Як уродженець Дніпропетровщини став досліджувати і розповідати історію Жовкви (фото)

Розповідати про історію можна по-різному – оперувати цифрами, констатуючи факти, а можна одягнути капелюха, почепити шаблю і перетворити нуднуватий текст на захопливу пригодницьку оповідь чи гостросюжетний бойовик.

Саме такого гіда можна зустріти у туристичній Жовкві. Віктор Заславський – людина абсолютно унікальна: він просто закоханий у місто та історичних постатей, які тут мешкали, хоча сам родом з далекого Кам’янського.

ІА Дивись.info зустрілася з Віктором у музеї у вежі міської ратуші, щоби дізнатися його дивовижну історію. Спойлер – музей створило КП «Туристичний інформаційний центр» у м. Жовква, і Віктор – автор концепції музею та творець експозиції.

 

– Вікторе, Ви ж родом зі Східної України…

– З Кам’янського, раніше це був Дніпродзержинськ Дніпропетровської області. Досить цікаве місце: з одного боку, совок, з іншого – збереглося трохи старого міста. Наприклад, костел ХІХ століття, один з найкращих драматичних театрів, колись був курган часів Київської Русі. А ще там народився і виріс Роберт Лісовський – ОУНівець, який намалював герб ОУН. І Ярош звідти, і плакат «Переписала хату на кота» був почеплений у Дніпродзержинську. А зараз там дуже класний меморіал АТОвцям. Цікаве досить місто. Потім навчався у Києві. Одружився і ми з дружиною зрозуміли, що з Києва треба кудись тікати.

– А чому?

– Київ – багатомільйонне місто. На дорогу на роботу півтори години туди і стільки ж назад. І головна специфіка життя у Києві – винайм житла. Працюючи істориком за фахом, це нереально. А я історик і хотілося ним працювати. Так само і дружина. Вона з Санкт-Петербурга. Познайомилися в інтернеті 8 березня 2008 року. Спілкувалися про книжки, історію. 11 травня вона на день приїхала познайомитися уживу. У червні я вже їхав знайомитися з її батьками. У липні ми розписалися, у серпні – повінчалися. Тож у Києві нас нічого не тримало. А 2007 року я був у Жовкві як турист. Мені сподобалося. Я тоді зайшов до туристичного інформаційного центру, познайомився з директором. А в листопаді з дружиною ми вже переїхали сюди – директор запропонував роботу.

– А чому не обрали для переїзду значно більший Львів?

– У Львові таких, як я 15 чоловік на квадратний сантиметр – талановитих істориків, публіцистів, фахівців… Крім того, проводити екскурсії Жовквою – це приємно і цікаво. Жовква це що? Це Жолкевський – ідеаліст, лицар, українець за походженням, захопив Москву, загинув у 73 роки в битві, покровитель Петра Могили, Богдана Хмельницького. Його правнук – романтик-хрестоносець Ян Собеський, українець по мамі. Жовква – це іконописна школа Івана Рутковича, це зустріч Івана Мазепи і Петра Першого, де гетьман прийняв рішення піти проти російського царя, який нищив українську автономію. Це церква василіан зі стінописами січового стрільця Буцманюка, дерев’яні церкви, синагога…

У Жовкві реально розповідаєш про таких людей, про яких розповідати приємно. Жолкевський, Собеський, Руткович, Буцманюк, навіть Нестеров, лицар неба та піонер авіації – теж світла постать, незважаючи на те, що у СРСР його зробили ледь не єдиним жовківським героєм. Крім того, 5 хвилин пішки до роботи. А це значить, що залишається купа часу вдома писати книжки, волонтерити для армії, робити передачі на радіо, бавитися з дітьми, грати у комп’ютерні ігри, дивитися кіно з жінкою.

– Якщо не помиляюся, то Ви ще ж перекладаєте зі староірландської та староанглійської?

