Назарiй Яремчук: сьогодні минає 70 років з дня народження співака

З Назарієм Яремчуком облетіли світ наші українські пісні — «Червона рута», «Водограй», «Смерекова хата», «Стожари», «Гай, зелений гай», «Родина», «Я піду в далекі гори», «Пісня буде поміж нас»…

Його голос і манеру виконання неможливо не впізнати. «Він так співав, що мав у горлі мозолі. Він так співав, що крилами йому став голос», — написав поет Андрій Демиденко.

В одному із останніх своїх інтерв’ю Яремчук сказав: «Кожен з нас повинен постійно бути в польоті – крізь долю, над суєтою. І при цьому, однак, не відриватися від землі. Пам’ятати святі речі – хто тебе народив, навіщо живеш, звідки ти, чого прагнеш, що скажеш людям, з якої криниці п’єш живу воду. Та найбільше мене турбує те, що буде з нашим пісенним садом завтра. Коли слухаю молодих співаків, яких називають популярними, відомими, то дивуюся: звідки це взялося? Навіщо вони копіюють когось, не шукають своє? Невже це і є вершина? Невже уявне, напускне, вигадане, штучне, створене кимось для власного самозадоволення і є верхня межа нашого сучасного пісенного мистецтва?»

Назарій Назарович мав право так говорити. Бо саме він — разом з Володимиром Івасюком, Софією Ротару, Василем Зінкевичем та Левком Дутківським — стояв бiля джерел становлення самого поняття української естрадної пісні. Хоча шлях до вершин визнання у Яремчука був досить тернистим.

Народився Назарій Назарович Яремчук 30 листопада 1951 року в селі Рівня Вижницького району Чернівецької області в селянській родині четвертою дитиною. Ще малим хлопчиком почав співати.

Батько помер, коли Назарій ходив у четвертий клас, і родина опинилася у дуже скрутному становищі. Вихід був один — віддати молодшу дитину на навчання до школи-інтернату. По закінченні школи, мріючи стати мандрівником, Назарій віддав документи до Чернівецького університету на географічний факультет, але не пройшов по конкурсу. Довелося попрацювати сейсмологом у Західноукраїнській геологорозвідувальній партії.

Восени 1969 року Яремчук починає виступати у самодіяльному вокально-інструментальному ансамблі «Смерічка» при Вижницькому будинку культури.

«Свiй перший крок до всенародного визнання Назарiй зробив на самодiяльнiй сценi Вижницького будинку культури. Коли ми зустрiлися, стало зрозумiло, що далi ми пiдемо разом: спiвали дуетом i сольно, i зараз на концертах при повному залi менi так i хочеться вигукнути: «Твiй вихiд, Назаре!» - згадує народний артист України, Герой України, лауреат Державної премiї України iменi Т. Г. Шевченка Василь Зінкевич.

Назарій Яремчук, пригадуючи початок свого творчого шляху казав: «Мене почув засновник «Смерічки» Левко Дутківський і запропонував підготувати «Незрівнянний світ краси» та «Я піду в далекі гори». Мій спів йому сподобався, і я отримав запрошення до колективу».

Перше митецьке визнання Яремчуку принесла «Гірянка». Він та Зінкевич стали лауреатами Всесоюзного конкурсу «Алло, ми шукаємо таланти».

Коли 1975 року розпався дует Зінкевич-Яремчук, Назарій, отримавши диплом, влаштувався працювати старшим інженером на кафедрі економічної географії університету. Та любов до пісні виявилася сильнішою над усе – він повернувся до Чернівецької філармонії. А оскільки професійна естрада вимагала певної підготовки, закінчив також Київський державний інститут культури імені Карпенка-Карого.

Ті часи пригадував Ярослав Жупанський, нині професор кафедри географії України та картології: «Назар був чемним, скромним і компанійським хлопцем. Не відмінник, але упертий до занять. Без його співу не обходився жоден вечір в університеті. Після участі «Смерічки» у конкурсах «Пісня-71» та «Пісня-72» івасюковські «Червона рута» та «Водограй» почнуть співати по всіх куточках нашої країни. Але слава не змінить характер Яремчука. Зіркової хвороби він ніколи не мав. Майже рік працював на кафедрі лаборантом, потім — старшим інженером, аж доки не зрозумів, що спів для нього — на першому місці. І тоді перейшов у професіонали — став солістом Чернівецької філармонії».

