Згвалтування: чому потерпілі від сексуального насильства мовчать

ІА Дивись.info поспілкувалася з громадськими активістками, юристками та психотерапевткою про те, чому жінки воліють мовчати.

З чого все почалося

У січні 2019 року набув чинності закон №2227-VIII, який вносив зміни до низки статей КК України, зокрема до статті 152 (зґвалтування).

У старій редакції закону зґвалтування визначалося як статевий акт із застосуванням фізичного насильства або з використанням безпорадного стану потерпілої чи потерпілого, а обов’язкова ознака – проникнення в тіло іншої особи. Натомість, згідно з новою редакцією закону, обов’язковим стало не проникнення, а отримання добровільної згоди на секс.

У Єдиному державному реєстрі судових рішень нинішнього року є вже два вироки, винесені судами Львівщини за частиною 1 статті 152 ККУ, коли нападники не змогли довести свій намір до кінця, оскільки потерпілі змогли вирватися і втекти. Зокрема 24 травня Сихівський районний суд Львова виніс вирок нападнику півтора року умовно, а 13 липня Перемишлянський районний суд засудив чоловіка за спробу зґвалтування до трьох років ув’язнення. Вироки, наразі, не набули законної сили.

Утім, запроваджені зміни у законодавстві аж ніяк наразі не вирішують проблему із сексуальним насиллям. Подібні рішення є радше винятком, ніж правилом.  І на це є низка причин.

Буква закону

У зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» від 6 грудня 2017 року №2227-VІІІ до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України внесені зміни.

«Зміни, серед іншого, стосуються криміналізації: домашнього насильства (ст. 126-1 КК України), примушування до шлюбу (ст. 151-2 КК України), а також кримінальної відповідальності за невиконання обмежувальних заходів або обмежувальних приписів та непроходження програми для кривдників (ст. 390-1 КК України).

У новій редакції викладено: статтю 134 Кримінального кодексу України «Незаконне проведення аборту або стерилізації», статтю 152 «Зґвалтування» та статтю 153 «Сексуальне насильство» (закріплено оновлений підхід до злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, запроваджуючи концепцію «добровільної згоди» та факт «проникнення», як розмежування між зґвалтуванням та іншими формами сексуального насильства).

Зґвалтування – найбільш розповсюджений серед злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи

Зґвалтування – це вчинення дій сексуального характеру, пов’язаних із вагінальним, анальним або оральним проникненням в тіло іншої особи з використанням геніталій або будь-якого іншого предмета, без добровільної згоди потерпілої особи. Зґвалтуванням є вчинення статевого акту між особами різної або однієї і тієї ж статі всупереч бажанню або поза бажанням однієї з них», – пояснює Лілія Кравцова, юристка холдингу OMI GROUP.

Вона зазначає, що зґвалтування – найбільш розповсюджений серед злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи.

«Потерпілою від зґвалтування може бути особа як жіночої, так і чоловічої статі. Вказівка на чоловіка як на потерпілого від зґвалтування є новелою чинного КК. Це поняття стало застосовуватися з 11 січня 2017 року, з моменту вступу в силу закону України № 2227-VIII, який вніс зміни до Кримінального кодексу. До зазначених змін поняття зґвалтування було іншим: зґвалтування, тобто природні статеві зносини між особами різної статі всупереч або з ігноруванням волі потерпілої особи із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

Таким чином, згідно із Кримінальним кодексом України, стаття про зґвалтування істотно розширила межі об’єктивної сторони складу злочину. А сексуальні дії, здійснені без чітко висловленої добровільної згоди партнера, повинні бути кваліфіковані як зґвалтування або сексуальне насильство. Навіть якщо постраждала особа не надавала фізичного опору.

Окрім повторності вчинення статевого злочину, у статті 152 КК України тепер передбачається кримінальна відповідальність щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, або щодо особи у зв’язку з виконанням цією особою службового, професійного чи громадського обов’язку, або щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності», – веде далі Лілія Кравцова.

Зокрема, злочинцю загрожує від трьох до п'яти років в'язниці, а зґвалтування групою осіб або зґвалтування неповнолітньої особи – від семи до дванадцяти  років. Також в ч.4 ст.152 КК України окремо виділений пункт зґвалтування особи, яка не досягла чотирнадцяти років, незалежно від її добровільної згоди, санкція передбачає строк ув’язнення  від 8 до 15 років.

Краще мовчати?