– Моє перше історичне захоплення – це так звана кельтська церква, яка утворилася в Ірландії, Шотландії, частково Англії. Йдеться про раннє Середньовіччя, коли у V столітті святий Патрик охрестив ірландців. Ірландія і частково Шотландія стали потужним церковним центром. Там купа монастирів, монахи переписують книжки. Це знаменита поезія «Пангур Бан» про кота: «Я і Пангур – друзі добрі: сидимо ночами, я наукою займаюсь, а котик – мишами». Патрик з повагою поставився до язичницької спадщини, записавши і освятивши давньоірландські міфи. Таким чином стара кельтська поганська культура стала частиною християнського надбання, і це зіграло на користь: ірландські місіонери йшли в Шотландію, англосаксонську Англію, Францію, Німеччину, частково Італію і багато в чому допомогли підняти Європу з руїн. Наприклад, у древній Англії під впливом ірландських та шотландських монахів виникла своя національна церковна християнська література давньоанглійською мовою. Святий Кедмон переспівував англосаксонським алітераційним віршем біблійні історії. Це було суперкруто – виходили такі собі бойовики. Ось цей історичний період мене захопив ще тоді, коли я був студентом. Я саме писав курсову та магістерську на тему древньої Ірландії і зрозумів, що якщо я цього не перекладу, то лусну. І почав трохи з латини, трохи з дослівником – давньоірландська, давньоанглійська. То ж перша книжка, яку видав – це була збірка моїх перекладів. Зараз багато з моїх перекладів увійшли до величезної антології середньовічної літератури, яка вийшла у Тернополі.

– Тобто у вивченні староірландської та староанглійської Ви самоук?

– Староірландську та староанглійську я опанував настільки, щоби з дослівником перекладати.  Навіть коли працюєш з дослівником, треба бодай трохи орієнтуватися в оригіналі, щоби розуміти, як воно звучить. Латину вивчав дещо серйозніше. І зараз трохи більше маю справу з латиною – треба ж розбиратися, що написано на надгробках у костелі. Наприклад, у Домініканському монастирі (нині церква святого Йосафата) є надгробок Теофілії Собеської. Там латинською написано, що вона онучка знаменитого Жолкевського, донька Івана Даниловича – нащадка галицького короля. Тобто Іван Данилович вважав себе нащадком Данила Галицького. Звісно, жодного відношення до Рюриковичів він не мав, але він принаймні пишався своїм зв’язком з Руссю, тобто Іван Данилович – дід Собеського був русином за походженням і знав це. Я завжди кажу туристам, що Жолкевський не був поляком. За походженням він був українцем. Річ Посполита – це не була Польща. Це була багатонаціональна імперія, важливою частиною якої були русини, зокрема і аристократія, і шляхта, й інтелігенція. Руткович не лише ікони писав, а і розписував костел. Тобто спадщина Речі Посполитої – це не Польща, це наша історія в однаковій мірі. І Україна – це не тільки селяни з вилами і козаки, як би того не хотілося нашим сусідам. Навіть русини-римо-католики пам’ятали про своє коріння. Це замок, костел. Це не поляки будували, це наша спадщина. Це впливає на ставлення до своєї землі, історії, Жовкви, до усього. Одна з причин, чому приємно розповідати туристам про Жовкву, я розповідаю про великих українців Собеського і Жолкевського. Привчаю, що це частина нашої історії.

– Костюми, у яких ведете екскурсії, самі створювали?

– Так. Коли не було музею і я точно знав, що водитиму екскурсію, одягав костюми. А тепер, коли маю багато роботи у музеї, в шароварах по драбині дуже не побігаєш. Маємо проєкти, багато офісної роботи – треба виглядати як людина ХХІ століття. Коли знаю, що точно матиму екскурсію на увесь день, одягаю костюм. А зазвичай є капелюх, вуса і шабля чи шпага, одягнув і вже антураж створюється.

– Костюми під екскурсію підбираєте?