За словами поета Вадима Крищенка, Назарій був делікатною людиною. Не вмів відмовити проханням знайомих. Цим іноді користувалися занадто настирливі і, на жаль, не дуже здібні особи, які постійно йому набридали. Своїм талантом він із досить посередніх пісень створював твори, які надовго запам’ятовувалися. Колеги стверджують, що Назарій мав абсолютний слух і міг взяти ноти і відразу почати співати, був завжди у прекрасній формі і готовим до роботи.

«Разом iз Назарiєм я пропрацював 18 рокiв, ми i спiвали, i творили пiснi, виносячи на естраду те, що пiдносило дух нашого слухача та українського народу в цiлому. Я часто чую його неповторний голос, бачу його прекрасну усмiшку. Вiн залишив по собi пiсенний сад незрiвнянної краси. Ми завжди приходитимемо в цей пiсенний сад плекати його, але кожен вiдчує, що без господаря вiн осиротiв», – розповідає спiвак, композитор, народний артист України Павло Дворський.

Варто зазначити, що довгий час на естраді Яремчук мав амплуа ліричного героя та казав, що любить виконувати тi пісні, в яких поєднується лірика та громадянське звучання. У 70-80-ті Назарій Яремчук був співцем кохання. Коли він співав: «Запроси мене у сни свої», кожна дівчина вірила, що тільки до неї він звертається. Платівка «Незрівнянний світ краси» — одна з кращих в українській дискографії того періоду.

Щодо особистого життя Яремчука, у його шлюбі з Оленою Шевченко народилися двоє синів. Через 15 років спільного життя подружжя розлучилось. Хлопчики стали жити у бабусі та дідуся в Міжгір’ї. Олена вдруге вийшла заміж, переїхала до Києва, а Назарій довго не міг знайти собі пару. Їздив по світах, а другу дружину знайшов у селі Тюдів. Вони були сусідами, жили поруч, але особисто знайомі не були.

«Мені здавалося, що я знаю Назарія все життя, — пригадує свої перші враження Дарина Яремчук, — так легко я з ним спілкувалася. Він такий вiдомий співак — і такий простий і душевний чоловік. Ми навіть не помітили, як пробалакали всю ніч. Ніхто нікому ніяких обіцянок не давав. Але я зрозуміла, що той день став особливим у моєму житті, і мабуть, не даремно живу на світі».

Після одруження Яремчуки стали жити великою родиною. Назарій обожнював гуляти з синами та пасербицею, пишаючись, що має таких гарних дітей.

2 березня 1993 року у Яремчуків народилася дівчинка, яку назвали на честь матері Назарія Марічкою. Дарина говорить, що старші діти відразу полюбили малечу. Співак казав, що відчуває, ніби в нього виросли крила. І вдома, і у творчості все було прекрасно. Та раптом біда... Важка хвороба — рак.

Друзі Назарія допомогли йому виїхати до Канади, сподіваючись, що західна медицина зможе допомогти. Співак пройшов обстеження, знав свій страшний діагноз. Операцію зробили запізно, і вона не допомогла. Але навіть тяжко хворим Яремчук продовжував виступати. Поет Вадим Крищенко із сумом пригадує, як зайшов за лаштунки сцени Співочого поля, де відбувався концерт, присвячений Дню Києва, і побачив Назарія, який чекав своєї черги. Той  через силу посміхнувся: «Нічого, мине, коли я співаю — мені легше». На сцену вийшов стрімко, співав легко. Тоді співак прощався зі своїми слухачами.

Яремчук швидко згасав, страждаючи від болю. Він дуже переживав, що діти стануть сиротами. За тиждень до смерті у щоденнику написав: «На вулиці ХХ століття, невже нічого не можна зробити?» Дарина каже, що Назарій переживав, що багато не встиг зробити. Він мріяв написати історію свого краю і про походження яремчуківського роду, навіть склав генеалогічне дерево до п’ятого коліна.

30 червня 1995 року Назарій Яремчук помер. Співака поховали на центральному кладовищі Чернівців. Посмертно співаку присуджено Шевченківську премію.

Яремчук назавжди залишився в історії нової України, нашої культури як митець та громадянин.

Василь Зінкевич, говорячи про свого друга, підкреслює: «Своїм співом він піднімався до зірок. Вірно слугував своїй музі. І тому був для нас таким природним і зрозумілим, як наша українська пісня. Кажуть, згасла зоря Назарія. Так, вона згасла, але ніколи не згасне його дивна музика і його пісня».

Маловідомі факти з життя Назарія Яремчука

Назарій був четвертою дитиною у сім'ї. Коли він народився, його батькові виповнилося вже 64 роки.

Назарій Яремчук народився в селянській родині Назарія та Марії Яремчуків. Мав братів Степана, Богдана та сестру Катерину. У Назарія був ще один брат, рідний по батькові  – Дмитро.

