Бої за Дебальцеве: сім років тому українські війська залишили місто
7 років тому сили АТО вийшли з Дебальцевого. Тоді загинуло 179 українських захисників, 110 було захоплено у полон, 31 – зник безвісти.
Криваві бої стали поворотними в російсько-українській війні, а захищатись місто взялись близько 8 тисяч солдат ЗСУ.
Перші бої розпочалися 21 січня 2015 року, українські воїни 128-ої гірсько-піхотної та 17-ої танкової бригад розгромили російську колону. Український опорний пункт мав 26 бійців, вони зупинили ротно-тактичну групу, що нараховувала щонайменше 28 одиниць техніки: 3-4 танки (оцінюється до 6), близько 10 БМП (оцінюється до 12), декілька МТ-ЛБ (бронетранспортер), вантажівки, приблизно 100 осіб особового складу (оцінюється до 150).
Російські війська розраховували на раптовість та значну чисельну перевагу над українця, адже в наших солдат були лише 2 одиниці БМП, 2 гранатомети СПГ-9, один танк Т-64, у якого після першого пострілу заклинила гармата.
Бій 21 січня став першою значною битвою у Дебальцевому, після нього російське командування збиралося захопити смт Миронівський, внаслідок чого українське угруповання в Дебальцевому чисельністю у 2,5 тисяч військовослужбовців потрапило б в оточення.
25 січня відбувся бій за опорний пункт «Валєра» поблизу села Санжарівка. Під час третього штурму цієї української позиції танк терористів на повному ходу розчавив трьох вояків і двічі проїхався по лейтенантові Зозуляку.
Зозуляк був притомним. Після наїзду танка розплющив очі. Зозуляка врятували бронежилет і наколінники. Переломи ребер, тазу, опіки від тертя гусені танка, розриви м'язів, відірвані м'язи, рвані рани лівої ноги, переломи лівої ноги і перелом правої руки, закрита травма грудної клітки і живота, забійна рана лобної ділянки голови.
Над Зозуляком танк застряг, лейтенант пролежав під ним понад годину. Українські вояки почали обстрілювати танк, гранатометник Борис Лисий із РПГ-7 підбив танк, після чого люки на башті автоматично відкрились, бійці, що були поблизу, закинули всередину гранати, солдат Руслан Халілов справу довершив, закинувши ще 2 гранати в танк. На тій позиції загинуло 7 українських вояків і близько десяти терористів, одного ворожого танкіста було захоплено в полон. Лейтенант Зозуляк втратив ліву руку.
28 січня на прорив українських позицій рушило 40 танків російських військ, але ще на підході ЗСУ знищили більшу частину – 30.
Цього дня вперше у відкритому бою була розбита широковідома російська приватна військова компанія «Вагнер» — секретний диверсійно-штурмовий підрозділ найманців ЗС РФ під командуванням полковника Дмитра Уткіна. Після 8:55 ранку 29 січня бойовики за підтримки танків і піхоти атакували українські позиції поблизу Вуглегірська, бій почався, коли проросійські бойовики увійшли до міста з Горлівки. У центр міста увійшли танки та піхота, у бій вступив батальйон «Світязь».
Під час бойових дій українські військові знищили два танки бойовиків. Двоє мирних жителів отримали поранення осколками. Тієї ночі, коли українські війська відбивали атаку, батальйон Національної гвардії України увійшов до міста та проводив зачистку.
Артилерійським і ракетним вогнем Збройні Сили накрили російсько-терористичні війська, які залишили лінію зіткнення. Щонайменше двоє бойовиків загинули та дев'ять отримали поранення. Станом на ранок 30 січня місто перебувало під частвоким контролем бойовиків. Деякі українські опорні пункти були взяті під контроль.
Протягом кількох тижнів до цього загони терористів просочувалися в місто під виглядом мирних жителів та вдарили з тилу. У Вуглегірську перебувала бронетехніка бойовиків, облаштовані снайперські гнізда в житлових будинках.
30 січня бойовики обстріляли будинок, загинуло семеро мирних жителів. Того ж дня українська сторона почала евакуйовувати людей з Дебальцевого: 250 — до міста Святогірськ, 60 — до Бахмута.
О 14:50 1 лютого в результаті прямого попадання снаряда з боку бойовиків було частково зруйновано будівлю міськвиконкому, коли біля неї збиралися мирні жителі для виїзду з міста. 9 осіб були поранені. Близько 13:05 по будівлі міськради Дебальцевого терористи завдали вогневого удару з «Градів». Саме в цей час поруч з міськрадою біженці сідали в автобуси, серед них були люди літнього віку, жінки та діти.
Вночі 4 лютого бойовики безуспішно намагалися захопити українські позиції, використовуючи всі види зброї.
Українські військові за три дні вщент розбили танковий підрозділ терористів, що складався із 16 одиниць техніки. 7 танків було підбито в першу добу наступу, 4 танки було втрачено у ході ударів української артилерії в перебігу подальших двох діб, ще 3 танки вийшли з ладу з інших причин.
Бої за Логвинове
9 лютого поблизу Логвиного у засідку потрапила колона вантажівок ЗСУ. Під потужним артилерійським обстрілом та із застосуванням стрілецької зброї окупантів рухома техніка була знищена.
Машина швидкої допомоги під час евакуації поранених з позиції «Хрест» (Дебальцеве) до Бахмута потрапила у засідку та підірвалася на фугасі поблизу села Логвинове, після чого була розстріляна прямим наведенням. Весь екіпаж машини загинув.
Увечері 10 лютого російсько-терористичні війська зайняли Логвинове, намагаючись оточити українську армію в Дебальцівському «котлі».
За версією Генерального штабу ЗСУ, утримуючи Дебальцевський плацдарм до 18 лютого, українські війська зірвали плани бойовиків на масштабний наступ, який передбачав захоплення Артемівська, Краматорська і навіть подальший рух бойовиків у напрямку Харкова. Аби не допустити розширення меж контрольованої бойовиками території, угруповання всередині виступу мусило якомога довше стримувати сили противника, завдаючи їм максимальних втрат, які б ліквідували загрозу наступальних дій. Відтак раніше ніж 18 лютого виводити українські підрозділи з Дебальцевського плацдарму, вважають у Генштабі, було недоречно.
Ми повернемо Дебальцеве і не тільки
Серед тих, хто тримав оборону Дебальцевого, Андрій Антонищак – тоді координатор батальйону Національної гвардії України імені генерала Кульчицького.
«Якщо я не помиляюся, батальйон імені генерала Кульчицького увійшов у Дебальцеве на початку серпня 2014 року – відбулася планова ротація. Я потрапив туди на кілька днів пізніше, оскільки дорогою на ротацію ми заїхали у Суми і завдяки Миколі Івановичу Балану, він тоді був заступником з бойової підготовки Національної гвардії України, отримали одну ЗУшку. Затягнули її у Дебальцеве і розмістили на так званому «Хресті». Чому хрест? Бо йдеться про перехрестя. Одна дорога йшла на Дебальцеве, а інша – на Ростов, Вуглегірськ і, відповідно, на Артемівськ. Ми зайняли покинуті комерційні приміщення – кафе, невеличкі ресторанчики, які були на тому перехресті. Навпроти була заправка, на якій розмістились збройники (ЗСУ). Відповідно, батальйон Кульчицького розтягнувся повністю по околиці Дебальцевого, зайшов у села, далі висунувся у бік ростовської траси і частина підрозділу виступила на блокпости Вуглегірська», – розповідає Андрій Антонищак.
Він згадує, що пізніше прибула 128-ма бригада, яка розмістилася за півтора кілометра від їхнього командного пункту.
