– Який знайдений Вами артефакт для вас є особливо важливим?

– Скажу, мабуть, дещо банальне, але не маю таких речей. Я нічого не колекціоную. Для мене цікавий сам процес, а з іншого боку, йдеться про комплексний підхід. Тобто ти вивчаєш історію пласт за пластом, відтворюєш її за слідами, ніби детектив Агати Крісті. Окремі елементи складаються у цілісну картину. Знайдені речі лише доповнюють цей ланцюжок, тому й не мають аж такої важливої ролі, як подальший аналіз і підтвердження припущень.

– Ще один цікавий торішній проєкт – розкопки у криптах костелу в Комарно. Чи будуть продовжені роботи?

– Комарно – унікальний об’єкт з багатьох причин. Насамперед громада, яка опікується храмом, не забетонувала крипти, не знищила їх. Було багато відкриттів, і це неочікувано. Так часто трапляється, коли не маєш великих надій, а виходить навпаки. В Україні майже не займаються фунеральною культурою. Переважно громади проти таких досліджень і священники теж – вони сприймають розкопки у криптах як богохульство. У Європі це нормально і передбачено на законодавчому рівні.

У Комарно багато хто наші дослідження крипт теж сприймав як наругу над покійниками. Водночас, щоб змінити ставлення людей, про це треба розповідати і пояснювати, наскільки дослідження важливі. Хоча у багатьох було якесь гелловінівське сприйняття – посеред храму складені кістки, черепи.

Чи буде продовження? Дуже сподіваюся, тому що ми дослідили тільки одну крипту, яка дала дуже цікавий матеріал. Враховуючи кліматичні умови, добре збереглася органіка. Відповідно, ми маємо дуже гарну колекцію одягу, яка зараз знаходиться на реставрації в Києві. А також є чимало поховальної атрибутики. Таким чином ми дізналися багато нового про XVII століття. Скажімо, багато інформації базується на гравюрах, але коли маєш конкретну річ, то розумієш, якою тканиною користувалися, яким був крій і шиття тощо. А також чимало нової інформації дали антропологічні дослідження. Зокрема ми дізналися від чого помирали люди, як помирали, в якому віці. Наприклад, у криптах поховано дуже багато дітей віком до 7 років, які помирали від інфекційних захворювань – риніту чи отиту. Середній вік похованих жінок – 30-35 років. Натомість аналіз ізотопів може дати інформацію чи люди мандрували, чи ні. Наука не стоїть на місці і ми можемо отримувати нову інформацію, досліджуючи крипти. Ми можемо сказати, чим жило місто, як розвивалося, адже у криптах храмів ховали знать, тих, хто творив історію міста. Той же одяг може розповісти чи було місцеве виробництво тканин, чи їх привозили. Якщо привозили, то звідки? З Європи чи Туреччини? Крім того, дуже цікавою сама поховальна традиція, яка радикально відрізняється від сучасної.

– Куди повернеться одяг після реставрації?

Він мав би бути в історичному музеї. Але, маю велику надію, що проєкт, який ми започаткували у Комарно, дозволить відкрити там музей. Костел може виконувати не лише функцію храму, а й суміщати якісь виставкові проєкти.

– Як археологу який період Вам найбільш цікавий?

– Я займаюся княжою добою, тобто слов’янським періодом – що на нас вплинуло, чому ми є такими, якими є. Щодо Звенигорода, то тисячу років тому це було велике місто, яке вирішувало долю Західної України. Цікаво аналізувати, як трансформувалася історія, як відкладалася у пам’яті людей. Ми намагаємося дивитися на заповідник у Звенигороді не класично, а відтворити комплексну картину, чим сьогодні є Звенигород. Ми ще досі працюємо над стратегією, приділяючи більше уваги змістовому наративу.

– Скільки потрібно часу, аби заповідник набув тієї форми, яку Ви собі уявляєте?

– Якби було фінансування, то ми могли б це зробити за три роки. Треба докласти ще чимало зусиль, аби на 2024 рік ми могли презентувати теперішню віртуальну концепцію як реальний проєкт. Ми наче той поїзд – їдемо, але не знаємо чи вистачить палива. Зараз я цим живу. Боюся тільки, що в Україні не можна мати певності, що ж буде завтра. Бачиш тисячу дверей і не знаєш, як обрати правильні, щоби постукати. Очі бояться – руки роблять. Тому сподіваюся, що як не 2024-го, то 2025 року будемо мати повноцінний заповідник – гарну картинку, яку ми собі намалювали.

Оксана ДУДАР

Фото Микити ПЕЧЕНИКА