дивись.info

«Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки»: 103-тя річниця Листопадового чину

«Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки»: 103-тя річниця Листопадового чину
Меморіальна таблиця на львівській ратуші

«Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки», – виголосив Дмитро Вітовський під час засідання Української Національної Ради та Військового Комітету увечері 31 жовтня 1918 року.

1 листопада 1918 року увійшло в українську історію як «Листопадовий чин» – повстання у Львові, метою якого було встановлення української влади на західноукраїнських землях. В результаті нього було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку.

Власна держава на уламках

На уламках Австро-Угорської імперії, що зазнала поразки у Першій світовій війні, поляки, чехи, словаки проголосили свої національні держави. Влада новопроголошеної Польщі заявила про включення Галичини до складу своєї держави.

Зі згоди «Антанти» була створена Польська ліквідаційна комісія, яка мала б шляхом збройного виступу захопити владу у краї. Тим паче, що адміністративні посади на Східній Галичині обіймали поляки. Для реалізації цих планів на 1 листопада було заплановано приїзд комісії до Львова.

Усвідомлюючи близький кінець та прагнучи врятувати державу, що його предки її століттями будували, цісар Карл 16 жовтня 1918 року видає відозву до «своїх народів», якою обіцяє перетворити імперію на федерацію національних держав. Цим поспішили скористатися українці.

19 жовтня в Народному домі у Львові збираються українські політики – депутати Віденського парламенту, Галицького та Буковинського сеймів та представники різних партій і, користуючись заявою цісаря, створюють головний репрезентативний орган українців у монархії.

Народний дім у Львові.

Виникає Українська Національна Рада. Її президентом обрали Євгена Петрушевича, що представляв інтереси українців у Відні. Головою львівського відділу та фактичним керівником всього процесу в краю став Кость Левицький – один з головних політичних провідників галицьких українців того часу.

Наступного дня, в неділю, на площі Святого Юра після літургії збирається урочисте віче. Кость Левицький з благословення митрополита Андрея Шептицького проголошує створення Української держави в межах Австро-Угорщини.

Однак проголошення державності ще не означало її фактичне становлення – владу продовжували утримувати австрійці. Ситуацію загострили новини із Кракова, де поляки створили Ліквідаційну комісію. На початку листопада ця комісія повинна була зайняти Львів, який вона бачила частиною майбутньої польської держави. Рахунок пішов на дні.

Українці готувалися перейняти владу вдома фронтами: дипломатичним та військовим.

29 жовтня в палац намісника на Губернаторських валах навідалися Кость Левицький та Льонґин Цегельський. Від імені Національної Ради вони попросили намісника Галичини генерала фон Гуйна передати їм владу легальним шляхом. Той відмовився, посилаючись на відсутність наказу зі столиці: «А поки цісар мені не накаже, доти я зв’язаний присягою та честю і нікому влади передати не можу, хоч і як вам симпатизую. А вірності ще жоден Гуйн не зломив».

Кость Левицький.

Отримавши відмову, Цегельський відразу поїхав до Відня, де його чекав президент Ради Петрушевич. Це була остання спроба українців порозумітися з урядом імперії та зберегти її цілісність, що могло стати гарантією безпеки від поляків. Після деяких нарад прем’єр-міністр Лямаш запевнив українців, що найближчим часом до Львова з відповідним дорученням передати владу Раді вирушить кур’єр.

31 жовтня представники Української Національної Ради та Центрального військового комітету на чолі із сотником Дмитром Вітовським зібралися у Львівському Народному домі для прийняття рішення. Вітовський  переконав зібрання негайно, не чекаючи приїзду ліквідаційної комісії, перебрати владу в місті на себе.

Дмитро Вітовський.

Пластуни-державотворці

«Кличуть пластунів. У середу 30 жовтня 1918 року сказали мені прийти ввечері до пластової домівки [(тепер – піддашшя по вул. Глібова, 15)]. Справа великої ваги…

Там був хорунжий УСС Дмитро Паліїв. Зобов’язав нас до суворої таємниці і сказав, чого нас закликав.

З наказу Українського Військового Командування ми, пластуни, маємо піти на розвідку довкола Львова.

На приділених відтинках провірити, чи і які військові частини там перебувають, рід зброї, скільки їх; до військової мапи околиці Львова зарисувати окопи.

Розвідку зробити завтра, в четвер 31 жовтня 1918 р., звіт здати о год. 6 ввечорі в пластовій домівці відпоручникові Військового Комітету. Сувора таємниця. Нікому ні слова», – написав у своїх спогадах гімназист Василь Горбай – один із львівських пластунів, які проводили розвідку напередодні Листопадового чину.

Львівський гімназист-пластун Михайло Пежанський згадував: «30 жовтня 1918 р. Дрот привів групу пластунів до дому «Просвіти» [(пл. Ринок, 10)], де австрійський поручник військової жандармерії Л[юбомир] Огоновський видав нам завдання: пройти швидким маршем, периферіями, довкола Львова та спостерігати військові об’єкти й положення австрійських військових частин.

31-го жовтня п’ять «двійок», незважаючи на дощову погоду, крученим маршем перебігли цілу околицю Львова і ще тої самої ночі склали звіт в Народному домі, де містилась Українська військова команда, от[аману] С[еню] Ґорукові із своїх спостережень.

То була остання збірна служба пластунів. Опісля кожен виконував свої завдання окремо на місці свого призначення»

Дім «Просвіти».

Згаданий вище «Дрот» – ікона пластового пацифізму (все життя критикував мілітаризм в Пласті) – у ті дні відчув важливість моменту, який настав.

Підавстрійські українці після сотень років бездержавності мали шанс відновити свою державність.

Упевненості в цій можливості, очевидно, не було, але в ніч на 1 листопада і він ходив із своїм пістолетом, який отримав під час служби в австрійській армії.

Четверта година

Повстання розпочалося о 4-ій годині ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1400 вояків, зайняли Ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк, летовище. Над ратушею і намісництвом підняли синьо-жовтий прапор.

Того ж дня Дмитро Вітовський відрапортував про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади.

Майже безкровно українська влада була встановлена в Станіславі, Коломиї, Снятині, Жовкві. В деяких містах це відбулося завдяки збройним виступам місцевих жителів.

Першочерговим завданням було знешкодити ті сили, що могли чинити збройний опір. Загін поручика Теодора Мартинця роззброїв супровідний батальйон 41-го полку піхоти, що складався зі солдат інших національностей та квартирувався на тодішній вулиці Зиблікевича.

У школі ім. Конарського окремо містилися угорські солдати, туди вирушив загін поручика Іллі Цьокана. Для перемовин з ними напередодні було надруковані спеціальні листівки угорською мовою, які передали офіцерам корпусу. Через деякий час на будівлі школи з’явилося повідомлення про нейтралітет угорців.

Залишалася лише поліція, що містилася на вулиці Городоцькій. Рівно о 4-ій до казарм поліції зайшов загін на чолі з Людомиром Огоновським, одним із командувачів військового комітету. Поліціянти, серед яких теж було чимало іноземців, добровільно склали зброю.

Додатково було захоплено Головну пошту, всі залізничні двірці, радіо, відключено міський телефон та міжнародну телеграфну лінію. Захоплено міську військову комендатуру та інтерновано командувача Львова генерала Пфеффера.

Синьо-жовтий прапор на Ратуші

Хорунжий Сендецький зі своїм відділом зайняв намісництво та інтернував графа фон Гуйна. Врешті, загін Мартинця зайняв головну споруду міста – Ратушу. Зразу з’явилася ідея вивісити на вежі український прапор, однак тут виникли труднощі. Спершу стрільці мусили побігати у пошуках самого полотна.

Ратуша у листопаді 1918.

Як згадував учасник цих подій Микола Пачовський, рідний племінник відомого поета Василя Пачовського, сукно знайшли врешті у будівлі «Народної торговлі» на Ринку, а дружина директора Лазорка особисто сіла за машинку, аби зшити синю та жовту тканину докупи.

Взявши готовий прапор, Пачовський разом із відомим художником, стрільцем Левом Ґецом та 17-річним Степаном Паньківським спробував піднятися на ратушеву вежу. Щоразу двері, вхідні до вежі та ті, що виводять на саму платформу, виявлялися зачиненими – приходилось бігати у пошуках ключа, сторожа, навіть погрожувати пострілами, аби врешті потрапити на вершину.

Та о 6-ій годині ранку прапор таки замайорів над головною вежею міста. Львів вперше з 1349 року перебував в українських руках. Сталося це протягом двох годин без жодної краплі крові та майже без жодного пострілу.

Підготувала Софія ДУДАР

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.