«В'язень Мирослав Симчич не став на шлях виправлення»: сторіччя сотенного УПА

ІА Дивись.info розповідає про його життєвий шлях.

Сільське життя

Народився Мирослав Симчич 5 січня 1923 року у селі Вижний Березів на Прикарпатті. Як говорив сам ветеран УПА, народився він у сім'ї селян середньої заможності. Обидва його діди були друзями-опришками.

Великий вплив на виховання Мирослава мав дядько його матері, колишній курінний УГА, Григорій Голинський, або, як каже Симчич, стрий Гриць.

Григорій Васильович Голинський (19 березня 1895 – червень 1941) — український військовий діяч, командир Гуцульського куреня УГА, стрий видатного командира УПА Мирослава Симчича. З утворенням 1918 року Західно-Української Народної Республіки Голинського командування Української Галицької Армії призначило командиром окремого гуцульського куреня з охорони тилів. Цей курінь особливо відзначився у боях під Городком. Арештований 18 березня 1941 року та розстріляний більшовиками у станіславській в'язниці після початку радянсько-німецької війни. Захоронений у Дем'яновому лазу разом із сотнями інших в'язнів. Під час розкопок 1989 року був опізнаний та перепохований 25 лютого 1990 року у Делятині. Згодом перепохований, згідно з власним заповітом, у Джемиґівській Поляниці.

Саме за порадою дядька хлопця віддали навчатися до «Рідної школи», яка знаходилася у сусідньому Нижньому Березові. У шкільні роки Симчич дуже хотів бути козаком і готувався до цього в численних сутичках з ровесниками-поляками. В одній з таких бійок він завдав ушкодження синові війта, через що на певний час був виключений зі школи.

Перші кроки в ОУН

До юнацької мережі ОУН Симчич вступив 1941 року, а вже 1943-го увійшов до складу першого куреня Української народної самооборони в Космачі як кулеметник. 1946-го Богдан Вільшинський «Орел», командир сотні УПА, направляє Симчича знову до Коломиї, тепер уже вести розвідку. Навесні, з приходом більшовиків, сотенний Скуба відправив Симчича до старшинської школи, яка була організована в присілку Завоєли у Космачі.

Закінчивши цей вишкіл, він був направлений до БУСА, у сотню Криги на посаду чотового. На прохання сотенного Мороза пізньої осені 1944-го командування повертає Симчича з Буковини в рідні краї. Мороз доручив молодому старшині вишколювати новостворену Березівську сотню. Сотня пішла в рейд на Снятинщину і Заболотівський район, де розгромила декілька колгоспів, а також розігнала місцеві винищувальні загони (так званих «стрибків» або «яструбків»). Далі сотня рейдує Буковиною, повертається перед Різдвом 1945, а після свят отримує наказ іти на Космач.

Розгром Дергачова

Мирослав Симчич прославився тим, що саме під його керівництвом 1945 року під Космачем було розгромлено каральну дивізію НКВС на чолі з генерал-майором Миколою Дергачовим, який мав стосунок до примусової депортації кримських татарів. А тепер їхав взяти Космач — бандерівську столицю Прикрапаття.

Сили УПА вийшли з Космача та дали можливість частинам НКВС увійти до села. Згодом партизани оточили Космач. Бій тривав три доби без перерви. Вистрілявши весь запас своєї амуніції, частини НКВС подали радіограму в Станіслав до штабу дивізії, щоб їм давали підкріплення, бо вже вони не мають чим захищатись і от-от капітулюють. Радіограму перехопила українська розвідка. Зі Станіслава їм відповіли, що поміч буде. Командування УПА вирішило не допустити допомоги.

Поки основні повстанські сили зводили запеклі бої в Космачі, кілька сотень стало заставами на підступах до села зустрічати останні резерви дивізії НКВСистів. Березунам прийшов наказ відійти до потоку Рушір на засідку: дорогу з Яблунова до Космача випало перекрити їм. Новий сотенний Юрко, якого командування УПА призначило замість важко пораненого Мороза, не знав місцевості, тому доручив керувати боєм досвідченому «Кривоносові» (позивний Симчича).

Місцевість була ідеальною для удару. Повстанці розташувались на схилах над дорогою у підкову, замаскувались у снігу. Ця посилена сотня мала на озброєнні 22 легких кулемети, полковий міномет, «бронебійку», понад 20 автоматів, десь 15 напівавтоматичних рушниць, решта — карабіни й гранати.