– Підбір костюма не залежить від туристів. У нас немає окремої екскурсії для поляків, українців чи, скажімо, німців. Хіба що євреї приїжджають і хочуть конкретну екскурсію єврейськими місцями. Євреї завжди жили замкненою спільнотою, тому їхня історія мало перетиналася з рештою. У них були свої течії – просвітники, хасиди. Сварилися між собою, школи відкривали, закривали. Українців і поляків це не цікавило, а євреям було байдуже до того, як малює Руткович чи як українці з поляками сперечаються, хто буде мати більше місць у магістраті. Окремий світ – тому й окрема екскурсія. Але буває так, що коли приїжджають туристи з Ізраїлю, я їх запитую: «Вам про єврейську Жовкву? Чи розповісти ще щось?» Вони кажуть: «Ми і так євреї! Нам хочеться ще про когось послухати». Можуть бути спеціалізовані екскурсії – по Рутковичу, єврейській спадщині. Але зазвичай ми подаємо цілісну Жовкву, якою вона була.

– Ви ж не лише розповідаєте історію, а й досліджуєте її. Які відкриття вдалося зробити?

– Неможливо бути добрим екскурсоводом і не бути при цьому краєзнавцем. А краєзнавець – це вже не папуга, який завчив текст і його переповідає. Воно ж цікаво – знаходити нове, відкривати нові історії. Ось, у музейній вітрині трохи з того, що відкрили. Йосип Олеськів, який народився і виріс у Новій Скваряві біля Жовкви. Це вчений-агроном, який започаткував еміграцію українців до Канади. Чому? Тут була демографічна криза, мало пристойної землі, а у Канаді клімат такий самий, земля теж, але немає людей. Українці їхали до Канади, де від уряду отримували дешеві кредити. А ще Йосафат Жан – канадський французький римо-католицький священник, який захотів служити українцям, котрі приїжджали до Канади. Він зустрівся з Шептицьким, перейшов у східний обряд, у Крехові студіював візантійський обряд і українську мову. Довгий час служив у Жовкві. Потім – Перша світова війна, визвольні змагання, і він став капеланом Української Галицької Армії. На фото він в однострої капелана УГА. Потім він був українським дипломатом УНР, а згодом повернувся до Канади, де до кінця життя служив українській діаспорі. Отже, двоє людей пов’язані з Жовквою, про яких ніхто дуже не розповідає.

А ще Йосиф Шумлянський – засновник василіанського монастиря, герой Відня, реформатор. Є кримінальні хроніки з старих газет.

Крім того, ми у музеї почали збирати книги з Жовківської друкарні. Тільки у нас тут згадується Сильвестр Дрималик – знаменитий лікар. Він швидко перебрався до Львова, де з митрополитом Шептицьким активно займався народною лічницею, що біля собору святого Юра. Він один з її співзасновників. Помер 1923 року від сепсису – робив операцію. Похований на Личаківському цвинтарі.

Є кінохроніки з Нестеровим. А ось ще цікаво: подруга дружини працює у Музеї оборони та блокади Ленінграда і вона знайшли листи хлопчини, який у 1940-1941 року служив у Жовкві і писав листи другові, як тут живеться. Ми розшифрували найцікавіші моменти. Більше ніхто так про це не згадує. Ось картина з ведмедями – її принесли з Радянського Союзу 1933 року під час Голодомору, щоб обміняти на зерно в місцевих жителів.

– А з чого загалом починався музей?

– Коли ми з жінкою приїхали, то зрозуміли, що у Жовкві є проблема – немає пристойного музею. Була виставка у замку – маленька. Директор Туристичного центру Любомир Кравець мене підтримав і ми почали шукати різні варіанти. У керівника давно була ідея зробити вихід на вежу міської ратуші. Ми написали проєкт «Розвиток туризму в транскордонному партнерстві» разом з гміною Лащув. У рамках цього проєкту передбачалася пересувна сцена, біл-борди з пам’ятками Жовкви при в’їзді у місто, туристичні вказівники, ознакування вулиць. 2014 року ми розпочали реалізацію проєкту: зробили ремонт у вежі, придбали вітрини, частину експонатів. Директор займається адміністративними питаннями, а ми з жінкою – творчими: робимо експозицію. Коли ми відкрилися, то всі жовківські старожитності, які я тримав вдома, нарешті змогли перенести сюди, і у хаті стало значно більше місця. Усі ці 8 років, між нашим переїздом до Жовкви і власне відкриттям музею, бігав по бабцях, алкоголіках і шукав речі. Знайду жовківський молитовничок коло Івана Федорова – купую. І так потихеньку, потрохи. Ну, а тепер, коли є музей, то вже самі люди приносять. Колись я у Фейсбуці написав: «Хто має старі шафи?» То за пару днів знайшлося стільки, що сьогодні стоять у коридорі, а ще дещо під сходами. А ось шинель енкаведиста. Справжня. Подарували у Петербурзі родичі померлого чекіста, ще до війни. Як ми з дружиною це перли через два кордони...

