Львівський годинникар Олексій Бурнаєв каже, що бачив усі вежові годинники України зсередини. Виробив, встановив чи реставрував понад сімдесят. На його рахунку чимало відкриттів та нововведень.

«Час – це такий світ, який рухається повз нас, а ми знаходимося в одній точці», – по-філософськи розмірковує пан Олексій у кафетерії готелю, де ми зустрілися. До речі, місце було обрано геть не випадково. На фасаді будівлі готелю «Nobilis» знаходиться один з найвідоміших і найцікавіших годинників Львова, виготовлених кампаністом. Точніше це не зовсім годинник, а «жакмароавтоматон», як називає його Олексій Бурнаєв. Та про це трохи згодом.

Про час і подорожі у ньому

«То що для людини, яка створює годинники, означає час?» – здалеку починаю розмову.

«Свого часу я слухав курс теоретичної фізики, вивчав теорію відносності, тому можу говорити іншими термінами, ніж звичайні люди. Наприклад, можу пояснити, як переміститися у часі», – веде далі пан Олексій.

На столі звідкись взявся аркуш паперу. Науковець швидко накреслив графік – прогноз погоди на тижневій шкалі часу…

«Якщо хмари займають певне положення і рухаються у нашому напрямку, ми можемо літаком переміститися в «завтрашню погоду». Так ми можемо рухатися в часі (лише щодо погоди) як в один, так і в інший бік, але при цьому там все буде чим далі, тим більше не так», – показує на кресленні годинникар.

«Тобто ви вірите у подорожі в часі?»

«Так, безумовно. Поки що людство не вміє цього робити, адже тільки-но навчилося літати швидше звуку. Але невдовзі… Хтозна…» – загадково посміхається співрозмовник.

Про перший годинник

До речі, першим годинником, який майстер повернув до життя, став годинник у Львівському національному аграрному університеті, колишній Рільничій школі в Дублянах.

«Ви викладаєте механіку на кафедрі фізики. А в якій точці перетнулися фізика з годинникарством?» – запитую.

«Цей перетин був усюди. Явища, які відбуваються у годинниках, починаючи від старовинних, що працювали від сонця, а також у механічних, основані на фізиці, на явищах періодичних і точних рухів і на механіці. Це нерозривні речі, – пояснює науковець. – Ну, і теперішні – електронні, цифрові – на 99% працюють на явищах фізики». 

Власне, з дублянського годинника розпочалася історія, яка триває вже понад 20 років. 2000-го Олексій Бурнаєв, залишивши Львівську політехніку через відсутність кар’єрного росту, пішов на посаду доцента в аграрний університет.

«Все, що відбувається з людиною у житті – на краще», – з оптимізмом додає майстер.

Саме тут почався новий розділ життя науковця. Оригінальний годинник Рільничої школи, датований 1909-им роком, зник ще в середині шістдесятих. Залишилися лише циферблат і стрілки. Восени 2000-го року Олексію Бурнаєву вдалося його запустити з новоствореним електронно-механічним приводом, але не обійшлося без казусів. Якось через помилку у програмуванні годинник безперервно бив усю ніч.

Фото з Вікіпедії.

«Я порахував, що з інтервалом у 3,5 секунди годинник від 6 вечора до 7 ранку вдарив 13400 разів. Це нагадувало повільний дзвін у церкві за покійником. У програмі треба було написати «зупинити бій тоді, коли лічильник ударів стане менше одиниці», а ми написали – дорівнює нулю. Годинник зайшов у підпрограму бою і не зміг з неї вийти, бо чомусь проскочив нуль, і далі бив собі до мінус безмежності, віднімаючи з лічильника з кожним ударом по одиниці…», – пояснює пан Олексій.

Майстер очікував, що буде страшний скандал після такого, але минулося. У місті подумали, що помер хтось дуже важливий чи, не приведи Господи, когось вбили, ось і б’ють у церковні дзвони всю ніч. Плюс дзвін мав хоч не сильний, але дуже мелодійний звук.

Годинники Мєнцовича

Автором годинника у Дублянах був майстер з Кросно Міхал Мєнцович. Щоправда, тоді Олексію Бурнаєву про це ще нічого не було відомо. Тільки згодом, коли кампаніст почав дедалі частіше стикатися з подібними деталями, виразним почерком, зацікавився, ким був цей годинникар. Майже всі годинникові механізми Галичини – його робота.

«Наприкінці ХІХ століття була така дурна мода, коли торгівці змивали написи годинникових фірм, натомість писали назву свого магазину. І таким чином у Польщі народився міф про велетенську школу годинникарства у Львові та Станіславі. Я фізик і знаю, що багато речей необов’язково доводити. Якщо не виконується закон збереження енергії, значить це неправда. Так і тут. Що таке годинникове виробництво? Це бруд, литво, треба щось точити, кувати. (Йдеться, звісно, про великі годинники.) А отже, має бути велике підприємство. Після радянської окупації, всі польські та австрійські фірми були збережені. Був цех з виготовлення жарівок – з нього зробили «Іскру», була шоколадна фабрика – став «Світоч». Виникає запитання – куди поділося годинникарство? Вважаю, його просто не існувало. Годинники купували за кордоном, стирали назви фірм-виробників, натомість писали назви своїх магазинів», – розповідає пан Олексій.

На його думку, саме так народився міф про «великого годинникаря зі Станіславова» М. Ягера.

«Зараз у Бібрці роблю годинник, на якому стоїть табличка «М. Ягер, Станіславув», просто прикручена гвинтиками. Маю фото «його» кишенькових годинників з золотими медалями англійських виставок. Так от, виявилось, Ягер був звичайним торгашем «ювеліркою» і годинниками. У його крамниці гравер годинники відкривав, змивав автентичні написи, а потім красивим почерком наносив нове гравіювання. Саме готую статтю, де наведу багато доказів, що Ягер був звичайним шахраєм. За 100 років нічого не змінилось, тепер «від президентів» дарують китайські годинники з київським гравіюванням», – розповідає кампаніст.

Десь, власне, з цих причин Олексій Бурнаєв не особливо звертав увагу, коли бачив напис «Міхал Мєнцович». Аж після реставрації годинника в Бережанах, вирішив зазирнути у власні фотоархіви і його подиву не було меж.

Фото з Вікіпедії.

«Стрілки однакові на годинниках в Дублянах, Кам’янці-Бузькій (Ощадбанк), Львівській залізниці, Бережанах, Дрогобичі… В Озерянах на вежі є зогнилий циферблат, механізму, напевно, нема і костел закинутий, але за формою стрілок бачу стиль Міхала Мєнцовича. У Кросно, в садибі, де він мешкав, на першому поверсі знаходилася майстерня, а на другому – жила сім’я. До речі, у Підволочиську хоча і знищений механізм годинника, але краєзнавці знайшли на нього документи.

Якщо брати Галичину, то десь 90% годинників зробив Міхал Мєнцович. Він працював з 1902 до 1939 року, щоправда, з 10-річною перервою після Першої світової війни. Уявляєте, яку титанічну роботу йому довелося виконувати? Годинники були не такі, як зараз, що в буса влізуть. Їх везли потягом і возами з Кросна аж до Львова і далі, а ще – їздити на заміри…  Мєнцович виготовив понад 300 годинників. І на сьогодні несправних нема – вони або розграбовані, або в ідеальному стані. Треба тільки почистити, змастити і він ходитиме далі», – каже пан Олексій.

(Не)складне обслуговування

Обслуговування старих годинників – річ специфічна і якщо правильно це зробити, то їхнє життя можна продовжити ще на багато років.

«Деякі годинники дуже важкі у доступі. Наприклад, на Управлінні Львівської залізниці стоїть годинник Міхала Мєнцовича, який не тільки робив свої годинники, а й відновлював попередні. Туди нікого не пускають. Від слова «ніколи». Електрики його заводять і змащують, а ремонт йому не потрібен поки.  

Ось у Дрогобичі і Бережанах на ратушах стрілки ще ковальської роботи, не фабричні, а механізм – Мєнцовича. А тепер я вже іноді міняю за ним – минуло сто років і настав час це зробити», – пояснює майстер.

Загалом чимало годинників унікальні, схожих не побачиш ніде у Європі.

«У нас є унікальний годинник у Яворові, на школі, який від одної гирі перемикає бій на чверті та години. Раніше це була пожежна вежа з кімнатою і балкончиком для спостереження. Якщо пожежник помічав десь дим, дзвонив у дзвоник, піднімаючи пожежну команду. Будівля досить тісна і бракувало місця для механізму годинника, тому розробили спеціальний. Я таких ніде не бачив – ні в нас, ні у Франції, ні у Чехії, ніде. На жаль, годинник занедбаний, покинутий. Всередині вежа зроблена у вигляді високої діжки з дубових дошок з обручами, в якій ходять гирі, а навколо – гвинтові сходи. Це просто бомба. Було б добре зробити доступ для туристів», – говорить далі годинникар.

Сьогодні чоловік повертає до життя ще один унікальний годинник у Бібрці, в якому від навантаження почала зношуватися форма зубів. Щоби знову запустити маятник, протягом останніх десятиліть додавали вантажу – клали звичайну цеглу у гирі, які виготовляли не з цільного металу – такі собі відра, циліндри чи навіть гільзи від артснарядів.

«Тобто є два способи реанімувати старий годинник – додати 20, 30 чи навіть 50 кілограмів вантажу, і він зможе працювати ще до 10 років, або розібрати і на заводі підварити. Але це те саме, що взяти вицвілі фрески Леонардо Да Вінчі і дозволити якомусь реставратору, нехай і дуже талановитому, їх підмалювати. Так «освіжили» цього року годинник «механіки 6-го розряду» у Чорткові. Вони знаються на механіці і вміють її робити, але не розуміють, що старовину не можна освіжати – вона втрачає свою автентичну цінність», – пояснює Олексій Бурнаєв.

«Отже, ви хочете сказати, що старі годинники не завжди варто ремонтувати?» – перепитую.

«Французи так не роблять. Я був у Стразбурзі, у їх знаменитому соборі. Він дуже старий і високий, з дуже складним астрономічним годинником, у якому 50 тисяч деталей. Церква свого часу дуже сприяла встановленню годинників. Адже є свята стаціонарні, а є ті дати, які переносяться. Це пов’язано із рухом планет (пам’ятаєте, як зірка привела на поклон царів?). І ось ці старі астрономічні годинники були дуже поширеним явищем у Європі. Звісно, можна було обійтися й одним, наприклад, у Ватикані. Але кожен для престижу хотів мати власного годинника – заввишки у п’ятиповерховий будинок. Так ось, це вже третій за рахунком годинник у Стазбурзькому соборі. Попередні два не наварювали і не доточували. Їх зняли і поставили у залах сусіднього палацу, ще кілька століть тому.

Якщо годинник старий, його законсервовують. У музеї мистецтв і ремесел у Парижі є спеціальні реставраційні майстерні. До речі, йдеться не лише про годинники, а й про механічні іграшки, які рухались і грали на різних інструментах. Їх не реставрують, бо отвори, наприклад, були зі слонової кістки і порозбивалися, тож звук почав виходити фальшивий. Автоматон, якому 300 років і він виконував 7 мелодій, законсервували, натомість зробили цифрову модель. Є певна концепція, щоб залишити для майбутніх поколінь так, як було. Бо тепер технології дозволяють надрукувати потрібні деталі навіть зі сталі на 3D-принтері. Але ніхто до такого не вдавався. Іржу і ту не знімають. Покрили лише спеціальним чорним лаком. У майбутньому навіть важко уявити, які будуть технології. Але ж людям захочеться побачити старовину», – продовжує пан Олексій.

Жакмар + автоматон = жакмароавтоматон

Цікаво, що львівський кампаніст розробив власну механічну іграшку – такий собі гібрид жакмара та автоматону. Перший – це автоматичний механізм у вигляді металевої або дерев’яної фігурки, що рухається. Використовується, як правило, знадвору, у баштовому годиннику з боєм. А ось автоматон – набагато складніший і дорожчий механізм, який знаходиться у приміщенні. Це лялька з механічним приводом, що виконує дії за заданою програмою. Але сам термін був введений лише у ХХ столітті чеським письменником Карелом Чапеком. Такі ляльки могли виконувати комплексні рухи, наприклад, писати, малювати, грати на музичних інструментах.

Один із жакмарів Олексія Бурнаєва знаходиться у Бродах. Це козак, який тричі на день на 92 секунди виїжджає з вежі. А ось один з улюблених годинників львів’ян і гостей міста – це, власне, жакмароавтоматон на фасаді готелю «Nobilis».

«До того, як ці персонажі з’явилися, ми рік пили каву в готелі і міркували, – згадує майстер. – Приходили раз на тиждень, коли ще тут тривали будівельні роботи. Архітектор намалював круглий годинник на балконі, зверху – дзвін на кутій підвісці, а два французьких хлопчики у панчохах до колін довгими молотками мали бити у дзвін. Слід зауважити, що ми не малювальники. Усі наші роботи гарніші за попередні ескізи. Навчені створювати гарну картинку архітектори чи дизайнери, але часто буває, що намальоване неможливо втілити у життя». 

Днями і ночами кампаніст продумував кожен рух, обирав мелодію, яка б пасувала, була органічною.

«Колись 22 червня, у найдовший день року, французи започаткували День музики, коли музичні колективи виходять на вулицю і безкоштовно розважають людей. У Львові це теж прижилося. Є сайт, де можна зареєструватися. І ось, власне, я зареєстрував своїх механічних персонажів у вуличному дійстві», – з гордістю каже пан Олексій.

І додає, що на вулиці Коперника має з’явитися ще один розкішний проєкт, над яким він працює вже сім років – залишилося доробити усього лише 5%. Бракує двигуна, який би працював (майже) вічно і не шумів.

«А як виглядатиме той годинник? Чи це секрет?»

«Ні, не секрет, – сміється пан Олексій. – Стародавній велосипед з великим переднім колесом і маленьким заднім. На ньому сидить панянка – реальна особа, яка в молодості була як дві краплі води схожа на зірку італійського кіно Орнеллу Мутті. На колесі годинники з обох боків – ширина годинників 11 см, діаметр – метр. Цей годинник плоскіший за наручні годинники. Там є годинна, хвилинна і секундна стрілки. Остання обертається так, як дівчина крутить педалі. У неї рухомі дві руки, голова, ноги і тіло. Кожну годину дзвонитиме у велосипедний дзвінок. А ще буде песик на повідку – він гавкатиме, коли годинник показуватиме чверті».

Годинникар зізнається, що ніколи не знає, скільки часу йому знадобиться для виготовлення нестандартного годинника: «Ніколи не можна сказати наперед терміни – я не плитку в туалеті кладу». 

Улюбленці 

«А маєте улюблені годинники», – запитую.

«Важко сказати. Нова дитина – найулюбленіша, щоразу треба мати сміливість зробити те, чого ніколи не робив», – посміхається Олексій Бурнаєв.

Насправді, багато його годинників стали візитівками міст. У Львові це, зокрема, квітковий годинник і монах-пивовар. Щоправда, останній більше сприймають як скульптуру, бо стрілки давно вже не показують час. Та туристи однаково охоче з ним фотографуються, знову і знову напуцовуючи до блиску пузо, що нібито має принести удачу.

Автор скульптури відомий львівський митець Володимир Цісарик. Саме його проєкт переміг на конкурсі до 300-річчя Львівської броварні. Відкриття пам’ятника мало відбутися на день міста 2011 року. І якщо з термінами у скульптора все було гаразд, то кампаністу на роботу залишили обмаль часу. Фішкою годинника було, коли стрілки вказували 17:15, починав грати «Гімн пиву» Кос-Анатольського, чудовий запис якого зробила буквально за годину «Піккардійська Терція».

«Там склалася така ситуація, що під час Євро-2012 біля оперного театру розміщувалася фан-зона і для неї від щитової від’єднали усі «сторонні» дроти. Годинник залишився без електрики», – каже майстер.

«А можна його відремонтувати?»

«Запросто. Йому просто потрібен господар. Казали, що його нібито передали на баланс міста. Та кінців знайти так і не вдалося», – з сумом каже пан Олексій.

І згадує про ще один годинник, який став улюбленим місцем для призначення побачень у Тернополі – знаменитий «тристоронній».

«У Тернополі мер знайшов листівку, на якій був сфотографований тристоронній годинник 1882 року. Це все, що від нього збереглося. А ми його відмалювали. Бабуся, яка роздавала інтерв’ю про довоєнний Тернопіль, казала, що такий, як був. Стовп з чавуну – я такого не робив. Досі це були лише баштові годинники, куди можна було зайти. А тут для доступу потрібна вишка. Годинник працює з 2014 року. Траплялися дрібні поломки. Наприклад, він був змащений густим машинним мастилом, але через закритий ущільнений корпус, щоб всередину не затікала вода, годинник влітку дуже нагрівався і мастило засохло, перетворилося на камінчик і деталі заклинило. Спочатку він відставав, потім і зовсім зупинився. Побризкали рідким мастилом і годинник знову пішов. Тобто сім років майже без проблем», – веде свою розповідь майстер.

Рейхстаг і Жовківська ратуша

Пан Олексій жартує, що годинникарство схоже на мафію: «Куплю за кордоном годинник, поставлю і все – це так не працює. У тій точці все лише починається. Годинникарство – це як мафія: вхід є, а виходу немає. 20 років я робив годинники, хто їх зможе ремонтувати без мене?»

