«Свій до свого по своє!»: чого очікувати від закону про локалізацію

38_main

12 січня президент Володимир Зеленський підписав закон про локалізацію у машинобудуванні, який регулює наявність української складової під час державних закупівель продукції.

Отже, згідно із законом, починаючи із середини 2022 року під час державних тендерів на суму понад 200 тисяч гривень міського та залізничного транспорту, комунальної техніки, продукції енергетичного машино- та авіабудування встановлюється поріг української складової у товарах – 10%. І щороку він має збільшуватися на 5%, доки 2028-го не досягне 40%. На такому рівні повинен зберігатися до 2032 року.

У законі закріплене право уряду розширювати список товарів, на яких поширюватимуться вимоги локалізації. Водночас Кабмін може як підвищувати на 10% на рік ступінь локалізації за певною категорією товарів, так і знижувати її на 5%.

Під дію закону не потрапляють товари та послуги, виготовлені у країнах, з якими Україна уклала міжнародні договори про державні закупівлі, зокрема країнами ЄС та СОТ.

Співавтор закону, народний депутат Дмитро Кисилевський вважає, що документ сприятиме створенню 64 тисяч нових робочих місць, натомість ВВП у середньостроковій перспективі зросте на 4,2%. Також відбудеться перезавантаження державної промислової політики.

Критика законопроєкту

Проти прийняття закону різко виступила Київська школа економіки (KSE). За її оцінками, обмеження імпорту призведе до 0,6 млрд доларів США втрат ВВП (в цифрах 2017 року) – близько 0,5% ВВП України. ​

«Ми закликаємо парламентарів та профільне міністерство розглянути інші механізми надання підтримки вітчизняним виробникам. Поточна ініціатива є незбалансованою та призведе до збитків для економіки у розмірі близько 0,5% від ВВП України. Постраждають публічні замовники, чиї витрати можуть вирости, а швидкість та успішність закупівель знизитись. Державний та місцеві бюджети, а також державні компанії витрачатимуть більше коштів на фінансування цінової преференції «локалізованим» постачальникам. Зрештою за все це заплатять прості українці-платники податків, які отримають за свої податки менше публічних послуг від держави в освіті, медицині, соціальній підтримці та інших сферах. Виграш же отримають конкретні компанії, на продукцію яких буде поширюватись цінова преференція», – наголосив керівник з політичних питань Київської школи економіки Павло Кухта.​

У KSE вважають, що попри декларації авторів проєкту закону про те, що дана ініціатива повинна підтримати вітчизняного виробника, як свідчить світова практика, такий метод підтримки не приносить користі не тільки економіці в цілому, а й самим галузям машинобудування, які береться захищати держава. Про це вказується в звіті Організації економічного співробітництва та розвитку «Emerging Policy Issues: localization barriers to trade» (OECD, 2015). ​

«Так само багато питань викликає сам механізм визначення ступеня локалізації, який потенційно створює широкий простір для корупційних зловживань, а більш адекватного механізму визначення «місцевої складової», на жаль, немає – всі такі механізми потребують аналізу значного пакету документів про діяльність постачальника такої «локалізованої» продукції.​

Вимоги щодо локалізації спотворюють конкуренцію в Prozorro, чим порушують ряд міжнародних угод і знижують конкурентоздатність державних компаній, чиї витрати виростуть, якщо вони купуватимуть більш дорогу «локалізовану» продукцію», – зазначили в KSE.​

Яких країн закон не стосується

Важливо розуміти, що вимоги локалізації не поширюються на товари з усіх країн, каже Микола Бойчук, заступник голови ГО «Центр досліджень конкуренції», партнер B2G Trade Ukraine.

«Існує міжнародна угода – Угода СОТ про публічні закупівлі (Agreement on Government Procurement, GPA). Держави-члени цієї угоди – це переважно розвинуті країни на кшталт США, Швейцарії, Японії, Південної Кореї, держав-членів ЄС. Україна також приєдналася до угоди у 2016 році. Це має дозволити українським компаніям брати участь у публічних закупівлях інших держав на недискримінаційній основі. Проте такі ж недискримінаційні умови Україна має забезпечити і компаніям відповідних держав. Тому усі норми, що стосуються локалізації, не застосовуватимуться до держав-учасниць GPA. І це прямо передбачено в підписаному президентом законі.

Що це означає? Для виробників із ЄС, США, Кореї, Японії, Ізраїлю тощо – нічого. Натомість у компаній з Туреччини, Китаю та пострадянського простору, які хочуть постачати промислові товари для українських державних та комунальних підприємств або державних органів, виникає потреба у створенні спільних підприємств.

Питання у тому, чи готовий український бізнес, органи місцевого самоврядування та дипломати активно працювати з інвесторами з цих країн. Також від уряду залежить, чи отримають турецькі, китайські та, скажімо, казахські інвестори сигнал «вам тут не раді», чи матимуть стимул активніше розвивати виробництво в Україні», – зауважив Микола Бойчук.

Натомість кандидат економічних наук Олександр Хмелевський вважає, що Україна вступила до СОТ на вкрай невигідних умовах. Згодом з низкою країн були укладені угоди про вільну торгівля. 2016 року Україна приєдналася до Угоди GPA.

«На жаль, дія закону не розповсюджується на країни, що приєдналися до GRA, а це 96 країн, до числа яких, зокрема, входять США та ЄС. Саме ці країни і є головними постачальниками до України продукції машинобудування. Серед великих торговельних партнерів України, на які розповсюджується дія закону, Китай, Туреччина та Росія. Тобто ухвалений Закон про локалізацію має досить вибіркову та обмежену дію. Тому він не зможе в повній мірі захистити український ринок від імпорту та не врятує українську промисловість. Потрібні більш системні та радикальні дії», – каже Олександр Хмелевський.

Плюси і мінуси документа

У закону є як позитивні сторони, так і негативні, але ухвалювати його потрібно було вже давно, каже економіст на фінансовий аналітик Олексій Кущ.

«Закон загалом позитивний. У нас обсяг державних закупівель є десь на рівні приблизно 150 мільярдів гривень. Відповідно, частка цих коштів могла б бути локалізована саме в Україні. Адже згідно із останніми світовими тенденціями, у світі відбувається глобальне переформатування технологічних ланцюжків і ланцюжків доданої вартості. Якщо раніше основним фактором була економічна доцільність, тобто виробництво здійснювалося у тій країні, де воно дешевше, то зараз відбувається зворотний процес, який називають решорінг – повернення до країни виробництва, що раніше було перенесене в країни з дешевшою робочою силою. І цей процес буде лише поширюватися», – каже Олексій Кущ.

Зараз вже не рахують прямої вигоди від дешевої робочої сили у Китаї чи В’єтнамі. Натомість підходять до цього комплексно.

«Тобто розміщення виробництва у своїй країні, можливо, буде більш витратним і менш економічно ефективним у порівнянні з купівлею імпортного товару, наприклад, з Китаю, але при цьому створюватимуться робочі місця, будуть здійснюватися капітальні інвестиції. Тобто через ефект мультиплікатора капітальні інвестиції будуть збільшувати доходи інших суміжних галузей економіки. Наприклад, за рахунок мультиплікатора доходу через виплату заробітної плати буде йти мультиплікативний ефект: зарплатня 100 людей, для яких буде створено 100 нових робочих місць, сприятиме створенню 80 нових робочих місць у суміжних галузях, зокрема у сфері послуг. А для задоволення потреб усіх працівників потрібно буде створити ще 50 нових вакансій у сфері послуг та виробництва. І так допоки ефект мультиплікатора за витратами і доходами не буде вичерпано. Люди зі своїми зарплатами підуть у місцеві кафе, магазини, купуватимуть місцеву продукцію. Тобто якщо порахувати все сукупно, то виходить, що прямі втрати від того, що у Китаї щось можна купити на 20% дешевше, поступляться додатковому ефекту мультиплікативного впливу», – пояснює економіст.

Однак додає, що має закон і мінуси.

