На фронті у критичні моменти молилися всі – і хто не вмів, і хто не вірив у Бога, – отець Михайло Греділь

IMG_6560

Отець Михайло Греділь – священник у третьому поколінні. 2014 року він серед перших капеланів вирушив на Донбас, щоби опікуватися українськими воїнами, а сьогодні він має нову пристрасть – знімає кіно.

З отцем Михайлом ми зустрічаємося на знімальному майданчику історичного ігрового фільму «Лемик» у Скнилівському парку. «Мотор!» – «Камера!» – «Стоп!» – чується ще здалеку. Поміж дерев метушаться члени знімальної групи, а акторів ховає густий дим. За кілька десятків метрів на майданчику граються дітлахи, матусі гуляють з візочками, собачники шпацерують зі своїми домашніми улюбленцями. Здається, ніхто й не помічає, що в глибині парку народжується кіно. Хіба поодинокі перехожі зупиняються, помітивши режисерське крісло: «А що там, кіно знімають?» І йдуть далі.

– Отче Михайле, звідки у Вас це захоплення кіно? Ви цьому десь навчалися?

– Насправді, я не маю спеціальної освіти. Але завжди згадую притчу про таланти. Коли господар, йдучи, роздав своїм слугам таланти, а коли повернувся, то попросив у них звіт. Власне, так само Господь дає людині таланти, які вона повинна плекати, не закопувати їх у землю. Десь і в мені пробуджуються такі дарування, які я хочу розвивати і які мені, крім того, подобаються. І, власне, одним з таких талантів є режисерство – бажання та намагання знімати ігрові фільми. Через відчуття відповідальності я почав пробувати себе в кіно.

– Чому робите акцент на патріотичних фільмах?

– Тому що хочеться знімати про тих героїв, про яких не так багато відомо. Наприклад, про Миколу Лемика – молодого хлопчину, який зробив дуже велику справу. Він фактично приніс своє життя у жертву за Україну та український народ. Тому що в ті часи у Східній Україні лютував голод, люди помирали, а всі заплющували на це очі. І коли провід ОУН вирішив через атентат привернути увагу світової спільноти до голодомору, Микола Лемик, якому на той час виповнилося заледве 19 років, зголосився виконати атентант. Хлопець походив з дуже побожної сім’ї щирих українців. Його світ розділився навпіл – на світ науки та знань, у якому бачив його батько і мріяв, що син стане видатним науковцем, і світ боротьби за Україну. Коли Микола зробив вибір на користь другого, то залишився по суті наодинці. Хлопець змушений приховувати все від своїх батьків, зовсім по-іншому поводиться у товаристві друзів, адже йшлося про дуже важливу справу, і ніхто про це не міг дізнатися. Микола Лемик, попри юні роки, вчинив дуже по-дорослому, пожертвувавши власним життям.

– А як ви як священник ставитесь до атентата, вбивств на війні?

– Ми маємо завжди розуміти, що таке, коли людина перебуває у стані війни і захищає себе, натомість захист призводить до того, що ти мусиш забрати життя ворогу, і що таке вбивство людини у мирний час з якихось, можливо, навіть корисливих мотивів. Це різні речі. Сама проблема виникла гостро, коли на сході України почалися бойові дії, а російсько-українська війна тільки набирала обертів. Наші хлопці, які до того взагалі не мали досвіду ведення бойових дій, не кажучи вже вбивство ворога, потребували роз’яснення, як на все це дивиться Церква і Бог. Капеланів відправляли на схід України, щоби говорити з бійцями і пояснювати, що відбувається, що воїни стоять на захисті своєї Батьківщини, їхній обов’язок зупинити загарбника, запобігти його подальшому просуванню територією України та вбивствам невинних людей. З морального аспекту вбивство ворога у часі війни є методом захисту, тож не є гріхом.

Власне, у той час, коли діяв цей хлопчина Микола Лемик, ми фактично теж були у стані війни. На заході наші території окупувала Польща, проводячи політику пацифікації, приниження і гноблення українського народу. Натомість Східну Україну окупував Радянський Союз, мільйони людей було знищено в часі голодомору. Фактично це була гібридна війна, але боротьба тривала.

– «Лемик» – це вже другий Ваш фільм. А про що був перший?

– Перший фільм «Незламні» був про Василя Біласа і Дмитра Данилишина. Йдеться про напад членів ОУН на пошту у Городку та вилучення коштів, щоби потім скерувати їх на боротьбу ОУН проти польської окупаційної влади.

– Фільм – це не тільки знімальний майданчик. Як даєте собі раду з усіма процесами кіновиробництва, зокрема фінансовими?

– Ми поступово йшли до усього. Відбувалася еволюція наших кінозйомок і сприйняття самого процесу. Та, дякувати Богу, нам допомагали багато наших хороших друзів та знайомих. Ми робили помилки, але завжди знаходилися люди, які вказували, як виправити ті помилки. Так ми знайшли режисера Тараса Дроня, Юрія Підцерковного, який робить монтаж фільму, акторів, котрих ми залучили з трьох театрів – Першого театру молоді та юнацтва, театру імені Марії Заньковецької та театру імені Лесі Українки. Люди з доброї волі йшли нам назустріч – дозволяли безкоштовно користуватися локаціями для зйомок. Багато хто допомагає нам фінансово, адже кожна сцена затратна – потрібно купити реквізит, акторам з досвідом намагаємося заплатити бодай невеликий гонорар, завдяки цьому вони будуть мотивовані та задоволені. У середньому зйомки невеликої сцени обходиться у п’ять тисяч гривень. Апаратуру, наприклад, сам купив – допомогла фінансово родина.

– А не намагалися звернутися по підтримку, скажімо, до Українського культурного фонду?

– Плануємо це зробити наступного року,одразу після того, як вийде фільм «Лемик». Для зйомок короткометражки будемо звертатися або у Держкіно, або в УКФ.

– Отче Михайле, зараз Ви так захоплено знімаєте кіно, пробуєте себе у ролі кінорежисера. А як так сталося, що Ви вирішили стати священником?

– Це покликання. Я зростав у священичій родині і Церква для мене не була ні далекою, ні чужою. Мій дідусь був священником і націоналістом. За зв’язки із Бандерою його засудили до розстрілу, але він потрапив під амністію і його відправили на 10 років на заслання до Сибіру. Батько мій також священник. У мене був вибір і я міг піти іншим шляхом, але відчував у собі покликання стати священником. Після школи я вже чітко визначився з тим, ким хочу бути.

– Окрім того, Ви ще й капелан. Що змусило вас опікуватися військовими?

– Чесно кажучи, раніше я не був таким великим патріотом чи націоналістів. Звичайний хлопчина, слухав російську музику, дивився російські фільми. У мене взагалі не було з цього приводу проблем, не цікавився національною ідентичністю держави. Я був пересічним юнаком, але помітив, що мене зачіпає, коли бачу, як українців намагаються принизити представники інших держав. Чим більше ця ситуація загострювалася, тим більше у мене починала прорізатися національна свідомість. Апогеєм стало, коли до Криму зайшли російські війська.

До речі, капеланом я був ще до війни, щоправда, опікувався нашими рятувальниками. Мені завжди подобалися люди у формі. Здавалося, що у них крутіша робота і вони готові до самопожертви. Рятувальник йде у вогонь і може не повернутися. Так само військові і поліцейські щодня ризикують власним життям. Одне слово, люди у формі для мене були наділені героїчним сенсом.

Після анексії Криму і вторгнення російських військ на схід України мені зателефонували і запитали, чи не хотів би я стати капеланом військових і поїхати на фронт, де дуже гостра потреба у капеланах.

– Було страшно?