Поломки трапляються як із об’єктивних, так і суб’єктивних причин. Не встигли ще відновити годинника на Жовківській ратуші, як з ним почалися проблеми: школярі, які прийшли на екскурсію, відразу взялися перевіряти стрілки на міцність – там до них є доступ з балкону.

Фото: ua.trip-impressions.com

«Але в Жовкві досі ходять чутки про зникнення у невідомому напрямку автентичного годинника?»

«Жовківський «автентичний» годинник стоїть при вході у вежу, – пояснює пан Олексій. – Так само, як і «автентичний» дзвін. Годинник зробили майстри десь у 80-их роках одночасно з годинником Рави-Руської. З чого це видно? Це видно по кострубатому механізму. Адже колись механізми робили художні із завитушками, листочками, виноградними гронами, а тут з іржавого кутника зварили раму. Натомість дзвін – з кисневого балона: обрізаний кисневий балон, збоку залізячка з пружинкою, яка била у нього. То все що й було автентичне. Це не реально продати, бо ніхто навіть по приколу таке б не купив. Ремонт зробили розкішний. Усе гниле дерево з вежі забрали. 

Я вважаю, що у мене в Жовкві два годинники. Бо від старого там нічого не залишилося. Перший був поставлений десь 2003 року, другий – 2015. Щось він закапризував (на момент публікації «капризом» виявилась напруга 185 вольт в мережі ратуші… – ред.).

А знаєте, що спільного між Рейхстагом 1945-го і Жовківською ратушою?» 

«Уявлення не маю…»

«З діри в даху стирчить прапор вже 30 років, – сміється кампаніст. – Ми хочемо зараз замість прапора на вежі, яку доїдає шашіль, зробити флюгер. Його кріплення підсилить конструкцію і не  треба буде для ремонту зривати мідь з даху. Інакше шпиль ратуші ось-ось впаде – він чекає сильного вітру».

Київський квітковий годинник і дядько зі спінінгом

Ще одна історія, яку любить переповідати Олексій Бурнаєв, про київський квітковий годинник. А дізнався він її деталі, коли майстра запрошували до столиці для консультацій – чи можна щось зробити з тим годинником? Проблеми почалися з ним того дня, коли його запустили.

Встановлення київського квіткового годинника.

«Це був куплений в магазині квітковий годинник для домашнього садочку: дві стрілочки з алюмінію, на які можна було наставити горщиків з квітами, поставити його на клумбі і милуватися. Моторчик там такий, як на метровому «нобілісі», але ж у Києві 12-метровий годинник. За перших два роки на нього витратили 3,6 мільйона гривень за курсу долара 8 гривень. Годинник завершили опівночі, налили усім шампанського, навіть дівчатам, які висаджували квіти. А вже о третій годині ночі годинник зупинився – пластмасові шестерні ніби язиком злизало. 

Стрілки київського квіткового годинника.

Тоді знайшли «підприємця» з Переяслава-Хмельницького, в якого була фірма з виробництва шнурівок для взуття, і віддали йому тендер на ремонт (бо він «дуже любить годинники»). Зробили вже з бронзи, але вистачило цього на кілька годин. Адже там дме сильний вітер, а довжина стрілок – 8 метрів. Крім того, піднялися квіти, а стрілки годинника за них зачіпалися. Квіти вже не садили, засипали все щебнем, пофарбованим різними кольорами. Ціна кілограма бронзових шестерень була 300 тисяч. Не допомогло. Тоді мером був Омельченко. У «Київзеленбуді», який відповідав за годинник, взяли дідуся, котрий там працював і дали йому спінінга. Коли мав повз проїжджати Омельченко, телефонували дідові. Він хапав свою вудку, закидав її на стрілки і підтягував їх на потрібне місце. Дідусь усе літо там «жив» в зеленій жилетці і панамці. Увесь такий засмаглий був, – продовжує свою розповідь. – Ось такі годинникарі є».

«А такі майстри, як ви, ще є в Україні?» – цікавлюся.

«Майстри є. Таких, як я, нема. Для того, щоб бути таким, як я, треба вміти у часі вертатися. Музичну школу закінчив, інструктор з туризму. Володію техніками висотних робіт. Якщо я сам не лізу, то можу найняти альпіністів і говорити з ними їхньою мовою. Вони знають, що я правильний вузол зав’яжу. Треба закінчити малу академію, фізико-математичну школу. Треба було мати такого тата, як мій, який мене з шести років до науково-дослідної діяльності залучав на роботі. Це треба все повторити. Я вже раніше розповідав, що є годинникарі, які просто накручують гирі, а навіть павуків не повиганяють чи скельце не поміняють. 