Насильство щодо жінок, особливо з боку інтимного партнера, і сексуальне насильство над жінками є серйозною проблемою сфери охорони здоров'я і порушенням прав людини, вважає Лілія Кравцова.

«Згідно з оприлюдненими ВООЗ даними, майже кожна третя жінка протягом свого життя піддається фізичному або сексуальному насильству з боку партнера чи насильства сексуального характеру з боку іншої особи. Приблизно третина жінок у віці від 15 до 50 років, що перебували у відносинах, повідомляють, що піддавалися фізичному чи сексуальному насильству. Насильство може згубно позначатися на фізичному, психічному, сексуальному і репродуктивному здоров'ї жінок і в деяких обставинах пов'язане з підвищеним ризиком інфікування ВІЛ», – каже Лілія Кравцова.

Приблизно третина жінок у віці від 15 до 50 років, що перебували у відносинах, повідомляють, що піддавалися фізичному чи сексуальному насильству

І додає, що, на жаль, не тільки для України, а й для інших країн характерно, коли жертви сексуального насильства вирішують не повідомляти про зґвалтування в правоохоронні органи. Деякі причини – засновані на страху, а деякі – на особистих відносинах.

«Для деяких жертв не повідомляти про сексуальні злочини є просто питанням відстрочки, тому що багатьом потрібен час, щоб осмислити свої почуття після нападу. Однак з часом вони можуть все менше опиратися інциденту. Зрештою, вони вирішують ніколи не повідомляти про насильство. Однією з причин є страх відплати, що може включати в себе фізичне насильство. Наприклад, якщо жінка боїться бути побитою колишнім або нинішнім інтимним партнером. На робочому місці страх відплати може бути страхом зниження в посаді, відмови в підвищенні або звільнення», – пояснює юристка.

І додає, що багато людей, які пережили зґвалтування, звинувачують себе, помилково вважаючи, що спотворені стереотипи натякають на те, що жертва якимось чином винна, виходячи з того, у що вони були одягнені або що вони випили.

«Це абсолютно абсурдний хід міркувань, на мою думку. Люди одягаються так, щоб відчувати себе комфортно або привабливо, а не для небажаних статевих контактів. Якщо хтось перебуває в стані алкогольного або наркотичного сп'яніння і не надає згоду, вступ з ним у статевий акт є злочином. На жаль, як це часто буває, жертви, які раніше повідомляли про сексуальне насильство будь-якій особі або поліції, і не вжили жодних дій, щоб серйозно поставитися до цього», – резюмувала Лілія Кравцова.

Натомість заступниця голови ГО «Центр «Жіночі перспективи» Марта Чумало вважає, що однією з причин, чому жінки воліють мовчати про сексуальне насильство, є те, що в Україні досі немає методології розслідування цих злочинів.

«Крім того, більшість жінок не ідентифікують зґвалтування в шлюбі. Також бракує висвітлення таких справ, інформації про те, що хтось був покараний. Бувають резонансні справи про зґвалтування. Наприклад, групове чи зґвалтування дитини, але це не сприяє тому, що жінки будуть звертатися. У переважній більшості потерпілі не заявляють про злочин, тому що навіть на стадії звернення вони стикаються з упередженим ставленням слідчих, поліції. Часто щоби написати заяву, треба піти до райвідділу, де жінка чує якісь коментарі, по 10 разів її опитують», – пояснює Марта Чумало.

Більшість жінок не ідентифікують зґвалтування в шлюбі. Також бракує висвітлення таких справ

Вона зазначає, якщо в Україні ратифікують Стамбульську конвенцію, то це спонукатиме державу створювати спеціальні центри для постраждалих від сексуального насильства, де вони зможуть отримати медичну, соціальну та психологічну допомогу. Пані Марта додає, що за багато років роботи їхньої організації вкрай рідко жінки зверталися через сексуальне насильство. Але під час сеансів психотерапії з’ясовувалося, що воно було у стосунках, у дитячому віці тощо.

Ще однією причиною, чому жінки не йдуть в поліцію із заявами, Марта Чумало називає те, у який спосіб ЗМІ в Україні висвітлюють справи про зґвалтування.

«У засобах масової інформації часто розповідають, що робила постраждала, де вона вчилася, хто в неї батьки, хто її хлопець – одне слово, нікому непотрібні деталі. Водночас про кривдника навіть не йдеться. Досить згадати згвалтування у Врадіївці. Там підняли ледь не всі деталі з дитинства потерпілої, але ніхто не поцікавився, ким є кривдники.