Рідний брат Назарія, старший за нього на 27 років, жив у Канаді, а похований на Буковині

У 1991-1993 роках Назарій Яремчук їздив із концертами за кордон, зокрема в Канаду, США, Бразилію. За кордоном відбулася довгоочікувана зустріч із братом, про якого мало хто знав - цю сімейну таємницю протягом десятиліть воліли не розголошувати. У батька Назарія був син від першого шлюбу - Дмитро, юрист за фахом, на 27 років старший за майбутнього співака.

У 40-их роках, коли на Буковині діяли угруповання ОУН, Дмитро пристав до ОУН-мельниківців. Радянську владу він не прийняв і виїхав під чужим прізвищем у Канаду. Згодом, ставши на ноги, допомагав родичам, бо знав, як важко живеться родині. Брати зустрілися через багато років. Знамениту пісню «Лелека з України» Назарій присвятив Дмитру й усім українським емігрантам.

Дмитро заповідав після своєї смерті перевезти його прах на Батьківщину, тож поховано його було у рідному селі на Буковині.

Під час перших гастролей «Смерічка» давала щодня по три концерти «на живо»

«На початках «Смерічка» складалося з дівчат, які були працівниками Вижницького будинку культури, – згадує співачка Марія Ісак. – Згодом Левко Дутківський взяв у «Смерічку» Назарія. Той був простим у спілкуванні, дуже добрим за характером. Ми всі заглядалися на нього, він був виточений, нічого зайвого, вродливий і гарний. Але Назар не звертав уваги на дівчат, був відданий музиці».

Вона впевнена, що успіху «Смерічка» сягнула завдяки саме Дутковському, надзвичайно настирливій, наполегливій людині, до безтями закоханій у свою справу.

«Це він навчив співати Назарія, мене, Василя, всіх «смеречан». Поступ і тріумф уже тоді були запрограмовані. Пригадую незабутні перші гастролі, по три концерти в день, і все «на живо» (хто тоді знав, що таке фонограма?). Ми не перебирали - чи це сільський клуб, чи районний БК, чи престижний обласний зал. Якщо сказати, що були постійні аншлаги, – це означає нічого не сказати. Люди плакали, бо не вміщали зали всіх бажаючих. Як шкода, що всього цього не зафіксовано на плівку. Яким би це було уроком для нинішнього покоління». А після фільму «Червона рута» (1971 рік) «Смерічка» стала найкращим колективом Союзу, солісти ансамблю - улюбленцями народу», – розповідала Марія Ісак.

На похороні свого друга Володимира Івасюка Яремчук і Дутковський очолювали траурну процесію

Завдяки знайомству Назарія з молодим буковинським композитором, студентом медінституту Володимиром Івасюком глядачі почули «Червону руту» та безліч інших пісень молодого автора. Коли трагічно загинув Івасюк, Назарій був одним із перших, хто, незважаючи на заборону влади, приїхав на похорон до Львова. Тоді це могло коштувати всього: кар'єри, спокою, репутації. Траурна колона починалася з великого вінка з білих квітів, який Яремчук ніс із Дутковським. Це було дуже небезпечним у той час, та Володимир був для них великим другом, і наслідки їх не цікавили.

Назарій неодноразово співав у Чорнобилі для ліквідаторів

Під час Афганської війни він виступав перед солдатами. 1986 року після Чорнобильської катастрофи співак тричі побував у 30-кілометровій зоні відчуження, де виступав перед ліквідаторами аварії. Відомий український співак Дмитро Гнатюк казав: «Мене приваблювало в Назарієві те, що він завше був свідомим громадянином і великим патріотом нашої держави, мав свою чітку позицію в естрадній пісні. Вірно служив вітчизняному мистецтву, культурі. Кожен митець має свій творчий образ. У нього була своя, особлива манера. Він ніколи не виходив за рамки того прекрасного, що є в естрадного співака. Справжній був митець, бо ніколи не розмінювався на дешеві успіхи».

Як пригадувала сестра Назарія Катерина, Віктор Співак з Бориспільщини був Назарковим другом. Багато цікавого довідалась Україна про нього саме від Віктора. «Назарко любив свою Батьківщину, – писав Віктор. – Він якось казав: «А головне - мати надію, що ми будемо щасливими. Мати надію, що нарешті ми - народ, що нарешті ми відродимося, що ми станемо серед усіх у світі народів достойним, повноцінним і повнокровним. Вірю в геній нашого народу. Все-таки ми з гірших кутків історії вибиралися». Ці слова були сказані ще до проголошення Незалежності України».

Підготувала Анастасія БЕДРІЙ