Є такі годинникарі, що просто купують годинники і встановлюють, –  розмірковує кампаніст. – А треба пережити все, що довелось пережити мені: коли годинник усю ніч бив, чи коли напруга 120 вольт, ставиш стабілізатор, а він загоряється. Знати, які вузли поміняти». 

Як ворона врятувала корону Австро-Угорщини

Практично кожний годинник, зроблений чи реставрований Олексієм Бурнаєвим – це ціла історія. Насправді, за стрілками, циферблатами і механізмами ховається набагато більше. І кожна з цих історій починалася по-різному.

«Перший мій повноцінний чотиристоронній годинник «з нуля» і другий годинник у житті був у Болехові на міській раді», – починає свою розповідь годинникар.

Болехів.

А потрапив він туди геть випадково. Їдучи з Моршина, вирішив влаштувати собі автопрогулянку.

«Бачу таку облізлу-преоблізлу ратушу. Приходжу до міської ради і питаю: «Є мер?» Кажуть: «Є». Заходжу до нього і говорю: «Щось мені ваша ратуша не подобається». – «А чого?» – «Годинника нема!» Він зривається з місця, садить мене, викликає двох заступників, секретарку з кавою і шоколадом. Виявилося, що вони саме зібралися робити капітальний ремонт ратуші, на якій місце для годинника було забите дошками, до яких причепили два патички у вигляді стрілок. Колись там був годинник Мєнцовича. Майстри з Коломиї, які ремонтували вежу, оцинкований дах пофарбували коричневою фарбою, якою підлоги фарбують. Я взяв бінокль і кажу, що треба золоту фарбу і вишку, бо риштування дуже довго встановлювати. Це був 2002 чи 2003 рік. Тоді Укрзалізницею керував Кирпа, і він у Гуті будував «санаторій залізничників». Розповідають, що діти не ходили до школи, бо збирали кольорові камінці у річці для мозаїки на паркан. І всі вишки були на тому будівництві. Якимось дивом вдалося взяти звідти вишку і пригнати до Болехова. Коли пофарбували на золото, то з’ясувалося, що коло на шпилі – це корона Австро-Угорщини. Якби не ворона, яка зробила собі там гніздо, то радянська влада давно би цю корону скинула. І тому я жартую, що всі знають історію про те, як гуси врятували Рим і ніхто не знає, як ворона врятувала Австро-Угорську корону в Болехові», – з оптимізмом резюмує майстер.

Оберігаючи спадщину

Олексій Бурнаєв – член Оргкомітету Європейської асоціації курантів і вежових годинників з офісом у Парижі.

Запитую: «А вас часто запрошують за кордон?»

«По-різному буває: і запрошують, і не запрошують. Якось голова Асоціації у Парижі (який керував годинниковою фірмою) замовив зробити за фото стрілки для старовинного годинника на соборі. То французькі робітники влаштували директору справжній страйк, що мовляв «не дадуть українцю їсти їхній хліб». 

А ще раніше, коли вони побачили мої роботи, то спитали директора, «навіщо він пустив вовка до вівчарні?» Боялися, що я їх залишу без заробітків, бо не тільки добре виконую роботу, а й, імовірно, значно дешевше. Якщо за те, щоб почистити годинник і змастити його, там година роботи плюс дорога, французи беруть десь 2400 євро, то я за такі гроші весь годинник відремонтую», – зітхає чоловік.

Натомість поляки запрошували годинникаря викладати курс з вежового годинникарства у Любліні. Французи порадили відмовитись – кажуть: «Годинників не вистачить на усіх випускників, залишишся без роботи». Інша річ – Західна Європа, де в кожному селі було щонайменше два баштових годинники – на ратуші і на костелі. Там вже навчилися оберігати свою спадщину, аби залишити її майбутнім поколінням. Ми цьому сьогодні лише вчимося.

P.S.

Наша розмова з Олексієм Бурнаєвим тривала понад дві години. І, на жаль, ця розповідь вмістила далеко не усі цікаві історії та нюанси роботи майстра-годинникаря. Тому сподіваюся, що зможу розповісти читачам про них наступного разу…

Оксана ДУДАР

Фото з архіву Олексій Бурнаєва

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Дудар Оксана
Шеф-редактор ІА Дивись.info. За освітою філолог, за покликанням журналіст. Життєве кредо – журналіст завжди повинен ставати на бік слабких і скривджених. Улюблена робота – їхати у відрядження.