Згодом з’явилася ідея живих телефонів – внизу можна почути голос Шептицького, який часто бував у Жовкві, зупинявся у Василіанському монастирі. Тут голос цісаря Франца Йосифа. Тут Друга світова – жовківські кінохроніки і те, що асоціюється з початком війни – голоси Левітана і Черчілля. Далі є Любомир Романків – винахідник магнітного запису для комп’ютерів, і Степан Бандера, який ніби не мав стосунку до Жовкви, хіба вчився у Дублянах, але оскільки він став символом української боротьби за незалежність, то я знайшов в інтернеті запис виступу Бандери. Тобто тут не обов’язково те, що походить з Жовкви, але асоціюється з цією добою. А музичне тло – це архівні записи українських, польських, єврейських пісень початку ХХ століття.

Ось на фото Парасковія Бурмей, вона ж Бурко. Їй за 90, членкиня ОУН, зв’язкова, була у ГУЛАГу, брала участь у Кенгірському повстанні, потім вийшла заміж за колишнього охоронця. Живе у Жовкві, подарувала свої фотографії.

– Із заповідником співпрацювали?

– Інколи вони до нас туристів заводили, інколи ми до них. А так – в них геть інша сфера діяльності. У замку роботи купа. Ще у ХІХ столітті він стояв у руїнах. Його тодішні власники Радзивіли все вивезли до Несвіжа, навіть плитку з палацового корпусу забрали. Зараз вона у костелі в Олиці. За радянських часів у замку були квартири, і лише тепер з ним працюють, він живе. Можна сказати, що замок зараз у найкращому стані за останні 200 років. В них є своя виставка – але ми не конкуренти. Виставки в нас дуже різні. Навіть у геометричному плані. У них замок – горизонтально. У нас вежа – вертикально.

– Крім екскурсій та музею Ви пишете книжки…

– Перша моя книжка, моє перше кохання – Ірландія. Це мої ірландські переклади. Багато з моїх давньоірландських та давньоїанглійських перекладів потрапили до збірки, яку видали у Тернополі. Друга моя книга вийшла у рамках нашого проєкту – альбом по Жовкві. Кажуть, що це найкраще, що будь-коли видавали про місто. Там уся історія, опис пам’яток, ми показали зв’язок Жолкевського з Богданом Хмельницьким і Петром Могилою, а також зв’язок Яна Собеського з Іваном Сірком. Зараз працюємо над реалізацією ще одного проєкту, у рамках якого робимо ще альбом, де більше уваги буде приділено мистецькій спадщині: наприклад, батальним картинам, Рутковичу тощо. Третя моя науково-популярна книга про Йосифа Шумлянського – православного єпископа, який перевів Львівщину в унію зі словами: «Бути під Москвою я не хочу. Наша Русь Москві ніколи не корилася». Це малодосліджена постать. Йосиф Шумлянський бився під Віднем, обороняв від татарів Львів, писав підручники для священників українською мовою, не церковнослов’янською, не книжною, а народною і це у XVII столітті. Книжка називається «Лицар Святоюрської гори». Четверта – це брошура для 26-ої артилерійської бригади про їхнього покровителя Романа Дашкевича – генерал-хорунжого УНР, одного з творців корпусу Січових стрільців і артилерії УНР. Зараз готується до друку моя книга про історію українських римо-католиків. Адже я роблю передачі для українського «Радіо Марія» про історію Церкви, історію України. А ще історичні ефіри у Фейсбуці веду – «Історії від вусатого хоббіта». Може, з них вийде книгу зробити.

