Сила волі проти діагнозу: як львів'янин з ДЦП працює тренером та готується до чемпіонату з пауерліфтингу

«Ще у ранньому дитинстві мені поставили діагноз – ДЦП. Ноги до кінця не розгинались, ступні «дивились» досередини. Так, до семи років майже кожен свій день я проводив у лікарні», – розповідає Віктор.

У семирічному віці йому підрізали м’язи під колінами аби вирівняти ноги.

«Завдяки цій операції ноги вдалось вирівняти, але ходити все одно було складно. В одинадцять років мені знову вирізали м’язи та поставили апарат Ілізарова (за допомогою спеціальних спиць, проведених через серединні відділи ушкодженої кістки забезпечується жорстка фіксація, що виключає будь-який зсув. Щоб мати можливість впливати на перебіг терапії, конструкція скріплюється механічними рухомими стрижнями, що дозволяють дозовано регулювати рівень впливу на уражену зону, забезпечуючи здавлювання або розтягування певної ділянки кістки.) На наступний рік те саме повторили з другою ногою», – розповідає чоловік.

До 13 років Віктор міг пересуватися лише на милицях або з ціпком. Йому заборонили будь-які фізичні навантаження.

«Мені сказали, що з часом я зможу нормально ходити. Але заборонили робити фізичні навантаження, адже можу пошкодити ноги. Коли мені було 13 років, історія з лікарнями нарешті закінчилась. Далі була реабілітація. Проходив різну терапію, але це не давало потрібного мені результату», – веде далі Віктор.

Попри заборону лікарів, Віктор все ж почав займатись спортом самостійно. Згодом почав відвідувати спортзал. Через два роки зміг повноцінно ходити.

«Поступово розробляв ступні, тоді ноги, присідав, робив легкі вправи. Потім пішов до спортзалу. Результат був неймовірний! Я зміг повноцінно ходити! Далі почалося доросле життя, пошуки роботи. Я нікому не казав про свій діагноз, лише найближчі знали. Тепер, коли знайомі дізнаються, то не вірять, що це правда. Адже всі знають, що я вже тривалий час займаюсь спортом. Коли запитували, чому кульгаю, казав, що потягнув ногу на тренуванні», – згадує чоловік.

У Віктора майже немає м’язів на ногах. Щоби повноцінно ходити, йому потрібно докладати неабияких зусиль.

«Коли ходжу, мені завжди потрібно вмикати розум, аби відчувати, як я ступаю. Якщо буду в розслабленому стані, то не зможу нормально ходити. Ноги «дивитимуться» досередини, будуть зігнуті і я буду перевалюватись з боку на бік. Тому, коли ходжу, то постійно маю вмикати ті залишки м’язів, які в мене є», – пояснює чоловік.

Зараз Віктору 39 років. Тренером працює вже майже 20 років.

«Мене взяли на роботу, бо мав гарні показники і вмів правильно людям все пояснювати, вмів спілкуватись . І от всі ці роки працюю тренером. Про мій діагноз нікому не казав. Тепер вирішив написати пост у фейсбуці. Було цікаво, як відреагують мої знайомі. Отримав багато смс, коментарів, дзвінків від клієнтів та друзів. Всі лише питають: ти серйозно? Вони не повірили», – зізнається Віктор.

Раніше він виступав на змаганнях серед паралімпійців. Дуже любив цю справу. Довелось залишити.

«Останні вісім років не виступаю, бо не було можливості. На таку справу потрібні фінанси. А я мав годувати сім’ю. Нещодавно зустрів своїх знайомих паралімпійців. Сказали, що восени має відбутись чемпіонат України з пауерліфтингу серед паралімпійців. І от вирішив спробувати знову. Скучив за змаганнями, підготовкою, азартом. Останні три місяці готуюся», – розповідає спортсмен.

Також Віктор професійно займається фото та відеозйомкою та веде канал на YuoTube, де ділиться своїм досвідом.

фото з фб Віктора

Анастасія БЕДРІЙ