«Вони не кати, а боролися за Україну», — дослідник Ігор Іваньков про дивізію «Галичина»

1 (2)
Упорядник і автор книг Ігор Іваньков зі своїми виданнями.

Дивізія «Галичина» — невідома сторінка в історії українського визвольного руху XX століття, але ІА Дивись.info вдалося поспілкуватися з дослідником і заступником голови Галицького Братства вояків дивізія «Галичина» Ігорем Іваньковим.

Дивізія «Галичина» — невідома сторінка в історії українського визвольного руху XX століття, але ІА Дивись.info вдалося поспілкуватися з дослідником і заступником голови Галицького Братства вояків дивізія «Галичина» Ігорем Іваньковим.

– Чому ви обрали темою своїх досліджень дивізію «Галичина»?

– Я з дитинства дуже любив історію. Захоплювався єгипетськими пірамідами, середньовічними походами і багато іншим. Але ставав старшим і почав більше цікавитися історією визвольних змагань українців середини минулого століття. Коли був у восьмому класі, вийшла книжка Клима Дмитрука «Безбатченки». Як я дізнався пізніше, Дмитрук – це Євстафій Гальський, полковник КДБ. У цій книзі він паплюжив діяльність УПА, але для більшого ефекту, мабуть, помістив у видання фотографії вояків дивізії «Галичина», хоча про дивізійників він не згадує у книзі. Мене дуже зацікавили ці хлопці. Саме тоді й зародився інтерес до них. Та дістати якусь літературу тоді було нереально.

Ігор Іваньков в редакції ІА Дивись.info.

Коли я одружився 1981 року, то довідався, що в родині моєї дружини, яка походила з містечка Заліщики на Тернопільщині, є дивізійник Романко Ярослав. Усі називали його вуйко Славко. Зустрілись ми з ним лише через два роки, тому що мешкав він в іншому місті. Під Бродами потрапив до радянського полону, його відправили до таборів, а коли звільнили, то заборонили повертатися на рідні терени. Ми зустрілися на похороні бабці моєї дружини. Я був неймовірно радий поспілкуватися з цією людиною. Три дні ми розмовляли з вуйком Славком, він не побоявся і розповідав мені про все. Казав, що вони не кати, а боролися за Україну. Розповів про зголошення до дивізії, про вишкіл, битву під Бродами і табори. Це був перший дивізійник у моєму житті.

Минуло кілька років, Україна стала незалежною. Тоді вже почала надходити з-за кордону література. В Америці та Канаді видавався журнал «Вісті комбатанта», який, власне, був рупором всесвітнього Братства колишніх вояків дивізії «Галичина». 2005 року вийшов чудовий документальний фільм львівського режисера Тараса Химича «У рамках долі – Історія 1‑ої української дивізії УНА 1943-1945». Автор стрічки зміг за 50 хвилин передати історію та мету дивізії «Галичина». Фільм справив на мене дуже сильне враження. Друга подія, яка наклала важливий відбиток, – написання моїм другом, екскиянином (сьогодні він мешкає в Німеччині), Володею Некрасовим пісні «З золотим левиком на рукаві». Вона стала сучасним гімном дивізії. А ще по сусідству зі мною, як виявилося, проживало кілька дивізійників і я зростав з їхніми дітьми.

– Як Ви потрапили до Братства?

– Я ніколи не думав, що настане день, який раптово змінить усе моє життя і назавжди пов’яже мене з дивізією «Галичина». А сталося це так. Навесні 2012 року я дізнався, що львівська молодіжна організація «Граніт», якою керував Андрій Мочурад (Кондор), організувала захід «Привітай дивізійника з Великоднем». Членами організації були старшокласники і студенти. Молоді люди самі пекли паски і готували святкові кошики для комбатантів. Я зателефонував до них, бо хотів якось долучитися, хоча паски пекти не вмію, крашанки малювати також. Дівчинка, яка підняла слухавку, довго думала, як мене долучити. Зрештою, оскільки в мене була машина, я допомагав розвозити кошики ветеранам дивізії.

Зустріч дивізійників з членами ГО Граніт. 5.05.2012 р.

Ми їздили по всій Львівщині, і саме це стало переломним моментом. Дивізійники мене вразили, я побачив які це світлі люди. Вони підкорили моє серце. Був серед них Василь Бойків, нині вже покійний. Ми так розговорилися, що ніяк не могли розпрощатися. Він розповідав, а я, затамувавши подих, слухав. Пан Василь отримав важке поранення в хребет під Бродами 1944 року. Знепритомнівши, він отямився від того, що хтось його штурхав у плечі. Над ним стояли двоє червоноармійців, наставивши на нього автомати. Коли заговорили, він зрозумів, що це українці зі Східної України. Пересохлими вустами прошепотів: «Хлопці, не стріляйте, я свій». Та вони однаково збиралися його застрелити. На щастя Василя, втрутився старший за віком солдат: «Да что вы тут вытворяете, он же раненый, молодой пацан? А вы?» «Свої» хотіли застрілити, а москаль не дав цього зробити і врятував Василеві життя. Через 70 років, 2014-го, син дивізійника Бойківа Володимир загинув на Майдані – отримав чотири кулі від снайпера. Поховали Володю на полі почесних поховань на Личакові у Львові. Він – один із Небесної сотні, Герой України.

