дивись.info

Навіть якщо хлопці загинули, їх треба повернути додому і поховати, – мати зниклого безвісти бійця

Навіть якщо хлопці загинули, їх треба повернути додому і поховати, – мати зниклого безвісти бійця

У Львові відбулася акція «Україно, ми є!», яку провела ГО «Об’єднання рідних зниклих безвісти «Надія», заснована у Дніпрі. Адже тільки на Львівщині є 36 родин, які вже сім років не мають звісток про своїх синів, чоловіків чи батьків.

Цього разу до Львова приїхали також родини зниклих безвісти з Донеччини, Дніпра, Волині, Франківщини, Хмельниччини. Головою об’єднання є Ядвіга Лозинська. Її син Андрій Лозинський – боєць 93 окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Зник 2014 року під час виходу з Іловайська. Мати не визнала результатів ДНК-експертизи. Тіло, яке ідентифікували як Андрія Лозинського, привезли 30 серпня 2014 року, а пані Ядвіга розмовляла з сином телефоном востаннє 5 вересня 2014 року. Він тоді їй сказав, що потрапив у полон.

«Цією акцією ми хочемо привернути увагу і допомогли зрушити з місця роботу комісії по зниклих безвісти. Ще 12 липня 2018 року був ухвалений закон про «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти». Комісія збиралася, але їм не вдалося проштовхнути цю тему. Ми звертаємося до всіх –Кабміну, Верховної Ради, Офісу Президента. Ми хочемо мати доступ до роботи комісії і знати, які рішення приймаються і як. Ми звертаємося до вас і просимо про допомогу сім’ям зниклих безвісти. Вони потребують допомоги як потерпілі від цієї війни», – сказала Ядвіга Лозинська.

Львів став шостим містом в акції «Україно, ми є!».

«Ми приїхали з Дніпра. Ми приїжджаємо у міста і звертаємося до місцевої влади з проханням надати допомогу родинам зниклим безвісти. Матерям, які сьомий рік шукають своїх синів, не потрібно багато – їм потрібна людська увага, яка не коштує великих грошей, але саме її родини й не отримують. Їх ніхто не вітає ні з Днем матері, ні в День добровольця. І ми звернулися до місцевої влади, щоби це питання було взяте на контроль. Крім того, найчастіше цим родинам потрібна медична допомога. Роками ці жінки живуть у пеклі, і реабілітація їхніх родин – це життєво важливе питання. Найголовніша допомога – повернення хлопців додому. Але це робота нашої влади», – сказала заступниця голови організації Вікторія Солодухіна.

Ковельчанка Галина Корнач тримає у руках портрет свого сина Сергія, який служив у 80-ій бригаді. Він зник безвісти 5 вересня 2014 року під час бою під Цвітними Пісками на Луганщині. Тоді спершу із засідки під Веселою Горою була розбита колона 24 БТрО «Айдар», а через дві години у бою під Цвітними Пісками українські десантники при прориві втратили ще понад 20 бійців.

Всього українські сили втратили 42-46 вояків загиблими та зниклими безвісти.

Галина Корнач також отримала результати ДНК-експертизи, згідно з якими її син загинув, однак жінка не погоджується з ними.

«Сім років немає конкретного розслідування, щоби зайнялися тими хлопцями, які справді зникли. Дуже багато з нас отримали результати ДНК, але ми в це не віримо. На той час, 2014 року, наші морги не були готові до прийому такої кількості тіл і ДНК ніхто не робив. Так, у нас є офіційні документи. Нам дають тіло зі вставними зубами, а в мого сина всі зуби були на місці. Я не буду брати і хоронити чуже тіло. Томи ми їздимо по всіх містах з акціями, були у Києві, я їздила до військової частини у Львові, також до Запоріжжя, де перебуває наша справа. Розслідування не ведеться. Я всю інформацію отримую хіба з інтернету», – розповідає пані Галина.

Жінка каже, що спочатку ніхто нічого не пояснював. Мами, дружини почали зідзвонюватися між собою, підняли галас, вимагали пояснень від керівництва частини.

«Пізніше, через кілька місяців, нам почали щось пояснювати. Мовляв, так і так, відбувся бій. Насправді їх просто зрадили, вони потрапили в оточення – так наші хлопці попропадали. Тепер мами збираються і організовують такі акції, щоби наших дітей шукали на державному рівні. Ми хочемо, щоби їх знайшли, а якщо вони мертві, то мають бути поховані так, як на це заслуговують», – веде далі пані Галина.

Востаннє голос сина жінка чула 4 вересня 2014 року, дружині Сергій Корнач ще встиг зателефонувати 5 вересня. Більше на зв’язок він не виходив.

«Служив у 5-ій роті другого батальйону 80-ої бригади. З нашої бригади залишилося ще 8, кого не похоронили, а було спочатку 19. Люди з різних причин погоджувалися визнати своїх рідних загиблими. На мене теж тисне місцева влада: мовляв, стільки років минуло, а ви ніяк не зважитеся. Я б зважилася, якби мені повернули живу дитину чи мертву, але мою. Я не можу хоронити чуже тіло», – плаче пані Галина.

Читайте також: Бій під Цвітними Пісками: шість років по тому

Лучанка пані Катерина стоїть біля двох портретів, на яких Дмитро Хом’як та Володимир Хом’як. Це її сини – бійці батальйону «Айдар». Вони теж зникли у районі Цвітних Пісків.

«Досі ми шукаємо їх. Тут також є хлопці з 80-ки. Вони зникли під час того самого бою. Але спочатку батальйон «Айдар» потрапив оточення, а коли один з наших прибіг до 80-ої бригади, вони вирушили на допомогу, на прорив, і одночасно зникло 19 людей з бригади. Потроху ми почали пошуки. Спочатку нічого не виходили. Ми отримала серйозний удар, до якого не були готові. Потім почали думати, що робити. Десь за два тижні я почала відшукувати телефони і видзвонювати родичів. Коли я казала, що у вас у тому бою зник син, а в мене зникли двоє, западала тиша. Я запитувала, чому ви мовчите, у відповідь чула: «Ми не знаємо, що сказати», – розповідає пані Катерина.

Але спільне горе об’єднало родини.

«З того часу ми разом з батьками зниклих з 80-ої бригади. Раніше частіше їздили на акції, до Києва на засідання якихось комісій. Але через карантин все помінялося. Ми рідше їздимо, спілкуємося через Zoom. Двічі на тиждень – у понеділок та четвер – зустрічаємося і обговорюємо, що маємо робити далі. Хто був на якихось акціях чи зустрічах розповідає, як вони пройшли. Раніше кожна сім’я йшла своїм шляхом, а зараз ми об’єдналися», – розповідає пані Катерина.

І додає, що зараз хлопців ніхто не шукає і до списків зниклих безвісти не подають.

 

«Ще в 2017 році я запитала у співробітника СБУ, який займався цим питанням, чи подають цих хлопців у списки безвісти зниклих, він мені відповів: «А навіщо? Пропали і пропали!» Їм не болить, а нам болить.  Важко жити, ходити, інколи ти ніби відключився, не думаєш про це, а через мить знову повертаєшся. Нема дня, щоби не зателефонував комусь з родичів зниклих безвісти. Надія є, ми продовжуємо шукати. Як вийде, не знаємо. Навіть, якщо хлопці загинули, нам треба їх повернути додому і поховати з почестями. Вони цього заслуговують.

Інколи ми вже не знаємо, що робити, як вчинити у тій чи іншій ситуації. Дехто вже не може їздити, бо здоров’я похитнулося. Хтось ніколи не їздив на акції, хтось їздить постійно», – зізнається Катерина Хом’як.

Сьогодні жінка займається підтримкою родин зниклих безвісти по Львівській, Волинській, Рівненській областях як представник комітету Червоного Хреста.

Читайте також: Я себе не раз запитував, чому тоді загинув не я? – Ігор Бездух про жорстокий бій біля Веселої Гори

«Нам потрібна допомога від влади, щоби принаймні хтось поцікавився, як справи у родині, де зникли родичі. На жаль, на такі сім’ї просто не звертають увагу. Думаю, що цю проблему можна вирішити на місцевому рівні і не чекати, що хтось до вас звернеться. Адже можна першими вийти назустріч і поцікавитися потребами родини, дізнатися, як вони живуть», – зазначила пані Катерина.

Оксана ДУДАР

Фото автора

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.