«По-перше, він не розповсюджується на Європу і США, а це випадає приблизно 40% ринку закупівель. По-друге, дуже низький стартовий рівень локалізації – 10% і збільшення щороку на 5% до досягнення рівня 40%. Тому що тільки за рахунок пакування, маркетингу та торгівлі можна досягнути рівня локалізації у 10%. Тобто привезти імпортний товар, тут його перемаркувати, загорнути в іншу обгортку, включити якісь логістичні і маркетингові витрати на функціонування якогось торгівельного офісу і можна продавати імпортний товар, заклавши у нього 10% локалізації.

Наприклад, локомотиви General Electric, які ми купували в США. Коли вони прибували в Україну, то мали локалізацію 15%. Коли я запитав у працівників Укрзалізниці, за рахунок чого досягнуто її досягнуто, отримав відповідь – локомотиви перефарбували у брендові кольори Укрзалізниці. Тобто це дуже низький стартовий рівень і низькі темпи збільшення. Треба було починати з 40% і нарощувати до 60-70%», – веде далі Олексій Кущ.

Ще один негативний момент – право Кабміну зменшувати чи збільшувати рівень локалізації.

«Це знову ж таки абсолютно непрозора схема. Навіщо Кабміну надавати повноваження ручного управління? Умовно кажучи, для політичних друзів рівень локалізації будуть збільшувати, а для політичних конкурентів – зменшувати, щоби виробництво постраждало. На мій погляд, абсолютно корупційна норма. Але загалом законопроєкт дуже позитивний. Добре, що хоча б у такому вигляді його прийнято. Це лише малесенький крок у правильному напрямку. І звичайно, що без розробки національної промислової та інвестиційної політики, без зміни монетарної політики НБУ, без зміни підходів у розвитку економіки цей закон не зможе змінити тренд на індустріалізацію нашої економічної системи», – резюмував експерт.

Микола Бойчук, заступник голови ГО «Центр досліджень конкуренції», партнер B2G Trade Ukraine каже, що дуже важливо розуміти, що вимоги локалізації не поширюються на товари з усіх країн.

«Існує міжнародна угода – Угода СОТ про публічні закупівлі (Agreement on Government Procurement, GPA). Держави-члени цієї угоди – це переважно розвинуті країни на кшталт США, Швейцарії, Японії, Південної Кореї, держав-членів ЄС. Україна також приєдналася до угоди у 2016 році. Це має дозволити українським компаніям брати участь у публічних закупівлях інших держав на недискримінаційній основі. Проте такі ж недискримінаційні умови Україна має забезпечити і компаніям відповідних держав. Тому усі норми, що стосуються локалізації, не застосовуватимуться до держав-учасниць GPA. І це прямо передбачено в підписаному президентом законі.

Що це означає? Для виробників із ЄС, США, Кореї, Японії, Ізраїлю тощо – нічого. Натомість у компаній з Туреччини, Китаю та пострадянського простору, які хочуть постачати промислові товари для українських державних та комунальних підприємств або державних органів, виникає потреба у створенні спільних підприємств.

Питання у тому, чи готовий український бізнес, органи місцевого самоврядування та дипломати активно працювати з інвесторами з цих країн. Також від уряду залежить, чи отримають турецькі, китайські та, скажімо, казахські інвестори сигнал «вам тут не раді», чи матимуть стимул активніше розвивати виробництво в Україні».

Водночас вітчизняні виробники, яких потенційно стосується законопроєкт, коментувати його не поспішають, адже досі не розуміють, яким буде механізм імплементації.

P.S.

На Галичині у 20-30-их роках минулого століття українці об’єднувалися в кооперативні спілки під гаслом «Свій до свого по своє!» Люди гуртувалися, щоб протидіяти експансії іноземного капіталу і стимулювати розвиток вітчизняного виробництва та власного бізнесу. 1921 року в Західній Україні, переважно на Галичині, було 580 українських кооперативів. У 1939 — майже 4000.

Такі кооперативи фінансували духовні, культурні, а також визвольно-державницькі змагання українців.

Оксана ДУДАР

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: