дивись.info

Подаруй мені на День матері пандус

Подаруй мені на День матері пандус
джерело: povaha.org.ua

Колонка Валерії  Печеник

Українське суспільство, не будемо лукавити, в багатьох питаннях любить подвійні стандарти. Виглядає так, що у питанні матерів ці подвійні стандарти полюбилися всім особливо сильно. 

Щороку чиновники, діячі та лідери думок мають звичку вітати матерів зі святом, побажати терпіння й вчергове оспівати жінок-берегинь і оце все далі за текстом, бо ж “це так у дусі нашої культури”. Але образ “берегині” й “матері”, якщо розібратися, дуже ефективно експлуатують лише на словах, бо коли доходить до справ, материнство – це вже не так почесно. 

64% осіб, опитаних у березні цього року соціологами групи “Рейтинг” погодилися з тезою, що головне покликання жінки – народити дитину. Тобто саме в таку рамку заганяють нас суспільні очікування через усі ці сотні “а коли заміж”, “а коли дітей”, “годинничок цокає” і так далі. 

Якщо дуже спростити, то життя української жінки постійно супроводжують подібні питання (читай, суспільні очікування), які в принципі ніколи не вичерпуються, а стартують вже десь із повноліття. Коли заміж? Вийшла заміж. Коли дітей? Народила дитину. Коли другу? Народила другу. А чого з третьою чекаємо? Народила третю. Коли онуки? …І так без кінця. 

Це ніщо інше, як спрощені, але наполегливі суспільні стереотипні очікування від кожної з нас незалежно від наших прагнень та життєвих цілей. Цій грі немає кінця, в цьому двобої нереально виграти, бо щойно ти перейшла на якийсь новий левел (шлюб, дитина тощо), то завжди з тебе питатимуть ще. При цьому, як би з тебе того не питали, щойно ти набуваєш цього статусу – матері – то чомусь стаєш для суспільства не просто непомітною – ти стаєш зайвою. І от про це мені йдеться, коли кажу про лицемірство і подвійні стандарти

Звичайно, ніхто не каже в очі матерям “ви зайві”, але чимало чинників прямо чи опосередковано виключають нас із суспільства на певний час. Найочевидніший приклад – доступність. Жінка з немовлям у візочку майже напевно має подолати смугу перешкод, перш ніж зробити буденні речі: сходити в магазин, проїхати в іншу частину міста по справах, відвідати якийсь заклад тощо. Круті пандуси (якщо вони взагалі є), розбиті або запарковані тротуари та високі бордюри без понижень так і натякають, аби сиділа ти краще вдома зі своєю дитиною. Ще виразніше мовчазне прагнення виключити матерів із суспільства прочитується, коли їдеш із немовлям на дальні відстані, наприклад, у потязі. На кожен голосний звук дитини зустрічаєш принаймні пару осудливих поглядів, у гіршому випадку – зауважень про те, що ви заважаєте. Ось чого варті ваші суспільні очікування, ага! 

Напевно, найгостріший дисонанс відчувається тоді, коли пробуєш погодувати грудне немовля в публічному місці. Тоді рівень осуду в очах оточуючих стрімко підскакує вгору, ну ж бо – як так?! І це досі – мова про суспільство, яке в більшості вважає, що покликання жінки – народжувати. Може, тоді варто собі нагадати, що на народженні все якраз тільки починається і оці крики в публічних місцях, годування немовлят, громіздкі візки – обов’язковий етап процесу? Мама з немовлям у музеї, в кафе чи міській раді – це досі щось незвичайне. Може якраз через логістичну недоступність та мовчазний осуд, не думали про це?

Тема акушерського насильства досі вкрай актуальна, регулярно з’являються все нові історії (і, очевидно, що це лише верхівка айсберга) про приклади насильства фізичного чи психологічного у державних пологових. Крім того, досі в рамках суспільної моралі відповідальність за дитину покладається в першу чергу саме на матір. Бо “горе-матір” залишила дітей самих і пішла на роботу (кому потрібен контекст про те, що для цієї жінки, можливо, не було іншого вибору – хіба що залишити дітей голодними, бо немає грошей та сторонньої допомоги), бо лише “горе-матері” лишають немовлят у “вікні життя” так, ніби ці немовлята самі запліднилися в тих жінках – без будь-якої участі та відповідальності біологічного батька. Але «горе-батьки» для суспільства чомусь невидимі. 