Колона НКВС з'явилася зранку: 12 вантажівок-студебекерів, тісно напханих солдатами, і одна легкова автомашина зупинилися перед щойно розібраним повстанцями мостом. Усі були на видноті. За 2,5 години знищили майже всіх — 405 солдатів та офіцерів НКВС. В цьому командир дивізії генерал-майор Микола Дергачов. У документах він згадується як підполковник. Більшовики, щоби применшити і приховати масштаби втрат у тій операції, попереднім числом понизили його у званні.

За 40 хвилин після початку бою розривна куля влучила Мирославові Симчичу в ліву руку, перебивши кістку вище ліктя. Про рану він нікому не сказав, аби не понижувати бойового духу підлеглих. Симчич перетягнув собі рукав кожуха на зап'ясті, щоби кров не стікала. Наприкінці бою він знепритомнів від втрати крові.

Останній бій Симчича відбувся 4 грудня 1948 — «Кривоніс» із «Чернецем» (Петром Томичем) перевіряли зимові криївки. Сніг перестав падати й не заносив сліди. Вирішили перечекати у перевіреній хаті, там їх побачила дочка двоюрідної сестри господині. Ця двоюрідна сестра виявилася завербованою сексоткою МДБ. Раптом хату оточили більшовики. Друзі вели бій від першої години дня до десятої години вечора, очікуючи, що з настанням ночі на допомогу прийде боївка повстанців. Чернець був тяжко поранений кулеметною чергою, червоні запалили хату. Кривоніс і Чернець знепритомніли від диму. Коли з палаючої хати припинилися постріли, большевики облили водою ковдру, накрили нею господаря хати і змусили його витягати повстанців із полум'я.

«Я бачу, вас не перевиховали за 27 років, а я тим більше не берусь. Залишайтеся зі своїми переконаннями»

1949 року Івано-Франківським військовим трибуналом за участь в УПА Симчич був засуджений на 25 років позбавлення волі. Дивом вижив у жахливих умовах етапів і концтаборів. Брав активну участь у повстаннях та боротьбі з урками. Згодом повторно дістав ще 25 років за «участь у націоналістичному угрупованні». 1956 Комісія Верховної Ради СРСР скоротила термін покарання до 10 років.

У 1963 році Симчича звільнили. Однак 30 січня 1968 він знову заарештований за так званими «нововиявленими обставинами». Після тривалого тяжкого слідства більшість часу якого Симчич перебував у одиночній камері, навіть «справедливе» радянське правосуддя не змогло довести жодних «нововиявлених злочинів». Аби не звільняти запеклого ворога радянської влади, у грудні 1969 Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанову від 1956 року. Верховний Суд СРСР своїм рішенням від 20 січня 1970 направив Симчича відбувати покарання за вироком 1953 року (кінець терміну 30 січня 1982).

1976 Симчич звертався до Комісії з прав людини ООН. 14 липня 1978 адміністрація табору викликала Симчича за його заявою про те, що на кінець 1977 він уже відсидів 25 років. Спостережна комісія відмовилася подати його справу на подальший розгляд, бо «в'язень Мирослав Симчич не став на шлях виправлення».

1979 року Мирослав Симчич подав заяву в МДБ і в КДБ з проханням або перевести його назад до 35-го табору Пермської області, в якому утримувалися політичні в'язні, або до Запорізької області (його сім'я жила в Запоріжжі), оскільки в новому таборі з його здоров'ям умови надто тяжкі і дружині дуже важко до нього добиратися. На вимоги писати листи російською мовою Симчич відповідав, що не писав і не писатиме російською.

Після тригодинної розмови з Симчичем працівник Пермського УВТУ полковник Карпов сказав йому: «Я бачу, вас не перевиховали за 27 років, а я тим більше не берусь. Залишайтеся зі своїми переконаннями».

Звільнений у 1985 році. Усього відбув в ув'язненні 32 роки, 6 місяців і 3 дні.

Ще рік після звільнення перебував під наглядом. Навіть після проголошення Незалежності України міліція Запоріжжя «за звичкою» приходила перевіряти особливо небезпечного злочинця.

15 листопада 2017 року за поданням Івано-Франківської обласної прокуратури Косівський районний суд реабілітував Мирослава Симчича. 2008 року в Коломиї йому було встановлено прижиттєвий пам'ятник.

11 травня 2013 року Мирослав Симчич став Почесним громадянином Львова. Також він є почесним громадянином Коломиї, де зараз живе.

22 жовтня 2021 року Верховна Рада України проголосувала за звернення до президента України про надання Мирославу Симчичу звання Героя України, «за» проголосувало 238 депутатів. 14 жовтня 2022 року глава держави, Володимир Зеленський привоїв Симчичу це звання з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

Мирослава Симчича нагородили за героїзм, виявлений у боротьбі за незалежність України, визначні особисті заслуги у становленні української державності, багаторічну плідну громадську діяльність, йдеться в указі.