Василь Бойків та Ігор Іваньков.

Василь Бойків був талановитим інженером-будівельником. Як головний конструктор «Діпроміста» керував спорудженням багатьох будівель у Львові, зокрема автовокзалу на Стрийській, храму Благовіщення Пресвятої Богородиці на Пасічній, каплички на дивізійному цвинтарі в селі Червоне біля Золочева тощо.

Я з цікавістю розпитував комбатанта про дивізійників у Львові, про Львівську станицю Братства, а він мені то все розповідав. А потім хитро примружив очі і каже: «Я так бачу, ви дуже хочете потрапити до нас на збори». Я міг тільки мріяти про таке. Через декілька днів мені зателефонували і запросили.

Коли прийшов на збори, відразу почав упізнавати людей із фільму Тараса Химича. Саме того дня я познайомився із Зеноном Врублевським – єдиним у Львові, ще живим сьогодні, дивізійником, моїм найближчим і найдорожчим другом, який пізніше замінив мені батька і про якого моя друга книга «Ненаписана книга життя».

Наприкінці зборів мене спитали, чи не маю що сказати. Я піднявся і мене наче прорвало – говорив багато і, напевно, дуже емоційно. Ветерани, видно, щось таке побачили в мені і запросили на наступну зустріч. Коли збори завершились, тодішній секретар Братства Євген Куцик підійшов і простягнув аркуш паперу, на якому був його телефон та адреса, і сказав: «Я би дуже хотів у неділю на другу годину вас бачити в себе вдома, на обіді». Я був приємно заскочений. Коли прийшов у гості, дивізійник познайомив мене зі своєю родиною. Прощаючись, він попросив прийти на другий день і принести дві фотографії, як на паспорт. При наступній зустрічі пан Євген урочисто простягнув мені посвідчення члена Галицького Братства вояків дивізії «Галичина». Це був справжній шок для мене, адже я хотів лише побачити живих дивізійників, познайомитися з ними, а про таке навіть не мріяв. А вони порадилися між собою і вирішили запросити мене в Братство. Отже, я став першим у світі не дивізійником, якого ветерани прийняли у свою організацію. А за якийсь час комбатанти виявили мені велику довіру – обрали заступником голови Галицького Братства вояків дивізії «Галичина», частини світового Братства, станиці якого знаходились в усьому світі, а головний офіс був у Торонто в Канаді.

Із дивізійником Євгеном Куциком у відділі музею Визвольної боротьби України, присвяченому дивізії «Галичина». Львів, 2013 р.

– Які події відзначає Галицьке братство вояків дивізії «Галичина»?

– У нас є дві основні дати, які ми обов’язково щороку відзначаємо: день народження дивізії 28 квітня і 22 липня – річниця битви під Бродами. У день створення дивізії в церкві Юра правиться панахида за загиблими дивізійниками, потім ми їдемо на Личаківське кладовище, на поле №76, де вони поховані.

75-та річниця створення дивізії «Галичина». Зліва направо: І. Іваньков, Р. Мацук, Р. Шумський, І. Мамчур, П. Лаврук, С. Гураль, С. Яськів, В. Лиско. Львів, ц. св. Юра,
28.04.2018 р.

А на річницю битви під Бродами маємо три основні точки, куди їдемо. Перша – дивізійний цвинтар між селами Червоне і Ясенівці. Навпроти цвинтаря знаходиться поле, де дивізійники, власне, йшли на прорив із оточення.

Відзначення 68-ї річниці боїв під Бродами. Члени Братства, зліва направо: Р. Шумський, В. Лиско, С. Гураль, Є. Куцик, С. Яськів, І. Іваньков (із прапором), І. Мамчур, В. Клос. г. Жбир у с. Ясенів. 2012 р.

Щороку тут відбувається перепоховання останків вояків «Галичини», знайдені на території, де точилися бої. Після того їдемо на символічну могилу в селі Підгірці, на місці розстрілу вояків. Завершуємо на горі Жбир у селі Ясенів. Саме тут відбулися перші бої. Тут встановлено пам’ятник полеглим воякам дивізії. До речі, перший постамент встановили ще 1991 року, але він простояв лише 2 тижні, його підірвали за наказом Міністерства оборони Радянського Союзу. До 2008 року там нічого не було, згодом встановили новий пам’ятник. У всіх трьох локаціях відбувається панахида за полеглими вояками-дивізійниками, покладення квітів, а також віче.