«Вони прийшли голі-босі. Ми їм туди і хліб возили, і плівку, і дерево. Зайшовши у Дебальцеве, буквально через тиждень-півтора нам почали надходити продукти у великій кількості, буквально КамАЗами. Це допомагали фермери з Павлограда – першого міста, куди зайшов Перший резервний батальйон НГУ (так тоді називався батальйон Кульчицького). Ми вже потім просили людей не надсилати нам так багато. Також допомагали фермери з Ізюма, де ми базувалися до початку штурму Слов’янська. Десь на п’ятій чи шостій фурі ми разом з командиром прийняли рішення роздавати ці продукти харчування мирним мешканцям. Згадується, як перший КамАЗ заїхав у Вуглегірськ, то там тоді не було води, частково світла, бо центр міста був зруйнований. До машин стояли величезні черги. Знаєте, що вразило? Ненависть місцевих мешканців один до одного. Точніше ненависть до тих жінок, чиї чоловіки приєдналися до сепаратистів. Бувало, що ми роздаємо продукти, а хтось підбіжить і каже: «Товарищи военные! Вон той ничего не давайте. Ее муж в боевиках». Звичайно, різниці ніхто не робив. І ось коли ми заходили у Дебальцеве, нам сказали, що лише 10% місцевого населення підтримувало нас. І це відчувалося у перші два тижні – ворожі погляди, нерозуміння. Було таке, що в одній з торгових мереж, яка сьогодні дуже активно розвивається в Україні, нам відмовлялися продавати хліб», – веде далі пан Андрій.
Він зазначає, що Дебальцеве – це великий залізничний вузол. Центральна частина міста – багатоповерхівки, а на околицях чималий приватний сектор, де мешкали здебільшого пенсіонери.
«І ось коли приїжджали фури з продуктами, ми їх перевантажували на наші джипи і легковики, а тоді розвозили пенсіонерам. Дуже запам’яталися дві бабусі. Досі перед очима стоять. Від дебальцівського «Хреста» до приватного сектору приблизно 3,5 км. Вони щоранку, о 9 годині, привозили п’ятилітрові бідони з козячим молоком. Спочатку ми відмовлялися, навіть їх жартома сварили: мовляв, навіщо ви мучитесь? А вони відповідали: «Ви наші діти, нас годуєте, і ми мусимо про вас дбати!» Тоді я зрозумів, що все пізнається у порівнянні», – продовжує чоловік.
На околицях Дебальцевого загинув снайпер батальйону генерала Кульчицького з позивним «Тигрьонок». Їдучи на підмогу ЗСУ, два БТРи підрозділу потрапили у засідку – четверо бійців загинули, ще одинадцять отримали поранення, зокрема важкі.
«Пам’ятаю, що коли вже стало очевидним, що буде відступ, люди приходили і просили не кидати їх. Тобто ситуація за ті пів року, що у Дебальцевому перебували наші війська, кардинально змінилася. Напевно, десь 70% населення мало проукраїнські погляди і вони боялися, що у місто повернуться бойовики. Я не раз згадував, як люди допомагали. Мені часто сниться Дебальцеве, дебальцівський «Хрест» і ось ті бабусі з бідонами козячого молока. Найбільша моя мрія – хочте вірте, хочте – ні – повернутися у Дебальцеве і знайти тих бабусь. Знаєте, я в житті не пив козячого молока, ось не подобалося воно мені, а тоді я до нього пристрастився. Досі чую той запах козячого молока і домашнього хліба. Шкода було залишати. Коли розпочиналися запеклі бої за Дебальцеве, ми з нашою розвідротою батальйону заходили туди, зустрічалися з керівництвом 128-ої бригади, знали загальну картину, але всі чітко знали, що не втримаємо місто.
Маю велику надію, що моя мрія здійсниться: ми повернемо Дебальцеве і не тільки, а й всі окуповані міста Донбасу», – сказав Андрій Антонищак.
Софія ДУДАР