До 2014 року Дмитро Лозовський ніколи не служив у війську, не тримав у руках зброї, а росіян вважав братнім народом. Але одного дня все змінилося: Крим захопили, на Донбасі розпочалися бойові дії.

Нікому з рідних нічого не сказавши, юнак зібрав речі і попросився до другого батальйону НГУ, який згодом став батальйоном оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького.

– Дмитре, як для тебе почалася війна?   

– Почалося все у 14-му році. Окупували Крим, війна на Донбасі. Як я пам’ятаю, формувався перший батальйон при Національній гвардії, але через якісь проблеми не зміг туди потрапити. Батальйон сформували і відправили у зону бойових дій. Я ж потрапив у другий батальйон, який вже почав формуватися. І потрапив у числі останніх. За нами на стадіон приїхала останній мікроавтобус маршрутка. Відбув, мабуть, півтора тижня, і в мене почалася перша ротація. До цього якогось бойового досвіду, служби у війську в мене не було, бо я за фактом ще числився у Житомирі призовником. Мені якось трохи не по собі було, адже ніколи у житті навіть не тримав зброї і «строчку» не служив. У багатьох хлопців, з якими я служив, бодай була якась строкова служба. Мені на той момент виповнилося 20 років, а вже війна восьмий рік йде.

Мені якось трохи не по собі було, адже ніколи у житті навіть не тримав зброї

Перша ротація була дуже яскрава – перший досвід, перші обстріли, перші знайомства, перша зброя, перший бойовий товариш, який, на жаль, загинув 2015 року.

– Як потрапив у зону бойових дій?

– Ми їхали з Києва мікроавтобусами. Їхали дуже довго, бо тоді ще незрозуміла була ситуація – що, куди, як? Зупинилися у військовій частині в Харкові. Переночували. Зранку вирушили до штабу АТО в Ізюмі. А наступного ранку нас відвезли на ті точки, де ми мали знаходитися. Інформації було нуль. Де наші? Де сєпари? Нічого не зрозуміло. Мій перший наряд був вночі. Я взагалі не знав, у кого стріляти – де свої, де чужі? Насправді спочатку було дуже страшно. Наш блокпост «3А» знаходився при виїзді зі Слов’янська. Він, мабуть, був найбільшим. За нами знаходився міст і залізнична колія. Тому сєпари постійно хотіли туди добратися. Були такі випадки, що цей блокпост віддавали, ми його потім відбивали. Там була зосереджена дуже велика кількість техніки – танки БТРи, мінометні установки тощо. Потім до нас під’їхала розвідка, радисти, які трохи глушили зв’язок. Тоді було дуже важко. Пам’ятаю, як нас відправили у перше відрядження і дали прострочені сухпайки. Але доводилося їх їсти, бо треба було чимось харчуватися.

– Яким загалом було забезпечення у 2014-му?

– Його не було. Нам дали найдешевшу форму, яка після дощу просто розлізлася. У мене на шкірі від неї залишалася фарба. Один комплект форми на кілька місяців – це все, що ми отримали. Забезпечення на той момент було нуль. Волонтери, здається, з Черкас нас дуже добре виручили. Привезли багато продуктів, форму, генератори, бо у нас на той момент зі світлом теж біда була: один генератор на 250 чоловік. Тобто зарядити телефони було нереально. До речі, волонтери потім нам ще на блокпосту зробили свердловину. Без них ми були як без рук.

Мій перший наряд був вночі. Я взагалі не знав, у кого стріляти – де свої, де чужі?

– Як поставилася сім’я до твого рішення йти на війну?

– Своїй сім’ї я взагалі нічого не повідомив. Сказав, що їду до Києва на навчання. Мовляв, щоб я знав, що мені робити, якщо прийде війна. Моя сім’я не знала, що я в АТО навіть коли телефонували мені. Відповідав їм, що я на полігоні. Дізналися через кілька місяців, коли приїхав додому.

У мого напарника сім’я військових – обоє батьків офіцери, він строкову служив, потім контракт підписав. Все це було дуже давно. Коли почалася війна, він знову пішов служити, але також не зізнався батькам, де він. Мамі він казав, що служить, але просто возить тушонку хлопцям.

– Скільки загалом служив?

– Спочатку прослужив 13 місяців, а потім вирішив підписати контракт на три роки. Отже, служив з 2014 по 2019 рік. У зоні АТО загалом пробув, мабуть, роки два.

– Як на тебе вплинула війна?

– Подорослішав і, мабуть, трохи по-іншому почав дивитися на світ і на людей. Мені зараз якось так не по собі через те, що хлопці в зоні ООС, а в мирних містах – клуби, кафешки. Люди перестали звертати увагу на те, що там гинуть, а наша територія окупована.

– Важко було повернутися до цивільного життя?

– Перший рік так, зараз вже почав звикати до цивільного життя. Армія все-таки якось об’єднує, було важко розставатися з цим усім. Але розумію, що життя триває, слід жити трохи і для себе. До речі, я раніше не вважав себе патріотом, Росія для мене була братнім народом. А виявилося все трохи не так. Реально ніколи у житті не подумав би, що буду служити. Я від військкомату бігав бозна-скільки років. У військкомат вперше прийшов у 16 років, мене відправили на медкомісію і того часу я туди більше не повертався.

– Підтримуєш стосунки з хлопцями, з якими служив?

– Так. Їх небагато, з ким спілкуюся, але підтримую. З тими, з ким служив у 2014 році, дуже добре спілкуємося, бо це для нас усіх було перше відрядження. Ми здружилися. До речі, моїм командиром під час першого відрядження був українець, який раніше служив у Французькому іноземному легіоні. Зараз він громадянин Франції, там і живе. Був хлопчина з Канади. Він колишній військовий, і коли почалася війна, то він приїхав воювати. Ще один товариш був шеф-кухарем в Іспанії чи Італії. Усе покинув і приїхав в Україну.

Коли загинув мій товариш, вирішив вшанувати його пам’ять і перейти на українську мову

– Чимало ветеранів страждають через ПТСР…

– Моє хобі – мотоцикли. Завдяки цьому я розслабляюся, знімаю стреси. На мою думку, потрібні професійні військові психологи, які б все ж таки займалися військовими. Є проблема, коли військовий повертається з війни у цивільне життя, то він ніби нікому непотрібний. Він стикається з купою бюрократії. У мене теж була певна депресія, коли не знав куди себе подіти і не знав, кому я потрібен. Але якось це минулося.

– Ти ж раніше був російськомовним, що змінилося?..

– Так, до 21 року я справді розмовляв російською. Але коли загинув мій товариш, вирішив вшанувати його пам’ять і перейти на українську мову. Він з родини військових, і свого часу вони їздили усім СРСР. Товариш мені розповідав, що якось він задумався: як це так? Він українець, живе в Україні, значить і розмовляти треба українською. Йому було десь 22 роки, як він перейшов на українську. Тож я подумав, що хоч так можу вшанувати його пам’ять.

– Дмитре, зараз ти почав зніматися в кіно…

– Я пробую себе усюди, де тільки можна. Моє життєве гасло: боятися – не жити. Позаторік був кастинг на два фільми. Я до кіно ніколи жодного стосунку не мав, але якось стало цікаво себе спробувати у цьому. Якщо не спробуєш – не дізнаєшся. Пішов на перший кастинг. У мене взяли інтерв’ю – що, куди, як, звідки? І все. Після цього тиша. Зателефонували десь за два чи три місяці і запросили вже до офісу. Там ми розіграли міні-сценку. Окей. Зі мною попрощалися. Минуло ще пару тижнів – знову мене запросили. Так ще повторилося кілька разів. Зрештою погодили мою роль у фільмі «Спас», який, можливо, вийде у прокат цього року. Я граю друга головної героїні. А щодо фільму Сенцова, то мені теж зателефонували аж за пів року. Тобто я вже забув про той кастинг і не думав, що мене кудись візьмуть. До речі, на кастингу було дуже багато людей – я у черзі був, мабуть, сто двадцятий. Відбір відбувався десь чотири чи п’ять днів. Потім до Сенцова викликали на міні-сценку, потім вдруге і зрештою запропонували мені роль. Фільм про 90-ті, розбірки. Усе, як було.

– Як працювати з Олегом Сенцовим?

– Він, коли займається зйомками, то дуже серйозний. Якщо він сказав, що має бути так, значить має бути саме так. Це дуже цікавий досвід.

– Не думав про акторську освіту?

– У дитинстві я мріяв потрапити на великий екран. Якось так вийшло двічі знятися у кіно. Хочеться, звісно, але треба зараз жити, працювати. Не вистачає на усе часу і, звісно. коштів. Розриваюся на всі сторони. Можливо, у майбутньому таки спробую. Мені це цікаво. Бодай акторські курси можна закінчити…

Оксана ДУДАР

Фото з Fb Дмитра Лозовського

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Дудар Оксана
Шеф-редактор ІА Дивись.info. За освітою філолог, за покликанням журналіст. Життєве кредо – журналіст завжди повинен ставати на бік слабких і скривджених. Улюблена робота – їхати у відрядження.