дивись.info

Я поряд, або Жити завдяки трансплантації

Я поряд, або Жити завдяки трансплантації
Це люди, які отримали шанс на нове життя завдяки траснплантації у грудні 2020 року.

Торік, 27 лютого, Львівська клінічна лікарня швидкої допомоги отримала ліцензію на трансплантацію, а через два дні було проведено першу операцію — родинну пересадку нирки від матері до сина.

За рік у Львові здійснили 42 трансплантації органів, завдяки чому десятки людей отримали шанс на нове життя, а головне — зберегли його. Цієї п’ятниці вони зустрілись під одним дахом – у місті, де їхнє життя почалось знову.

Сюди завітав Дмитро Капущенко з Кривого Рогу, якому вперше у Львові — одразу через два дні після отримання ліцензії — 29 лютого 2020 року пересадили нирку.

Він вирішив боротись за своє життя, бо мріяв спостеріати за тим, як ростуть його діти. Зараз він говорить, що є майже здоровим, а його дружина, пані Ольга, не стримуючи сліз, дякує: «Те, що подарували нам лікарі — справжнє щастя».

Дмитро втратив старшого брата, у якого теж була така спадкова хвороба. Чоловік відмовився від життя на діалізі. А Діма пообіцяв матері, що впорається, та каже простодушно, що задоволений тим, що вижив. Він часто повторює слово «майже», начебто не впевнений до кінця, що операція минула успішно, хоча з того часу пройшов цілий рік.

«Цей рік мені дав життя. Коли я був на діалізі, такої можливості майже не було: постійне життя в лікарні. Так, я не зовсім здорова людина, але майже здорова. Це багато для мене означає. Мої діти стали спокійнішими, тому що бачать, що я поряд і я живу. До цього вони часто плакали і питали: «Батьку, а ти не помреш? Ти виживеш? Зараз я майже спокійний і можу їм майже пообіцяти, що буду поряд», – зізнається чоловік.

Та мамина любов повинна жити…

«Коли ти щось береш, ти набиваєш руку, коли щось даєш – наповнюєш серце», – каже Любомир Миколишин, який у грудні 2020 року дав згоду на донорство своєї 47-річної матері, котра померла від крововиливу в мозок.

Любомир втратив 47-річну матір торік, у грудні. Фото: КЛШМД

Хлопець – семінарист, невдовзі стане священником. Він дуже ніжно згадує про маму Наталю і говорить, який щасливий за людей, що отримали шанс на життя завдяки їй.

«Смуток і велика радість крокують у ногу. По-людськи ми втрачаємо своє життя, але через смерть ми даруємо його іншим. Не лише ми з братом отримали життя, а й ще четверо людей можуть жити, можуть виховувати своїх дітей, можуть бути підтримкою для інших і можуть творити добро», – ділиться хлопець.

Він каже, що навіть не знав, скільки життів буде врятовано. А зараз зізнається: можливо, не можна так казати, але частинка його матері живе в інших людях, особливо — ціле серце. У п’ятницю він знову зустрівся із ними.

Фото: КЛШМД

Любомир говорить, що під час зустрічей із реципієнтами, яких, до слова, вважає рідними, завжди радіє:« Та мамина любов повинна жити і повинна йти у світ».

Віталій з дружиною.

45-річному одеситу Віталію Бабаку пересадили серце, а Віра Кистишок з Тернопільщини отримала нову нирку.

Пані Олена (краня зліва). Поряд – її дочка.

Житомирянці Олені Шторій, що приїхала до Львова з 11-річною донечкою, 27 грудня 2020 року пересадили печінку.

А також Володимир Лаба отримав нирку Наталії Миколаїшин.

Любомир досі пригадує, наскільки болючою була втрата найріднішої людини: «Мама померла від розриву аневризми головного мозку. Болючим було те, коли ти з людиною ранком бачишся, вітаєшся:

—Привіт. Як у тебе справи? Як почуваєшся?

—У мене трохи болить голова.

А в обід двінок — у мами інсульт. Ти десь розумієш по-людськи, що це вже кінець».

Юнак говорить, що розмова про ймовірну трансплантацію не була тематичною. До нього прийшли лікарі і повідомили, що при лікарні діє така функція — відбувається трансплантація органів, і чи не хотіли б вони підписати згоду.

«Чесно, коли ти у такому стані: переосмислюєш, згадуєш, усе, наче в тумані і потрібно ухвалити доленосне рішення. Однак воно, скажу, було насправду тверде і однозначне: я не сумнівався у ньому, бо так би зробила моя мама», – розповів Любомир.

«Чекати на народження їхньої дитини»…

Торік у грудях Сергія Козачка, що родом із Костянтинівки Донецької області, забилось нове серце, яке він отримав від 28-річного Дмитра, котрий помер від інсульту.

Смерть мозку чоловіка констатували у першу річницю весілля. Його дружина, що тоді була на п’ятому місяці вагітності, дала згоду на донорство. Тепер Сергій із родиною чекають на народження малюка свого рятівника.

Сам же Сергій у дитинстві перехворів на грип, що спричинило ускладнення. Зараз він тримає дружину Валерію за руку, а вдома на подружжя чекає двійко малих діток.

Сергій і Валерія Козачки. У грудях чоловіка б’ється серце 28-річного донора. Фото: КЛШМД

«Для нас важливо спілкуватися зі своїми батьками, зі своїми дітьми. Так важливо й для нас було спілкуватись із родиною, яка дала нам можливість жити, тому що вони стали для нас рідними, тому що серце Дмитра б’ється у грудях мого чоловіка. Я буду вдячна їм до останнього дихання за життя свого чоловіка, за те, що в мене залишився чоловік, а для дітей батько», – каже кохана Сергія.

Чоловік не був багатослівним, втім говорить, що під час фотосесії з годинником він всім зізнається: «Кожному з нас лікарі подарували ще один годинник, який розпочав відлік у момент операції».

Стукіт серця

Однією із найтрагічніших сторінок української транспланталогії стало 10 лютого 2021 року. 45-річна львів’янка, у якої розірвалась аневризма головного мозку, стала доноркою для чотирьох людей.

Її чоловік, неповнолітній син та мати, що також є медиком, погодились на проведення трансплантації органів і порятунок життя інших пацієнтів.

Серце львів’янки того ж дня забилось у грудях 22-річного Василя, що живе у Старосамбірському районі. Юнака виписали через два тижні після операції, і зараз він чудово почувається, а на перших секундах цього відео він усміхнений і натхненних — такий, яким і пасує бути хлопцю, у якого попереду все життя. Людей після таких операцій ще ніколи так рано не виписували з лікарні.

Нирку отримала 36-річна львів’янка Оксана, у якої двоє маленьких дітей. Іншу нирку – 34-річний Ярослав, якого вдома також чекали малюки. Печінку пересадили 48-річній Галині, мешканці Львівської області, котра є матір’ю трьох діток.

У ту ніч провели п’ять трансплантацій. Окрім вищеназваних, родинну нирку отримав 37-річний Богдан.

Тобто три людини зійшло з діалізу, одна – отримала шанс на нове життя з печінкою і тепер не буде прив’язаною до лікарняного ліжка.

На зустріч приїхали також ті, хто вдихає нове життя у людей — лікарі.

Хрещені батьки 

Кардіохірург Борис Тодуров, який очолює Інститут серця, розповів, з чого почався його шлях. Свою першу трансплантацію лікар провів 20 років тому, у 2001-му. Тоді у нього не було ані відповідного обладнання, ані належних умов. Ба більше, ніхто у цю трансплантацію серця не вірив.

Фото: КЛШД

«Настільки не вірили, що коли я поїхав за серцем до Інституту нейрохірургії, мені навіть не надали автівку», – пригадує кардіохірург.

Того дня, 2 травня, о першій годині ночі, був сильний мороз і ожеледиця.

«Я вийшов з контейнером із донорським серцем, за мною санітарка зачинила на засув двері, горіла лампа. Ні однієї автівки, бо ожеледиця. Я сильно змерз, поки йшов пішки в хірургічному костюмі. Потім десь 10 хвилин чекав. Я плакав, бо поки біг, розбив собі коліна, мороз, холодно», – розповідає Тодуров.

Потім, розповідає, зупинився якийсь старший водій, якого лікар попросив якнайшвидше відвезти до Інституту Шалімова, бо ж він серце на траснплантацію везе. Водій схопив арматуру та ледь не накинувся на Бориса Тодурова зі словами: «Виходь, я шизофреніків не вожу».

Однак, на щастя, операцію тоді провели, як сам згадує пан Борис Тодуров, це було зроблено не з чиєюсь допомогою, а попри все.

Минуло 20 років і до 2019 року було пересаджено сім сердець.

Владислав Закордонець також не стримав сліз. Він з 2004 року обіймає посаду завідувача відділення трансплантації нирки у київсьому Інституті кардіохірургії імені Шалімова.

Коли у нього питають, чому він не облишив цю справу, лікар відповідає, що якби він не здійснював трансплантації багатьом дітям, вони би ніколи не виросли.

Завідувачка відділення анестезії та інстенсивної терапі Наталія Матолінець, чия робота полягає у відключенні апаратів офіційних донорів, пригадує, наскільки важко ухвалювати такі доленосні рішення, ще важче — спілкуватись із родичами, котрі втратили найріднішу людину.

«Кожен шанс потрібно використовувати до кінця», – каже Наталія Матолінець.

Чи бути в Україні якісні системі трансплантацій

«Ви не уявляєте, яким я був щасливим, коли наприкінці минулого року сума, закладена на трансплантацію, була уп’ятеро більшою, ніж до того. Ми чітко врахували, що трансплантацію нирки чи печінки робитимуть вдома, що точно цього року проведемо трансплантацію легенів», – ділиться міністр охорони здоров’я Максим Степанов.

Очільник МОЗ пообіцяв у Львові, що за три роки Україна має здобути трансплантаційну незалежність. І якщо торік в Україні здійснили 118 трансплантацій, цього року таких операцій має бути щонайменше 250.

Мар’яна КОВАЛЕНКО

 

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.