До речі, працюючи над цією книгою, з’ясувався цікавий момент – перша відома театральна вистава українською мовою була поставлена 1619 року в Кам’янці-Струмиловій місцевим вчителем, вірменином, римо-католиком Якубом Гаватовичем на свято усікновення голови Івана Хрестителя. Він польською мовою написав містерію про Івана Хрестителя і додав до неї дві українські інтермедії – жартівливо-побутові сцени. Одна з них – «Кіт у мішку», де розповідається про бідного селянина, який замість лисиці продав багатію кота. 2019 року у Кам’янці-Бузькій відзначали 400 років з моменту цієї постановки, і один із символів міста – це тепер кіт з мішком. Так ось, що цікаво? Якуб Гаватович це надрукував на гроші Регіни Жолкевської, дружини засновника Жовкви. Тобто можна сказати, що Жовква стоїть при підвалинах українського театру. А коли маю вільний час, то пишу художній роман про Рутковича.

– Чи позначився локдаун на туризмі у місті?

– Так, зараз мало польських туристів, але до Жовкви їдуть львів’яни. Звісно, небагато, але є. Українських груп стало менше, немає шкільних організованих груп. Але Жовква така красива, туристи все одно сюди доїжджатимуть. До речі, найбільш вдячний турист – це українець. З Дніпра, Харкова досить багато людей приїжджає. Харків’янам завжди кажу: «Вітаю туристів з культурної столиці Сходу. Три міста врятували Україну 2014 року. Харків, Дніпро, Одеса! Ви були першими. І саме ви вигадали знамениту пісню: Путін – х*йло».

До речі, раніше, до війни, одними з найкращих туристів були росіяни. Знаєте чому? Тому що бидло до Жовкви не доїжджає. Тобто з усіх росіян до Жовкви доїжджали тільки ті, хто шанував Україну, хто цікавився українською історію, хто готовий був дивитися на Бандеру. Жовква – не курорт. Це не Буковель, не Одеса. Сюди їдуть конкретно слухати історію та дивитися на архітектуру.

– Не розчаровуються, коли бачать обдерті фасади?

– Жовква – одне з найбільш збережених і доглянутих міст. Ось навіть Сокаль, у якого історія значно довша. Під Сокалем князь Острозький відбивався від татарів, коли Жовкви ще у проєкті не було. Що цікаво, під Сокалем загинув Фрідріх Гербурт – родич дружини Жолкевського, який все життя захоплювався прикладом Гербурта, котрий загинув у бою, співаючи. Як Собеський рівнявся на Жолкевського, так Жолкевський рівнявся на Гербурта. Так ось, у Сокалі історія так не доглянута. Є там церква XVI століття, де відбувся перший унійний собор, але вона захована у парку і пофарбована у рожевий колір. Те саме можна про багато міст сказати. Живучи у Жовкві, ми не помічаємо багатьох речей.

– Чи буде щось нове у музеї?

– Маємо у планах більше розвинути єврейську тему. Показати цілісний розвиток українських євреїв від того моменту, як вони сюди приходять у XVI столітті і до того, як вони залишили місто. Щоб останнім експонатом у вітрині були винищувачі ізраїльських збройних сил і берет ізраїльської армії – аби показати, якими вони стали. По-друге, хотілося б більше розповісти про визвольні змагання – про січових стрільців, УПА. А загалом більше зробити про побут, бо це найменш інформативна, але найбільш цікава, емоційна частина. А ще буває, що раптом сама собою відкривається якась нова тема, яку треба показати. Відчуваємо себе мореплавцями доби Великих Географічних Відкриттів. Отже, приїжджайте до нас у Жовкву і заходьте у ратушу на вежу – ми працюємо без перерви!

Оксана ДУДАР

Фото Микити ПЕЧЕНИКА