Чому зникли кутські глечики та до чого тут вірмени

Геометрична, інколи з амфороподібними ручками, а також з додаванням того таки синього до традиційних кольорів: зеленого, коричневого та жовтого. Кольору, через який свого часу вона була заборонена та призабута. Адже саме синій, який поєднувався із жовтим, нагадував національно-патріотичну символіку.

На сьогодні її зразки зберігаються більше за кордоном, адже літники, тобто туристи, приїжджали на Прикарпаття на курорт і скуповували глечики, дзбаники, підсвічники, баранці та куманці. А також виїжджали самі майстри. Нині більше відомо саме про косівську мальовану кераміку, яку декілька років тому було внесено до культурного спадку ЮНЕСКО.

Але ми говоритимемо саме про кутський осередок кераміки, який мав свій унікальний почерк та вірменський вплив.

«У Коломийському музеї на сьогодні зберігається декілька зразків кутської кераміки», - розповідає Тетяна Березюк, яка працює викладачем у Кутській дитячій художній школі.

Майстриня, яка теж працює у кераміці та досліджує її, пояснює, що місцеве гончарство різниться ще й тим, що у ньому, на відміну від косівського осередку, де переважає рослинний орнамент, присутній геометричний розпис.

«Геометрію прошкрябати важче, ніж вільно спадаючий рослинний. Цей фактор вплинув на те, що про кутську кераміку знаємо менше», – пояснює Тетяна Березюк.

Колись у селищі був великий гончарний цех, також працювали цілі династії. У 30-их роках минулого століття у Косові працювало 26 майстрів, у Пістині трохи більше – 30, а у Кутах – 63 майстри.

Сьогодні косівський базар кишить керамічними виробами на будь-який смак. Та колись гончарні вироби мали лише ужитковий характер.

«Переглядаючи музейні фото, можна знайти сюжети та символи із вишивок, різьблених виробів і ткацтва. Архетипні зображення майстер не брав із голови, а запозичував із писанок, вишитих подушок, рушників. Ці орнаменти виходили із життя. Майстер бачив, як жінка вишиває рушник і пробував ці малюнки видряпати на дзбанику», - розповідає майстриня.

Вірмени населяли селище у період свого гоніння і принесли сюди свою орнаментику.

Якщо місцева орнаменталістика проста – примітивні ромбики, то вірменська більш химерна. Точний почерк, а також стилізовані рослини не нашої місцевості.

«Вірменський вплив проявився в основному в кулінарії та деяких релігійних відмінностях», – розповідає директор місцевого історико-краєзнавчого музею.

Євген Німець каже, що у музеї є глечики кавказького типу. Вони великих розмірів.

«У таких на Кавказі зберігають вино, або зерно», - каже директор.

Але продемонструвати музейнику їх так і не вдалося, бо музей тимчасово не працює, а експонати опечатані.

«Кути забезпечували глиняним посудом низку сіл над руслом Черемошу. За кількістю гончарів цей центр часом перевищував Пістинь і Косів. У гончарстві Кут більшу частину становили неполив’яні вироби, зокрема чорного кольору – сивий посуд, вкритий тональними лискованими розписами. Майстри прекрасно володіли давньою технікою відновленого випалу. Їх вироби виділялися цікавими сферичними формами, тонким черепком, делікатним лискуванням та гравірованим орнаментом, який виблискував сріблом на обдимленому фоні черепка», – такі факти про гончарство Кут надає Національний музей народного мистецтва Гуцульщини.

У 20-их роках минулого століття у Кутах по вівторках відбувались ярмарки, на які з’їжджалися гуцули з навколишніх місцевостей. До слова, ярмарки у селищі є і сьогодні – у вівторок та п’ятницю. На тих ярмарках можна було придбати славні своїм декором буковинські та жаб’ївські (верховинські) кептарі, гончарні предмети домашнього вжитку, різного роду прикраси, вироби з лози, ткацтво, різноманітні масарські вироби тощо.

Художня дитяча школа в Кутах, де пані Тетяна Березюк разом із учнями намагається відтворювати зразки призабутої кутської кераміки, названа на честь майстра Івана Брошкевича. У музеї народного мистецтва Гуцульщини про сім’ю Брошкевичів розповідають, що брати Брошкевичі, Степан і Микола, отримали керамічну майстерню по батькові.

«Вони в роботі досконало доповнювали один одного: один був творцем – малював форми виробів і декорував на сформованих братом творах, а другий осягнув технічне моделювання і випалювання. У такому творчому тандемі вони проявили багато фантазії. Декоруючи свої твори, майстри однаково використовували як орнаментальні мотиви з килимів і вишивки, так і форми античні, використовували східні орнаменти», - пояснюють в музеї. Варта уваги також і майстриня Патронела Напп, яка свого часу працювала у Кутах. Потім вона виїхала до Польщі та осіла в Олаві. Сім’я Наппів відразу відкрила гончарну майстерню. Будучи старшими людьми, вони не мали ані змоги, ані коштів виробляти гончарні вироби за традиційною для кераміки технологією. Для їх виробів того періоду характерними були випал тільки один раз та розмальовка олійними фарбами.

Цінність гончарних виробів і полягає у тому, що вироблені вони саме за традиційною технологією – інакше це буде кітчем, зауважують майстри та мистецтвознавці.

Ми попросили майстриню Тетяну Березюк розказати детальніше про етапи виготовлення традиційного виробу.

«Горнята, миски, підсвічники, куманці, баранці – це все виточується на гончарному крузі. Спочатку на гончарному крузі виточується попередньо підготовлена глина, проціджена і відстояна, з певною кількістю вологи. Майстер виточує, наприклад, глечик, знімає і просушує до певного стану. Потім береться рідесенько розведена біла глина на водичці – ангоб. Цією сметанкоподібною консистенцією поливається виріб і відставляється підсохнути, аби на ньому можна було продрапувати візерунок. Після нанесення орнаменту залишаємо повільно сохнути. Швидкого висихання глина не любить, – пояснює художниця. – А потім відправляємо у піч випалюватися перший раз. При невисоких температурах, у межах 900 градусів.

Майстер виймає з печі біло-червонуватий виріб, наносить на нього підполивні фарби, і глечик, поливаний поливою. Полива – це рідке скло, яке в процесі другого випалювання розтопиться і обійме глечик ніби скляною плівкою. В процесі розплавлювання цієї поливи течуть підполивні фарби, які є впізнаваними у гуцульській кераміці. Для цього, – каже майстриня, – треба в середньому два тижні. Ще один важливий момент – при висушуванні глечик може легко тріснути. Це дуже тяжка і клопітка у технічному плані праця. Необхідно вгадати і з температурою, часом і вологістю».

У дитячій художній школі мистецтв вчителі разом з учнями натхненно працюють над відновленням осередку кутської гончарної школи. Діти знайомляться з глиною, технологією і пробують себе в роботі, якою ідеально володіли колись майстри.

Олександра ГЕРЦЮК-БАГАЧ