– Дуже. Коли ти уявляєш себе героєм, який піде на війну і зможе зробити і те, і інше – це одне, а коли реальний дзвінок, ти одразу починаєш розуміти, скільки усього можеш втратити – сім’ю, служіння, церкву. Одне слово, дуже багато. Коли мені зателефонували, то дали кілька годин подумати. Я перетелефонував і погодився. Тоді три капелани зі Стрийської єпархії виїхали на фронт. Це було у вересні 2014 року.

– І де Ви тоді опинилися?

– Коли почалися артобстріли з російської сторони, наші війська несли дуже великі втрати, а в Луганському аеропорту загинуло багато моїх парафіян та знайомих, цей момент спонукав мене ще більше їхати на війну.  До речі, першу нашу поїздку ми планували у Луганський аеропорт. Але коли все було вже готово, то дізналися, що аеропорт розбили. Тоді ми з усіма зібраними речами поїхали під Дмитрівку на Луганщині. Пам’ятаю, як тоді там все палало і диміло. Наші відступали. Коли ми побачили українських солдатів, це було страшне видовище – хто в тапках, хто в спортивних штанах… Вони взагалі не були схожі на військових Збройних Сил України.

– Як Вам тоді було працювати з військовими на фронті, опікуватися ними?

– Ми тоді обрали хорошу стратегію. Було багато людей, які від церкви були далекі. А хто такий капелан, і поготів ніхто не знав. Казали хіба, що «батюшка» приїхав. Тому спочатку ми приїжджали насамперед як волонтери. Ми мали дуже багато допомоги із собою, зокрема тепловізори, автомобілі. Власне, завдяки цій допомозі нам було легше зближатися із бійцями. Вони завжди на нас дуже чекали. І коли ставало трохи спокійніше, у них під час наших бесід виникали вже інші запитання. Тобто приїжджали ми як волонтери, а потім вони говорили зі мною вже як із священником.

– Кажуть, на фронті атеїстів не буває. Чи погоджуєтеся Ви з цим, отче Михайле?

– На фронті у дуже критичні моменти молилися всі. Коли наші хлопці виходили з Іловайська, у тих машинах молилися навіть ті, хто не вмів це робити і ніколи не вірив у Бога. Вони говорили такими простими словами, хапалися за найменшу ниточку, відчуваючи крайню безвихідь. Не молилися хіба ті, хто десь у тилу перебував, де було спокійніше. А ті, хто чув, як землю проорюють гради, опували лише на Бога. У такі моменти не до філософських роздумів. Вони, може, і не знали, як звертатися до Господа, вони просто просили.

– Чи підтримуєте контакти з хлопцями, з якими перетиналися на фронті?

– Так, звісно. Але маємо таку гарну традицію ще з 2015 року, коли на Коляду десь до пів сотні людей збираються у мене вдома. Споживаємо різдв’яні страви, колядуємо, говоримо, згадуємо, як все було. Також дивимося коротенькі ролики, які знімали на сході.

– Тобто маєте ще й документальний архів?

– Так. Адже потрібно було звітувати перед тими, хто збирав допомогу для військових. Тому ми знімали, куди їхали. Тепер маємо великий фото та відеоархів.

– У Вас є чимало нагород. Яку цінуєте найбільше?

– Важко сказати. Є, наприклад, відзнака, яку мені вручив військовий, який потім загинув. Також мені вручили капеланську відзнаку матері загиблих. Нещодавно отримав премію імені Степана Бандери. Якщо чесно, то було дуже приємно.

– Отче Михайле, як, на Вашу думку, змінилося суспільство за час війни?

– Зміни дуже повільно відбуваються і ми часом їх не помічаємо. Але якщо згадати, якою була країна до Майдану і яка вона зараз, то зміни відбулися кардинальні, до того ж у хороший бік. Звісно, є багато байдужих. Ми очікуємо, щоб вся країна помінялася і стала ідеальною. Але так не буде. Втім, щонайменш чверть країни точно змінилася на краще.

Оксана ДУДАР

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: