дивись.info

Чотири кохання Лесі Українки

Чотири кохання Лесі Українки

У житті Лесі Українки було четверо чоловіків, до яких письменниця мала ніжні почуття. Вона вийшла заміж, коли їй виповнилося 36, а її обранцем став на дев’ять років молодший Климент Квітка. Він був її останнім коханням.

Перше кохання

Своє перше кохання Лариса Косач зустріла, коли їй виповнилося 15. Максим Славінський був товаришем її старшого брата Михайла. Познайомилися вони у Колодяжному, де у батьків Лесі Українки був маєток. Хлопцеві на той момент виповнилося 18. Дві творчі натури поєднала любов до Генріха Гейне.

З новою силою їхній роман спалахнув 1892 року. Тоді Славінський приїхав до Колодяжного на канікули. Разом з Ларисою вони взялися за редагування «Книги пісень».

Олександр Шульгін писав: «Тепер можна сказати і про зворушливий його роман із великою українською поетесою, в душі якої він лишив глибокий слід». Ці спогади були оприлюднені вже після смерті дружини Максима Славінського Марії Сосчиної.

Сам Славінський був закатований у Лук’янівській в’язниці 23 листопада 1945 року, так і не дочекавшись вироку трибуналу НКВС.

Дослідники творчості письменниці саме з Максимом Славінським пов’язують її інтимну лірику «Горить моє серце», «Стояла я і слухала весну», «Хотіла б я піснею стати», «Сон літньої ночі».

Друге кохання

Друге своє кохання – Нестора Гамбарашвілі – Леся Українка зустріла, коли їй виповнилося 24. Молодий чоловік винаймав кімнату в домі її батьків, на вулиці Назарівській у Києві. До речі, до Києва Гамбарашвілі приїхав після того, як його виключили з Московського університету через студентські заворушення.

«Сім’я Косачів відразу ж завоювала мої симпатії високою культурністю, демократичністю  і   сердечністю. Члени сім’ї між собою говорили виключно по-українськи, хоч всі добре знали і російську мову… Особливо хороші товариські стосунки були в мене з Лесею Українкою», – писав у своїх спогадах Нестор Гамбарашвілі.

Доки молодий чоловік мешкав у Косачів, Лариса давала йому уроки французької. Натомість він допомагав їй із грузинською.

Коли 1896 року Нестор їхав на канікули додому, в Горі, він запитав дівчину, що їй привезти, Леся відповіла: «Гострий кинджал, як емблему для боротьби з ненависним ворогом».

Про більш ніж дружні стосунки між молодими людьми говорила, зокрема, сестра письменниці Ольга Косач, якій Леся звірялася.

На жаль, ці стосунки для Лесі Українки закінчилися розбитим серцем. Коли вона поїхала через ускладнення недуги на лікування до Ялти, мати надіслала їй листа, з якого дівчина дізналася про одруження коханого.

«Попався, жучку, в панську ручку!» – відреагувала на звістку Леся Українка.

Після важкої звістки письменниця надіслала Нестору не один десяток листів, але жодної відповіді не отримала.

1958 році, у 87-річному віці, Нестор Гамбарашвілі відвідав могилу Лесі Українки на Байковому кладовищі, біля якої він став на коліна і довго плакав.

Третє кохання

Третє кохання Лесі Українки до Сергія Мержинського стало найтрагічнішим у долі письменниці. Вони познайомилися у Ялті 1898 року, де молодий чоловік лікувався від туберкульозу легенів. Разом вони піднімалися на Ай-Петрі.

Його, розумного та ерудованого випускника Київського університету, не могла не помітити Лариса Косач і називала Сергія Мержинського «Другом моїх ідей».

Згодом Сергій гостював у родини Косачів у Гадячі та Зеленому Гаю влітку 1898-го і 1900 року. Лесині батьки були не в захваті від стосунків молодих людей: хвора і слабка донька закохалася у такого ж хворого, який потребує постійного лікування та догляду. Тим часом Леся і Сергій хотіли поїхати разом на лікування до Швейцарії.

Восени 1900 року стан здоров’я Мержинського різко погіршився. У січні 1901 року Леся Українка поїхала до Мінська провідати коханого і залишилися доглядати його. Протягом того року Лариса чотири рази бувала у Мінську. Молоді люди вели довгі розмови, Леся читала йому, вела ділове листування, прикладала до голови компреси. Під час безперервних чергувань біля ліжка хворого допомагав батько Сергія, який змінював дівчину, аби вона могла відпочити.

18 (31) січня за одну ніч з-під пера Лесі Українки вийшла поема «Одержима», яку написала біля ліжка помираючого Сергія.

Саме у Мінську з’ясувалося, що кохання Лесі Українки до Сергія Мержинського не взаємне. Він тоді попросив закохану до нестями у нього дівчину написати листа іншій жінці. І Леся покірно скорилася. Мержинський не став обманювати Ларису, а вона знайшла у собі сили залишатися до останнього біля його ліжка.

«Мій друже, любий мій друже, створений для мене. Як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?.. Я бачила тебе і раніше, але тепер я йду до тебе з усією душею, як дитина йде в обійми того, кого їй шкодує… Це нічого, що ти мене не обіймав ніколи, це нічого, що між нами не було поцілунків… Тільки з тобою я не одна. Тільки з тобою я не на чужині…» – так ніжно писала Леся Українка у листі до Сергія Мержинського.

Сергій помер на руках Лесі Українки. Після цього вона одягнула траур і вже до кінця життя не знімала чорного одягу.

Стрес і втома підірвали здоров’я письменниці. Крім того, доглядаючи Сергія, вона захворіла на туберкульоз легенів. Треба було знову лікуватися.

Четверте кохання

Перше знайомство Лесі Українки та Климента Квітки відбулося 1898 року в Київському університеті. Письменниця читала своє оповідання «Над морем» у літературно-артистичному гуртку. На тих читаннях був і студент-першокурсник Климент Квітка. Він іще з 16 років захоплювався збиранням народних пісень. Леся тоді запропонувала йому записати від неї пісні, які знала.

1907 року Леся і Климент поїхали разом до Криму на лікування. Саме жінка наполягла на поїздці, адже стан здоров’я Климента погіршувався. М’який клімат та інтенсивне лікування допомогло – кровохаркання припинилося. Незабаром Леся і Климент одружилися  в київському Вознесенському храмі на Деміївці без рідні і святкувань.

«Справа скінчена – ми звінчалися. Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб без оглашеній… Ми не запрошували нікого, крім свідків… Сподіваюсь, що тепер матимемо спокій хоч від людей… все гаразд, ніхто нас нічим не мучить, і ми собі збираємось у Крим», – писала Леся рідним.

Повідомлення про одруження стало великою несподіванкою для родичів. Мати Лесі була категорично проти будь-яких стосунків дочки «з якимось жебраком», як вона презирливо називала Климента Васильовича – людину м’якого характеру, замкнуту, сором’язливу, що пережила в дитинстві глибоку особисту драму – він виріс у чужій сім’ї, куди постійно приходила його рідна мати з погрозами забрати дитину.

Рідні вважали, що Леся не кохала Климента, але водночас бачили, як він обожнював її і все життя ревнував до Сергія Мержинського.

Леся опікувалася Климентом, називаючи його Кльоня або Квіточка. Квітка був юристом, йому доводилося утримувати своїх рідних. Тож Леся старалася не обтяжувати чоловіка фінансово. Батько продав маєток, записаний на Лесю, і віддав їм гроші. Але через постійні лікування цього на довго не вистачило.

Подружжя жило в Криму, на Кавказі, в Єгипті. У Тифлісі Квітка працював помічником мирового судді. Робота не важка, але зароблених грошей на прожиття не вистачало, постійно доводилося економити. Квітка не залишав музики та етнографії. У Тифлісі родина купила навіть корову і коня. Листи Лариси Петрівни до чоловіка, які увійшли в зібрання творів поетеси, розповідають про останні роки Лесиного життя, свідчать про її щиру турботу про Климента. Климент Васильович був прекрасним видавцем творів своєї дружини. У 1923 році редагував четвертий том її семитомника, давав чернетки, рукописи, власником яких він був.

Сімейне життя було недовгим. 1913 року Леся Українка померла на гірському курорті Сурамі (поблизу Боржомі). Поруч був чоловік та мама. Після смерті письменниці Олена Пчілка постійно спілкувалася з Квіткою, навіть просила про допомогу.

Квітка після смерті Лесі надовго залишився сам. В 1920-1933 рр. працював в Академії наук Української РСР, де організував Кабінет музичної етнографії. 1933 року Квітку звільнили з роботи за політичними звинуваченнями. Залишившись без засобів існування та побоюючись нового арешту, він переїхав до Москви й розпочав роботу в Московській консерваторії, де читав курс музики народів СРСР.

8 лютого 1934 року його знову заарештували в т.зв. «Справі славістів», сфабрикованій ОДПУ, й ув’язнили на 3 роки. Відбував покарання у сумнозвісному концтаборі КарЛАГ та Алма-Аті.

13 квітня 1936 року він був достроково звільнений і поновлений на роботі в Московській консерваторії. До кінця життя Квітка там працював на посаді професора, завідувача Кабінету народної музики.

Знову одружився Климент Квітка у 65 років на 25-річній піаністці Галині Кащеєвій, яка, як і Леся Українка, померла у 42 роки.

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.