Система очікує від тебе, що ти будеш мамою, але як тільки це стається, та сама система переважно ставить тебе у позицію економічної залежності від інших членів родини. Далеко не кожна професія має формат дистанційної роботи, далеко не кожна жінка має достатню фінансову подушку, аби спокійно та за власні кошти “відсидіти декрет”. А муніципальні садки приймають дітей лише з 2 років; а на няню ще треба заробити; а державна підтримка за програмою “Муніципальна няня” з минулорічними змінами перетворилася на повний непотріб; а щомісячну виплату на дитину в розмірі 860 гривень взагалі треба якось коментувати? Суспільство й держава очікують від тебе, що ти будеш мамою, але як щодо реальної підтримки чи розуміння? 

О’кей! Ти – жінка й стала матір’ю, виконуєш цю роль як можеш сумлінно та відповідально, але навіть тоді ти все одно “не така”. У будь-якій онлайн-спільноті на будь-яке питання щодо материнства в коментарі набіжить натовп матерів “у білих пальтах” і розповість, чому ти погана мати. Та будь-яка випадкова незнайома пані на вулиці краща мати, ніж ти, бо коментує твої дії чи дає непрохані “корисні” поради тоном “це ж кожному ясно”. Бо ти “боже, що за мати”, коли твоя дитина бігає, голосно поводиться, робить взагалі будь-що-що-може-комусь-не-сподобатися. Дуже часто, просто-таки дуже часто, випадкові люди вважають за потрібне прокоментувати твої дії щодо дитини. Якщо ви думаєте, що, принаймні, вдома є безпечне середовище, то мушу розчарувати. Психологічний тиск рідних на матерів – це досі актуальна проблема. Так, у кожній родині по-різному, але у мене волосся дибки стає, коли читаю історію про клієнтку кризового центру для постраждалих від домашнього насильства, якій чоловік забороняв годувати немовля грудьми, бо “у тебе молоко не таке”. 

У нашій країні щороку від різних видів домашнього насильства потерпає понад 1 мільйон людей. Понад 85% з них – жінки. І якраз жінки-мами є надзвичайно вразливими емоційно та економічно. Це точно цифри про те саме суспільство, 65% якого вважає материнство – покликанням жінки й оспівує образ «берегині»

Мені пощастило мати фах, який чудово накладається на дистанційний формат, донорську підтримку моєї роботи на час декрету, адекватного батька дітей, з яким можна справедливо розподілити обов’язки, а також притомне оточення. Але поряд із моєю історією є десятки та сотні історій драматичних. Про те, що жінка, наважившись на дитину, втратила кар’єру, втратила незалежність, втратила соціальні зв’язки, зазнала психологічного, економічного чи фізичного насильства, або навіть нічого того не зазнавала, але абсолютно точно носить у собі нав’язане суспільними очікуваннями відчуття провини, бо правила цієї гри такі, що ти ніколи не вийдеш переможницею. 

Сучасне українське материнство це, чомусь, про те, що ти завжди відчуватимеш за щось провину: як не “зозуля” то “яжемать”, як не “схиблена”, то “кар’єристка”. Може здатися, що цей текст занадто драматичний, що я перебільшую, але це концентрований крик душі, бо навіть якщо матері про це мовчать, повірте, у багатьох резонує те саме. Просто в нашому суспільстві про це не прийнято говорити вголос. Дивно, чого б це?..

Тому, як кажуть у Львові, або хрестик зніміть, або труси надіньте. І годі вже тиснути на жінок своїми уявленнями про їхнє призначення.

І з Днем матері, дорогі!

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським пресклубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.

Дивись.info – https://dyvys.info/2021/04/21/gender-i-misto-chy-bude-lviv-odnakovo-komfortnym-dlya-zhinok-ta-cholovikiv/

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Валерія Печеник
Головна редакторка ІА Дивись.info з травня 2016 року.