«Поет-трибун» своєї доби: 125 років з народження Євгена Маланюка

Євген Маланюк народився 20 січня (1 лютого) 1897 року в селищі Пупок, що на Херсонщині, в родині українських інтелігентів - Филимона та Гликерії.

Батько Євгена, Филимон Васильович, працював учителем, а згодом – повіреним у містечковому суді, захоплювався просвітницькою діяльністю, був режисером аматорських театральних вистав, співав у церковному хорі, друкувався в часописах, виступав ініціатором відкриття гімназії.

Євгенова мати Гликерія Яківна була донькою військового Стоянова, чорногорця з роду осадчих на землях Нової Сербії, заснованої ще за часів Катерини ІІ.

Війна, яка завадила мрії

Початкову освіту Маланюк здобував у Новоархангельській школі, де відзначився блискучими знанням. На відміну від своїх молодших братів, Онисима та Сергія, Євген продовжив навчання у  Єлисаветградському земському реальному училищі. Навчання в підготовчому класі хлопець завершив із відмінними результатами і згодом був звільнений від оплати, що полегшило долю малозабезпеченої сім'ї. Здібний учень стає стипендіатом Єлисаветградського земства.

Восьмирічне перебування у стінах закладу , з яким у різні часи пов'язали свої долі Євген Чикаленко, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Юрій Яновський, Гнат Юра та інші відомі діячі, значно розширило світогляд Маланюка, пробудило в ньому творчі здібності, любов до літератури, живопису, театру.

Молодий поет мріяв про інженерну освіту, що привело його у стіни Петербурзького політехнічного інституту, але 1914-го року Перша світова війна стала на заваді навчанню Маланюка, через рік він стає курсантом Першого Київського військового училища, яке закінчує в січні 1916.

Протягом кількох місяців він служить у 39-му піхотному запасному батальйоні на території Володимирської губернії, а з серпня 1916 року у званні молодшого офіцера перебуває в 4-ій роті 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-західному фронті, потім потрапляє до 2-ої кулеметної роти, був ад'ютантом начальника штабу 1-ої Туркестанської дивізії полковника Євгена Мєшковського. Останнє звання у російській армії — поручник.

Після демобілізації з імперської армії Євген бере активну участь у творенні УНР, де служить старшиною у Генеральному штабі України. Пізніше він стає ад'ютантом командувача Наддніпрянської армії УНР Василя Тютюнника, який помре від тифу просто у нього на руках.

Полон, який став стартом творчості

У грудні 1919 року Маланюк потрапляє до польського полону у табір Ланцут, що знаходився у Рівному.

Через три роки після відчайдушної боротьби за УНР та болісного її занепаду поет знову потрапляє у табір для військовополонених Стшелкові та Щипьорні, а згодом у Каліш.

У 1922 році разом зі своїм другом Юрієм Дараганом він засновує журнал «Веселка», в якому друкується й сам.

Інтерновані вояки заснували аматорський театр, чоловічий хор, навіть балетні курси, влаштовували різні культурно-освітні акції. Але й таке насичене мистецьке й громадське життя не применшувало туги цих людей за Україною.

1923 року виходить «Озимина» – альманах трьох авторів: Євгена Маланюка, Михайла Селегія та Михайла Осики. Добірку з 12 патріотичних і ліричних віршів Маланюка вважають літературним дебютом поета. Цього ж року польський письменник Ярослав Івашкевич відгукнеться про них на сторінках варшавського часопису «Скамандер».

Євген Маланюк прагнув розібратися, що привело до поразки УНР, до цього поневіряння співвітчизників у чужих краях. Ці розмірковування просилися на папір у вигляді щемливих, гірких і часто жорстких поетичних рядків.

Маланюк захоплювався «неспокійними греками», епохою романтизму, парнасизмом і реалізмом, символізмом і новітніми мистецькими школами. Він надавав перевагу поезії Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Олександра Блока, Федіра Сологуба, К. Бальмонта та інших.

Любив поет і твори Адама Міцкевича. У культурному житті колишнього Єлисаветграда добре пам'ятали приїзд до міста 1825 року цього великого польського поета. Адже, як свідчать оцінки дослідників, «крім Пушкіна і Лермонтова, в Україні не було інонаціонального поета, більш популярного, шанованого й улюбленого, ніж Міцкевич». Маланюк згадує польського письменника в прозовому «Уривку з «Мінеї-четьї поетів».

Восени 1923 року поет виїхав до Чехословаччини, де знову вступив на інженерний факультет Української господарської академії в Подєбрадах, після якого працював інженером-гідротехніком.

Деякий час письменник входив до складу Ліги українських націоналістів (ЛУН), співпрацював у журналі цієї організації «Державна нація». Маланюкові пощастило навчатися у відомих професорів-співвітчизників Івана Шовгенева, Євгена Чикаленка, Сергія Шелухіна. Він брав участь у численних літературно-мистецьких вечорах, дискусіях, що влаштовувались у Подєбрадах, Празі, де здружився з Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Олексою Стефановичем, Оксаною Лятуринською, Михайлом Мухіним.

