Історія однієї брехні: що сталося із закарпаткою, яка розповіла фейк про «розіп’ятого хлопчика»

Найбільший фейк війни на Донбасі

Уродженку закарпатського села Сойми Галину Пишняк (дівоче прізвище – Астапенко) розшукали журналісти російського опозиційного телеканалу «Дождь» у Богом забутому селищі Голинки з населенням у понад три тисячі осіб. Єдиною «визначною пам’яткою» населеного пункту колись був завод «Склоприлад», на якому виготовляли термометри, оптичне скло та напівкоштовне каміння. Сьогодні від підприємства залишилася напівзруйнована будівля. А ось Галя Пишняк, чию відверту брехню досі називають найбільшим фейком війни на Донбасі, працює відеооператором на приватній охоронній фірмі.

Нагадаємо, історія про «розіп’ятого хлопчика» вперше прозвучала 11 липня 2014 року на «Першому каналі». Російські журналісти у таборі для біженців у Ростовській області зустріли жінку, яка розповіла, що, буцімто, на власні очі бачила, як на центральній площі Слов’янська українські військові розправилися з дитиною, а потім і з її матір’ю. Наступного дня на тому ж «Першому каналі» вийшло ще одне інтерв’ю з Галиною Пишняк, записане кореспонденткою Юлією Чумаковою, щоправда, знову без перевірки фактів, деталей, які б могли пролити бодай якесь світло на події.

Крім Галини Пишняк, історію «розіп’ятого хлопчика» у соцмережі 9 липня 2014 року розповів Олександр Дугін – російський філософ, засновник ідейного руху «неоєвразійство», прихильних ультранаціональних імперських ідей і, звісно ж, палкий шанувальник і сподвижник «русского мира» в Україні. Щоправда, історія була розказана з певними відмінностями, а джерелом «сенсації» – близька знайома.

За понад шість років навіть російські журналісти не змогли знайти ще бодай одного свідка цього «злочину». Навіть прихильники «русского мира» у Слов’янську не підтверджували розказаного Пишняк факту. Тим не менше фейк став приводом для деяких росіян їхати воювати на Донбас, щоби захищати місцеве населення від «звірств» української армії.

Тим часом сама «героїня» Галина Пишняк надовго зникла, її сторінка у соцмережах роками не оновлювалася. Разом з чоловіком, колишнім беркутівцем та бойовиком «ДНР», і дітьми жінка опинилася на Смоленщині, а таке омріяне для себе російське громадянство їм вдалося отримати лише 2019 року, до того ж через суд.

«Неправда. Нехай буде неправда. Я не хочу нічого казати. Ні так, ні ні. Кожен має право на свою думку. (…) Хто бачив, хто там був, той знає», – сказала журналістці «Дождя» Галина Пишняк.

Вона продовжує наполягати, що ця історія - правда.

Тим часом ставлення до родини Пишняків не таке, на яке вони, очевидно, розраховували, тікаючи до Росії. У слід їм доводиться чути «бандерівці», «хохли», «на вас тут ніхто не чекав».

«Так, я шкодую, що розповіла. Тому що ця історія обернулася у гірший бік для моєї сім’ї. Якби я знала, що це так негативно вплине на мою родину, я б повелася, як інші люди: нічого не бачила, нічого не знаю. Було сильне цькування дітей», – зізнається Галина Пишняк.

Після розказаної історії про «розіп’ятого хлопчика» з Галиною припинили спілкуватися її родичі із Закарпаття – мама (нещодавно померла) і троє братів. Про складні стосунки у сім’ї 2014 року писала газета «Факти».

Чому люди повірили в очевидну брехню

Історія про «розіп’ятого хлопчика» – настільки очевидний фейк, що, здавалося б, жодна мисляча істота не могла повірити в це. Але реальність така, що досі є ті, хто не сумнівається у правдивості слів Галини Пишняк. І так виглядає, що сама жінка за майже сім років змогла переконати себе, що вона справді бачила жорстоке вбивство на площі щойно звільненого Слов’янська.

«Такі фейки – це цеглини, з яких складається сама пропаганда, котра є трохи вищим рівнем – більш масштабним і глобальним. А ось підкріплюється вона саме такими інформаційними вкидами на кшталт «розіп’ятого хлопчика» чи «свіжої історії» про те, що нібито на Донбасі загинув хлопчик від обстрілу українським безпілотником», – каже Олександр Гороховський, керівник ГО «Центр громадянських розслідувань», засновник фактчек-проєкту «Без брехні».