В ідеалі про постраждалу взагалі не треба писати і говорити, що вона робила, якою вона була до зґвалтування. Дуже важливо говорити про те, яку шкоду було завдано в результаті зґвалтування  людині, як зміниться її життя внаслідок зґвалтування чи вже змінилося. Зовсім не потрібно розповідати її історію. Це дуже знецінює цей важкий травматичний досвід, який отримала жінка. Складається таке враження, що якби була якась інша жінка, то було б інакше, а насправді було б так само. Просто цій жінці не пощастило, бо вона опинилася не в тому місці і не в той час. Якщо змінити парадигму висвітлення цих тем, можливо, жінки тоді б частіше зверталися», – каже Марта Чумало.

Що не так з новим законодавством

Натомість найбільшою проблемою залишається відсутність методології розслідування злочинів, пов’язаних із сексуальним насильством.

«Суть методології полягає у тому, щоби адекватно опитати постраждалу і знайти докази, що вона не надавала згоди на той чи інший сексуальний контакт. Йдеться про те, на що звертати увагу, які питання ставити, як документувати докази, щоби не завдавати нових психологічних травм потерпілій», – каже Марта Чумало.

Адже поки триває слідство (а справа може затягнутися на місяці чи навіть роки), жінку змушують раз у раз повторювати деталі зґвалтування і відповідати на запитання, на кшталт, де знаходилися її ноги або чи дверцята авто точно були замкнені. Ще гірше: а чи вона впевнена, що не погоджувалася на сексуальний контакт. Не кожен, кому було завдано важкої психологічної травми, здатний впоратися з тиском, який на нього чинять.

Жінки зізнаються, що поліція зовсім не чутлива до досвіду постраждалих

«Жінки зізнаються, що поліція зовсім не чутлива до досвіду постраждалих. Немає жодної психологічної підтримки. Родина такої постраждалої також її звинувачує, що вона кудись ввечері пішла чи пішла з тією компанією тощо. Друзі починають сторонитися. Людина, яка має травму чи різні посттравматичні стани, втрачає свій оптимізм і опиняється в ізоляції, під прицілом звинувачень. Мені, наприклад, важко сказати, що складніше: досвід зґвалтування чи досвід проходження через весь цей процес розслідування зґвалтування. Бувають такі історії, що постраждала має повторювати свої свідчення багато разів. Тоді як за кордоном є спеціальні мобільні додатки, за допомогою яких жінка раз у безпечному місці, у безпечний спосіб, за певною процедурою розповідає все, що з нею сталося. Потім запис з мобільного додатку отримують слідчі. У державних органах цілковито відсутня чутливість до чужого болю на всіх рівнях. А зґвалтування – це особливо болючий досвід. Присутні сором, провина. Є такі емоції, з якими потім дуже складно працювати. Тому жінки, передбачаючи всі ці труднощі, намагаються усунутися від цього, дистанціюватися і не починати це розслідування», – резюмувала Марта Чумало.

Відповідно до ухваленого законодавства, будь-які дії сексуального характеру без згоди потерпілої особи – це злочин (або зґвалтування, або сексуальне насильство). У Кримінальному кодексі написано, що добровільна згода має бути з урахуванням супутніх обставин, пояснює адвокатка Центру «Жіночі перспективи» Галина Федькович. Але яким чином доводити, що цієї згоди не було, як проводити розслідування, ніхто не знає.

«Потерпіла каже, що згоди не давала, а ґвалтівник каже, що давала. І як далі розслідувати? Законодавство не каже нічого про те, яким чином це має робитися. Натомість є приклад європейських країнах, Канади, де є чіткі інструкції щодо розслідування, які викладені або в законі, або в якихось методологічних матеріалах, або в рішеннях судів, які дають можливість слідчому працювати. Бо інакше кожен буде суб’єктивно вирішувати і з’ясовувати чи була згода, чи не була.

Закон прийняли, але яким чином застосовувати його, невідомо

В інших країнах є чіткі вимоги. Зокрема у судах презюмується, що жінки не дають згоди. Тобто якщо вона чітко не сказала ні, не означає, що вона сказала так. Є чіткі вказівки, що, наприклад, була надана згода на одну сексуальну активність, але не на іншу. Або якщо надана згода на секс з презервативом, то згода на секс без презервативу, відповідно, вважатиметься зґвалтуванням, бо згоди на це не давалося. Також йдеться про те, що надана згода може бути відкликана потерпілою у будь-який момент. Тобто мають бути чіткі інструкції, як і що має з’ясовуватися, а також, які підходи мають застосовуватися», – пояснює Галина Федькович.