З 1944 року Маланюк жив у Німеччині. Після вступу на територію Польщі радянських військ письменник був змушений податися вже на другу еміграцію, рятуючись від пильного ока енкаведистів, які на той час уже замордували його найкращого друга Юрія Липу.

Отже, знову табори для переміщених осіб, бараки, випадкові заробітки. Євгену довелося працювати ліфтером, викладачем математики в німецькому місті Регенсбурзі, у таборі для біженців, що перебував в американській зоні окупації.

У цей період Євген Маланюк усамітнюється, відсторонюється від активної літературної діяльності. Належачи до МУРу (Мистецького українського руху), нечасто бере участь у його зібраннях, культурних акціях. Упродовж 1946-1947 рр.  Маланюк то відходить, то знову долучається до організації й урешті в одному з листів 1947 року до голови МУРу Уласа Самчука повідомляє про свій вихід.

Життя за океаном

У червні 1949 року поет переїжджає до США, поселяється на околиці Нью-Йорка: спершу працює фізично, потім — в проєктному бюро, де й трудився до виходу на пенсію в 1962.

1958 року Маланюк став почесним головою об'єднання українських письменників «Слово». За океаном з'являються друком його збірки «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень»; окремим виданням виходить поема «П'ята симфонія» (1954), що уславлює діяльність борців за українську державність — Василя Тютюнника, Марка Безручка та інших.

Євген Маланюк продовжує працювати і в галузі публіцистики, літературознавства. Публікуються його монографії, статті, нариси. Це, зокрема, видання, що з часом отримали широкий резонанс: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «Малоросійство» (1959), «Ілюстрісімус Домінус Мазепа — тло і постать» (1960), «Книга спостережень» у двох томах (1962; 1966).

1962 року письменник ризикнув відвідати соціалістичну Польщу. Це було його останнє побачення з Варшавою, з багатьма спогадами про минуле.

Помер Євген Маланюк 16 лютого 1968 року у Нью-Йорку. Похований на православному цвинтарі святого Андрія Сауф-Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі. Вже після смерті письменника у мюнхенському видавництві «Сучасність» з'явилася впорядкована ним самим збірка поезій «Перстень і посох» (1972), що стала його лебединою піснею.

Особисте життя

Він завжди подобався жінкам. Красивий, мужній, атлетично збудований, понад 180 сантиметрів зросту, Євген Маланюк постійно закохувався і вмів причаровувати представниць прекрасної статі.

Знайомство з поетесою Наталею Лівицькою-Холодною, яка була донькою одного з керівників уряду УНР – Андрія Лівицького, переросло в кохання, яке дуже змучило Євгена, ледь не довівши до самогубства.

«З Маланюком я познайомилася пізньої осені 1923 року», – писала пізніше Наталя Лівицька-Холодна. Трапилось це тоді, коли вступила на філологічний факультет Празького університету після курсів у Господарській академії в Подєбрадах. На одному з вечорів української молоді, коли поряд не виявилося ще не одруженого з нею артиста-маляра Петра Холодного, приятелька Леся Крат попросила: «Натусю, дай мені Вашу квітку…». І Наталя побачила, як та квітка, безпечно витягнута нею з волосся, помандрувала до високого, стрункого й гарного чоловіка, опинившись у петлі його жакета. Він низько вклонився… Так романтично почалось те знайомство з Маланюком. «Він був для мене тільки визнаним поетом, – писала Лівицька. – Водив мене на збори літераторів не тільки українських, чеських, але й інших національностей… Представляв присутнім «Наша Анна Ахматова». Це мене дуже засоромило й збентежило. Хоч Євген тоді більше захоплювався Цвєтаєвою, яка жила у Празі. Мене більше захоплювала Ахматова. Але моє захоплення Євгеном, він, Євген, прийняв як щось зовсім інше, ніж товариська дружба, а саме як кохання».

1925 року в Подєбрадах Маланюк познайомився зі студенткою медицини Зоєю Равич із Полтавщини і невдовзі одружився з нею. Проте 1929 року подружжя взяло розлучення. Євген, завершивши академію, подався на заробітки до Варшави. А Зоя залишилася навчатись у Празі.

Навіть тоді, коли Лівицька стала Холодною, а Маланюк одружився із Зоєю Равич, він продовжував писати листи, в яких свою Наталочку продовжував називати «любою, коханою».

У 30-их роках Маланюк переїжджає до Варшави, де доля звела його зі співробітницею чеського посольства Богумілою Савицькою, що з часом стала його другою дружиною. У 1933 році в подружжя народився син Богдан.

Сім’я переїхала на батьківщину дружини. Із Богумілою Євген прожив разом до весни 1945-го, коли радянські війська окупували Чехословаччину. Від них він тікав поспіхом, боячись арешту. Потім жив у Західній Німеччині, а Богуміла із сином — у Празі. Довгих сімнадцять років не бачив Маланюк свою сім’ю.

Кілька разів Богуміла намагалася нелегально перетнути кордон із ФРН, але її затримували прикордонники. Уже під старість, 1963 року, вони зустрілися у Варшаві. Побачення було коротким, адже вони панічно боялися радянського КДБ. Сина на зустріч не взяли з обережності. Його поет побачив лише через два роки, коли дружини вже не було серед живих.