Екперрт заявляє, що по суті це одна і та сама історія з використанням однакових пропагандистських схем.

«Тут, як на мене, використовуються дві класичні схеми пропаганди і побудови фейку. Перша – це метод великої брехні. Тобто вона будується на тому, що в інформаційне поле треба скинути настільки жахливу новину, емоційно гостру та яскраву, щоб в це було важко повірити. Але вона настільки жахає, що спрацьовує з точністю до навпаки. І люди починають цьому вірити. Якщо взяти історію з «розіп’ятим хлопчиком», то логіка підказує, що цього бути не може, але розповідь така страшна, що б’є по емоціях, і це дозволяє живитися цьому фейку.

Другий класичний метод, який подовжує один одного – це метод «зіпсованого оселедця», коли вкидається історію, в якій звинувачують у насильстві, грубощах, вбивстві. Ніхто ж не розповідає історію, що, наприклад, якийсь фізик вкрав формулу Бойля-Маріотта. Тому що це не запам’ятається, вимовити назву складно, до того ж політика чи фізика – це завжди складно. А ось такі грубі, примітивні, прості історії, в яких присутнє насильство, вбивство, дуже легко запам’ятовуються. Тут не треба вигадувати складних слів, термінологій: вбили, розстріляли, загинув тощо. Знову ж таки, воно б’є на емоції. А коли об’єднуються два способи вкиду таких інформаційних жахалок, тоді воно заходить у мізки людей, бо працює через емоції», – пояснює Олександр Гороховський.

І ще одним важливим моментом, на думку експерта, є те, що фейки читають більше, ніж їхнє спростування.

«Чому ці фейки не вмирають і продовжують гуляти інформаційним простором? Тому що навіть знайшовши спростування, що це, скажімо, не та жінка чи наш безпілотник там не літав і нічого не скидав, статистика та авторитетні дослідження, наприклад, Оксфордського інституту інтернету (Oxford Internet Institute - University of Oxford) чи аналітика Facebook, свідчать, що спростування, на жаль, читають набагато менше, ніж сам інформаційний вкид. Людина вже «заразилася», повірила в свої емоції, переживала їх. І навіть коли це виявиться неправдою, позбутися цих емоцій буде важко. Раціо завжди програє емоціо. Тому, на жаль, ті, хто вкидає подібні фейки, на цих технологіях, маніпуляціях суспільною думкою з’їли собаку і пуд солі разом з нею. Крім того, є прораховане середовище, куди ця інформація вкидається. До нас «розіп’ятий хлопчик» дійшов з теренів так званих «ДНР-ЛНР». Саме там інформація з’явилася вперше і була поширена, аби нагнітати ситуацію, провокувати людей на обурення. А далі ланцюгова реакція – обурення, невдоволення, завтра беремо до рук зброю і йдемо мститися. Тобто це все керовано і технологія цілком зрозуміла», – каже пан Олександр.

Вірять у подібне далеко не всі.

«Чому люди у це вірять? Адекватні не вірять. А людям далеким від критичного мислення і заточеним під те, аби сприймати подібну інформацію, скільки не розповідай, що це брехня, вони однаково віритимуть. У них відключене раціо, а більше працює емоціо.

Щоби захиститися від фейків, треба щонайменше не поширювати їх. Якщо ми це чуємо, то не треба перепощувати. Натомість навіть ті, хто намагається з цим боротися, припускаються помилок. Наприклад, хтось знайшов фейк, розуміє, що це брехня, натомість бере і відправляє цей фейк умовному Васі. Тобто людина автоматично перепощує або посилання, або картинку і нехай  несвідомо стає розповсюджувачем фейків. Таких розповсюджувачів може бути сотні або й тисячі. Несвідомо людина починає підігравати ботам, які розкидають цю інформацію. Якщо ми хочемо спростувати фейк, то не повинні його копіпастити напряму. Краще переписати пост без копіпасту, аби не було активного поширення. І звичайно, що такі речі треба спростовувати як громадським організаціям, які з цим працюють, так і Центру протидії дезінформації, який будують, будують і ніяк не збудують. Такі речі повинні йти на державному рівні. Так, є спростування з офіційних джерел, але вони не достатньо поширюються. Тобто в інформаційній кампанії для своїх громадян ми програємо і запізнюємося», – резюмував експерт.

Оксана ДУДАР