Вона зазначає, що попередня редакція закону дозволяла чітко ідентифікувати злочин.

«Раніше було як? Притягнути до відповідальності за зґвалтування можна було, коли застосовувалася сила, були завдані тілесні ушкодження чи лунали погрози і відбувся статевий акт, відтак, робили висновок, що це було зґвалтування. А як доводити, що не було згоди, коли немає тілесних ушкоджень, немає доказів погроз, фізичної шкоди не завдано? Як  це розслідувати, ніхто не знає. Закон прийняли, але яким чином застосовувати його, невідомо», – сказала Галина Федькович.

На шляху до суду

Але навіть коли була заява і відкрите кримінальне провадження, це аж ніяк не означає, що зрештою суд відбудеться, а злочинець отримає заслужене покарання.

«Звісно, справи іноді закриваються на досудовому розслідуванні або застрягають там, і з цим пов’язано багато факторів: неякісно проведене досудове розслідування (експертизи, слідчі розшукові дії), необізнаність у процесуальних правах потерпілої особи, безпідставні відмови слідчих у внесенні в ЄРДР про вчинений злочин.

Близько 20% в таких провадженнях укладаються угоди про примирення з потерпілим

Також не надходження до суду матеріалів пов’язано з тим, що деякі злочини у сфері статевих зносин є справами приватного обвинувачення, перелік яких передбачений ст.477 КПК України, тобто такими, що можуть бути розпочаті на підставі заяви потерпілої, а відмова потерпілого, від обвинувачення є безумовною підставою для закриття кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, окрім  кримінального правопорушення, пов’язаного з домашнім насильством», – пояснює юристка Юлія Кравцова.

Судова статистика 2020 року:

• За минулий рік за домашнє насильство до суду було скеровано 1877 проваджень.
• 926 з них розглянуто із постановленням вироку.
• 778 осіб засуджено.

«Зазначу, близько 20% в таких провадженнях укладаються угоди про примирення з потерпілим. У такому разі сторони узгоджують покарання  та порядок відшкодування шкоди. Це пов’язано з тим, що зазвичай вони є подружжям чи родичами.

Щодо злочинів проти статевої свободи за перше півріччя поточного року у провадженні на досудовому розслідуванні перебувають – 615 проваджень. 477 особам повідомлено про підозру», – наголосила Юлія Кравцова.

По той бік свідомості

Крім важкого травматичного досвіду внаслідок зґвалтування, потерпілі часто наражаються на осуд з боку суспільства – близьких, рідних, знайомих, натомість нападників, навпаки, намагаються виправдати. Така модель поведінки отримала назву віктімблеймінг (victim blaming).

«Значно легше для психіки приєднатися до іншої сторони і в такий спосіб знайти виправдання, чому я не включаюся, не роблю щось для того, аби ситуація змінилася. Навіть коли ми розглянемо специфіку роботи мозку, то щоразу, потрапляючи в якусь травматичну історію, мозок починає думати про те, щоби це не повторилося вдруге. Тобто він починає думати, що, можливо, туди не потрібно було йти чи ще щось. Психіка вибудовує свою систему захисту від болю, і це так само працює, коли спостерігаємо за кимось. Наприклад, якщо людина бачить, що іншу людину побили чи зґвалтували, вона починає думати, чому так сталося і що було не так зроблено. Це так званий віктімблеймінг», – пояснює Марта Чумало.

Психіка вибудовує свою систему захисту від болю, і це так само працює, коли спостерігаємо за кимось

«Віктімблеймінг – величезна проблема. І не обов'язково це пряме звинувачення жертв в тому, що вони якимось чином самі «напросилися». Це і думка про те, що «їм треба було бути обачнішими», а значить те, що трапилося - частково і їхня вина», – наголошує юристка Лілія Кравцова.

І додає: психологи стверджують, що людина підсвідомо вважає, що у цьому світі з хорошими людьми відбуваються тільки хороші речі. А якщо з кимось сталося погане, значить він сам десь допускав непристойну поведінку чи думки.

«І на жаль, коли жертва згвалтування розуміє, що оточення звинувачує її, а не злочинця – вона переживає глибоко негативні емоції: сором, жах, образу. По суті, їй доводиться знову пережити ті ж почуття, з якими вона зіткнулася після інциденту», – сказала пані Лілія.

Коментар психолога

Анна Мозгова, психотерапевтка:

«У сучасному світі жертви сексуального насилля частіше говорять про свою травму, ніж раніше. Але не всі і не всюди. На це впливає кілька факторів.

Перший – це довіра. Аби особа, над якою було скоєно насильство, могла про це комусь розказати – вона має довіряти. Це інтимна тема, переважно сповнена сорому і часто провини. Припускаючи осудження, нерозуміння, а тим паче – звинувачення, потерпіла (потерпілий) навряд чи звернеться за допомогою, навіть до психолога. А такі реакціі – дуже розповсюджені. Якщо брати до прикладу сексуальне насильство над дівчиною, частіше за все його скоює хтось, хто близький до родини – знайомий чи родич.

Задля того, аби «не виносити це» сім’ї часто вирішують не розповсюджувати цю інформацію і тримати її в секрті. Чим ще більше травмують постраждалу, оскільки її травма не «валідується», не визнається. У випадках інцесту – це  розповсюджена практика. Найчастіше мами дівчат «не вірять» цим розповідям, навіть підсвідомо блокуючи будь-яке ставлення до них, оскільки їх свідомість дійсно не може сприйняти таку інформацію.

Водночас постраждалій (постраждалому) може бути дуже страшно. Насильники, які скоюють багаторазові акти насильства – частіше за все погрожують своїм жертвам. Перебуваючи в ситуації сильно підірваної безпеки зовнішньої і внутрішньої (сексуальне насилля – це акт проникнення у внутрішні психічні межі людини), жертва буде сприймати ці погрози ще більш гостро, і дуже часто не звернеться за допомогою через високий рівень страху, навіть жаху.

Відчуття сорому – ще один фактор. У нашому суспільстві ще досі існує таке явище, як віктімблеймінг – засудження жертви. Цьому є також кілька пояснень. Перше – це багатовікова культура гендерної нерівності, де жінка – не рівна чоловікові, вона «нижче». Багато жінок, які вийшли з сімей, де таке ставлення (навіть не прямим чином) транслювалось, будуть йому або опиратись, або підтримувати в формі мізогінії, внутрішньої або зовнішньої. Якщо звернути увагу на те, хто частіше засуджує жертв насилля – це будуть саме жінки, як би парадоксально це не виглядало. Керуючись підсвідомим бажанням бути «ближчими» до чоловіків, бути визнаними, такі жінки привноситимуть осудження жінок. Водночас тема сексуальності, тілесності може викликати багато внутрішніх конфліктів у жінок з мізогінією. Тому вони швидше стануть проєктувати свій власний сором і внутрішню агресію на інших жінок, які можуть розпоряджатись своєю сексуальністю. Щодо чоловіків, то приписування жінкам магічних сил (відьомських) теж багато століть дозволяло їм зняти з себе відповідальність, перекласти її на жінку, на яку цей чоловік звабився, пояснюючи тим, що це вона його звабила.

Тілесність, сексуальність, репродуктивність – сфери, де й досі існують канонічні критерії «нормальності». І доки вони існують, є стигматизація «ненормальності», а значить – засудження тої думки чи поведінки, яка вирізняється.

Провина – заключний фактор. Є таке явище, коли під час зґвалтування жертва може відчути сексуальне збудження. Переживаючи це, практично всі жертви відчувають провину і губляться серед визначень, чи можна скоєне вважати насильством.

Випадки «забування» насильства – не виключення. У стресовій ситуації найбільше активується адреналін. Зіткнувшись із ситуацією жаху невідворотності, ця система перевантажується і виходить з ладу. Тому багато випадків скоєного насильства можуть забуватись жертвами, допоки вони не зіткнуться з певним тригером, який запустить схожі шокові реакції. Це може зайняти десятиліття. Але коли це стається і до жертви насилля «вертаються» всі спогади, вона також може вирішити, що їй вже ніхто не повірить. Або навіть вона сама може не повірити своїм спогадам.

Сексуальним насиллям вважається будь-який акт, не обов’язково з проникненням, який носить сексуальний характер і відбувається без чіткої і впевненої згоди двох осіб. Низькій рівень сексуальної освіти, суспільне неприйняття жіночої агресії та сексуальності, мізогінія, гендерна нерівність – все це призводить до поганої ситуації з розумінням і сприйняттям факту сексуального насилля. Можливість сказати про це комусь, відчуття безпеки, разом з правом збереження власної інтимності – вкрай важливе для людей будь-якого віку, тим більше для дітей та підлітків».

Оксана ДУДАР