Члени Резерву дивізії «Галичина» під час відзначення 76-ї річниці боїв під Бродами. В центрі (в темних окулярах) дивізійник З. Врублевський. Дивізійний цвинтар у с. Червоне,
липень 2020 р.

– Скільки сьогодні залишається живих дивізійників в Україні?

– Відповісти на це запитання не так просто. Я намагаюся контактувати зі всіма ще живими ветеранами в Україні, а також за кордоном. З одними спілкуюся телефоном, з іншими (є такі, що через вік і стан здоров’я прикуті до ліжок) через їхніх дітей та онуків. Деякі жили у віддалених селах різних областей, і нема інформації, чи вони ще живі. На сьогоднішній день, дуже прикро це констатувати, дивізійників в Україні залишилося 11 чи 12 осіб. Може, є більше живих та, на жаль, немає з ними зв’язку. Йдеться про ветеранів дивізії, що проживають у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях. Не всі вони є членами Братства.

Свято Покрови, з дивізійниками. Зліва направо: І. Іваньков, В. Тимчій, М. Турчиняк, З.
Врублевський, Є. Куцик. 2012 р.

– Розкажіть про свої книги про дивізію «Галичина»…

– 2016 року вийшла книга «Українська дивізія «Галичина» (Львівщина): історія, спогади світлини». Це колективна праця, а я є автором самої ідеї, відповідальним редактором, упорядником, а також автором та співавтором більшості розділів видання. Цікавим було народження книги. 2012 року Івано-Франківська станиця видала книгу-альбом «Івано-Франківська станиця вояків дивізія “Галичина”». Так склалося, що видавець Василь Іваночко мені першому привіз її до Львова. Через декілька днів, на зборах, кажу дивізійникам: «Хлопці, подивіться, що франківці видали, а ми що, гірші?» Ідея їм сподобалась, старенькі подумали, а тоді кажуть мені: «Роби». Отоді я й злякався, бо ніколи нічого подібного не робив і не знав із чого починати. Навіть не уявляв тоді, що в результаті вийде книга на 840 сторінок. То довга історія, було всяке, радості та розчарування. Але видання побачило світ. До роботи я залучив істориків, журналістів, письменників, дослідників, директорів музеїв. Хоча ніхто не сприймав мене всерйоз, ми таки почали робити книгу. Робота тривала вже більше року, коли почалися події на Майдані і полилася перша кров. У цей же час мені довелося пережити важкий удар – дехто зателефонував до мене і повідомив, що припиняє роботу над нашим проєктом. Не знаю, можливо, люди злякались, я не став з’ясовувати. Натомість подякував і… розпочав усе практично з нуля. Зрештою все вдалося, і в липні 2016 року в кінотеатрі Коперника відбулася презентація книги, зал був переповнений.

Презентація книги «Українська дивізія “Галичина” (Львівщина): історія, спогади, світлини». Зліва направо: Р. Ковальчук (ведучий), І. Іваньков, М. Романюк, В. Манзуренко, Я. Онищук. Із прапором Братства В. Бичко. Львів, кінопалац «Копернік», 21.07.2016 р.

Наступною моєю роботою була «Ненаписана книга життя», що вийшла 2018 року. Я вже згадував про Зенона Врублевського, і ця книга – його спогади. Ще в таборах у Воркуті в Зенона почав падати зір. Уже за незалежності України він переніс низку складних операцій на очі. Це нічого не дало – настав день, коли дивізійник на 100% осліп. Майже три місяці я записував на камеру неймовірні розповіді Зенона Івановича. Планував видати книгу лише про дивізійний період, а вийшло 700 сторінок його життєвих споминів. Тут усе: дитинство та юнацькі роки за Польщі, перші москалі, німецька окупація, участь у дивізії «Галичина», Бродівське оточення, полон, табори ГУЛАГу та життя після звільнення.

Презентація книги «Ненаписана книга життя…» Львів, Будинок офіцерів, 20.04.2018 р.

І третя, крайня на сьогодні. Я давно планував цю книгу і тішуся, що зробив таки її. Це є збірка непублікованих раніше, опрацьованих мною, спогадів 18-ти дивізійників, яких я особисто знав чи є в дружніх стосунках із їхніми родинами. Книга називається «Йшла дивізія…», вона складається з двох частин. У першій вміщено спогади дивізійників з України, які під Бродами потрапили в полон, а в другій – розповіді їхніх побратимів із США, Канади та Британії. І знову – 790 сторінок. На час виходу книги у 2020 році, шестеро з 18-ти авторів ще були живими. Сьогодні їх залишається лише двоє – Богдан Небожук в Едмонтоні (Канада) і Степан Сарахман із Британії.

На цьому я не зупинився і зараз працюю над продовженням під назвою «Йшла дивізія… Книга друга». Крім цього, маю й інші плани. Зокрема, кілька років уже збираю інформацію для давно задуманого видання – «Біографічний довідник дивізії “Галичина”».

Софія ДУДАР

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: