Небесна Сотня: дев’ятнадцять львів’ян віддали своє життя під час Революції Гідності

20 лютого на вулицях столиці загинули 47 людей. Усіх разом – 107. 19 серед них – уродженці Львівщини. ІА Дивись.info вирішила згадати поіменно усіх львів’ян, тих, хто став на захист демократичних принципів, хто не побоявся протистояти злочинному режиму колишнього президента-втікача.

Юрій Вербицький. Загинув 21 (22) січня

Народився 25 серпня 1963 року у Львові в родині українського геофізика Тараса Вербицького. Юрій – сейсмолог, кандидат наук. Працював інженером відділу сейсмічності Карпатського відділення Інституту геофізики НАН України ім. С. Суботіна у Львові.

Він дуже любив гори, був знаним альпіністом, а підкорення нових гірських вершин стало захопленням його життя. Любив фотографувати, а також слухати рок-музику. Був людиною аполітичною, але при цьому дуже чутливою до будь-якої несправедливості. Тому, коли почались протести в Києві, взяв відпустку за власний рахунок та поїхав на Майдані. Там Юрій Вербицький здебільшого брав участь в нічних чергуваннях.

Вранці 21 січня 2014 року, коли загострилося протистояння на вулиці Грушевського, Юрій Вербицький потрапив під обстріл гумовими кулями з боку силовиків. Одна куля влучила в око і його доправили до офтальмологічного відділення Жовтневої лікарні в Києві. Але невідомі бандити викрали його з медзакладу разом із київським громадським активістом Ігорем Луценком. Як розповів згодом Ігор, бандити їх обох жорстоко катували. Але Юрія Вербицького катували з особливою жорстокістю, дізнавшись, що він львів’янин, а отже, «бандерівець». Згодом Ігоря Луценка бандити відпустили живим, а Юрія повезли вбивати.

Тіло чоловіка було знайдено 22 січня біля лісопосадки в околицях села Гнідин Бориспільського району Київської області зі слідами численних тортур. Бандити кинули покаліченого Юрія в лісі на морозі, знаючи, що він не зможе вижити. За офіційною версією лікарів, причиною смерті стало переохолодження. Юрію Вербицькому було 50 років. Згідно з останніми даними Державного бюро розслідувань, саме Юрій Вербицький був першим убитим активістом під час Революції Гідності (раніше першим загиблим вважали Сергія Нігояна).

Роман Сеник. Загинув 25 січня

Народився 26 липня 1968 року у селі Наконечне Друге, що на Яворівщині. У восьмирічному віці Роман відзначився тим, що врятував із крижаної води дівчинку, яка каталася на санчатах і впала в річку.

Згодом виїхав з Яворівщини, проте не поривав зв'язки з рідним краєм, де залишилися його батьки, брат і сестра. 1989 року першим підняв синьо-жовтий у своєму селі. Роман Сеник служив миротворцем у контингенті Миротворчих сил ООН в Югославії, де був прапороносцем. Мав бойові нагороди.

Впродовж приблизно останніх п'ятнадцяти років життя мешкав у Турці, працював оператором на автозаправній станції. З початку подій на Євромайдані до Києва їздив тричі. Заявляв, що він вийшов на Майдан за народ, оскільки вважав, що хтось має стояти за його родину. Входив до 29-ої Бойківської сотні самооборони Майдану, жодної зброї не мав. Носив з собою прапор України з написом «Турка», через що в сотні його називали «Турківським прапороносцем».

Зазвичай Роман чергував з шостої до дев'ятої години ранку. Напередодні 22 січня саме придбав квитки, щоби повернутися додому. Романа Сеника було поранено 22 січня 2014 року біля стадіону «Динамо» на Грушевського, коли він стояв з прапором на передовій. У нього була  прострілена легеня, а в плече потрапила бронебійна куля для зупинки транспортних засобів. Роман переніс кілька операцій у Київській міській клінічній лікарні №17, втратив багато крові, йому довелося ампутувати руку. Проте ушкодження виявилися занадто важкими, і вранці 25 січня він помер у лікарні, не приходячи до тями.

Роману Сенику було 45 років. Особа вбивці Романа Сеника досі не встановлена. Слідство триває досі. Основна версія, яка відпрацьовується у ході  розслідування – вчинення вбивства працівниками правоохоронних органів.

Андрій Корчак. Загинув 18 лютого

Народився 18 липня 1964 року у місті Бориславі, в родині репресованих радянською владою. З дитинства Андрій виховувався в релігійно-патріотичному дусі. Після закінчення Львівського політехнічного інституту працював у мsстобудівельному управлінні Стрия, а згодом – на будівництві храму.

Був добрим спеціалістом – відповідальним і старанним, мав золоті руки. Через безробіття був змушений їздити за кордон на заробітки. Любив спорт, особливо захоплювався лижами і футболом. Любив працювати на городі, садити дерева. Мав велику бібліотеку, читав у вільну хвилину.

Ще в 2004 році він був активним учасником Помаранчевої революції. На київський Майдан Андрій поїхав після побиття студентів. На Майдані робив усе, що було потрібно: рубав дрова, укріплював барикади, стояв на нічній варті, ходив на пікетування. Додому приїжджав лише на короткий перепочинок, щоби зустрітися з мамою. Андрій Корчак був десятником третьої Стрийської сотні.

Загинув Андрій Корчак під час сутичок із силовиками у Маріїнському парку 18 лютого 2014 року. Йому було 49 років.

Володимир Топій. Загинув 18 лютого

Народився 26 квітня 1955 року у Судовій Вишні. Служив у ракетних військах в Бресті. Був водієм, працював на львівському «Електроні», пізніше – в аграрному технікумі. Також був комбайнером.

На Майдані був з 24 грудня, вступив до лав 12-ої сотні Самооборони. Потім приїхав додому 22 січня і 23-го уже поїхав назад. Хвилювався, що хоч на Майдані багато людей, але однаково замало, тому запитував усіх, кого зустрічав у селі, чому вони не у Києві.

Тієї ночі, коли горів Будинок профспілок, згадує дружина Леся, Володимир був там. Останні хвилини його життя дружина чула, бо Володимир увімкнув телефон. Сказав, що він на другому поверсі профспілок, що вдалося погасити там вогонь, аби не згоріли поранені. А потім у слухавці почувся якийсь стукіт, біганина і чужі слова, мабуть, адресовані Володимиру: «Дєд, пошли…» Тоді дзвінок обірвався.

Син Руслан шукав батька у лікарнях і моргах. Йому показували обгорілі тіла, які неможливо було упізнати. Нарешті йому показали обгорілий труп. Єдине, що вціліло на плечах — кілька шматків одягу. Проводили експертизу ДНК, причому двічі, бо перший раз були сумніви. Володимиру Топію було 58 років.

Володимир Бойків. Загинув 19 лютого

Народився 5 лютого 1955 року у Львові. Працював будівельником, згодом став керівником будівельної фірми. Володимир мав два захоплення — політику і футбол. 2000 року сім'я Володимира переїхала до Києва.

18 лютого 2014 року Володимир вирушив на Майдан. Незадовго до цього він переніс інсульт, і дружина Наталя просила його лишитись удома. На що Володимир уже телефоном відповів: «Наталко, я тут біля водометів, біля вулиці Грушевського, я тут повинен бути». Після цього зв'язок обірвався.

В ніч на 19 лютого Володимир Бойків отримав три вогнепальні поранення — кулі поцілили у печінку й селезінку, хребет та голову. Дружина шукала Володимира лікарнями й моргами. Через помилку тіло Володимира в одному з моргів їй не показали, тому пошуки тривали до 24 лютого 2014 року, коли активісти інтернет-спільноти «Євромайдан SOS» виклали в мережі фото невпізнаних тіл. Володимиру Бойківу було 59 років.

Іван Бльок. Загинув 20 лютого

Народився 21 липня 1973 року у Городку на Львівщині. Вів підприємницьку діяльність. Був учасником Помаранчевої революції.

Приїздив на Майдан у найважчі моменти, був охоронцем барикад. Вперше прибув до столиці після силового розгону мітингувальників 30 листопада 2013 року. Загинув вранці 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській від кулі снайпера, яка влучила просто у серце. Дівоче прізвище  його дружини — Тур і чоловіка інколи також називали Туром, до списків загиблих його було внесено саме під цим прізвищем.

Похований у рідному місті. Залишив сестру Світлану, дружину Наталю та трьох дітей. Івану Бльоку було 40 років.

Богдан Вайда. Загинув 20 лютого

Народився 28 квітня 1965 року в Стебнику, де на шахті працював батько . Після його смерті Богдан, разом із матір'ю Ганною та сестрою Любою, переїхали до села Летня, Дрогобицького району, тут і жили останні роки, у дерев'яній хаті, без великих статків. Він — нащадок українських переселенців із Польщі, батько Іван був виселений 1946 року до України з польського села Кречкова Перемишльського повіту.

Богдан Вайда не був одружений, але мав чотирьох похресників,про яких дуже піклувався.

Богдан Вайда був активним учасником національного відродження 1989-1991 років. На підтримку Євромайдану, до Києва перший раз приїхав 12 грудня 2013 року, увійшов до Самооборони Майдану і пробув там до 18 грудня.  Повернувся 19 лютого 2014, був у 12-ій сотні Самооборони. Вранці 20 лютого зателефонував своїй сестрі Любові зі словами: «Люба, тут справжня війна! Стріляють…». Розмова увірвалася — Богдан загинув на вулиці Інститутській від кулі снайпера, яка влучила у голову.  Чоловікові було 48 років.

Ввечері 21 лютого тіло Богдана Вайди було привезено до Летні. Поховали загиблого активіста на місцевому цвинтарі.

Роман Варениця. Загинув 20 лютого

Народився 11 грудня 1978 року у селі Старий Яр Яворівського району Львівської області. Отримав педагогічну освіту в Дрогобицькому педуніверситеті. Працював вчителем математики, згодом їздив на заробітки в Росію. Мешкав у Новояворівську.

Роман вирішив поїхати на Майдан, не попередивши батьків. Вже дорогою він потелефонував батькам і пояснив, що мусить діяти саме так. Мешканці Новояворівська розповіли, що Роман підсів до земляків у автобус після роботи у Львові та дуже радів, що для нього залишили ще одне місце. До Києва Роман їхав із паном Василем. Чоловік пригадує, що Роман  всю дорогу молився. По приїзді відразу ж на барикади — перший у всьому.

Загинув на вулиці Інститутській від пострілу снайпера. Роману було 35 років.

Андрій Дигдалович. Загинув 20 лютого

Народився 3 червня 1973 року. Андрій Дигдалович мешкав у Сокільниках біля Львова.

Коли Андрію виповнилося два роки, не стало батька, тож змушений був рано стати дорослим. Мама Лідія Яримович походить з родини священиків – дід і батько були священиками УГКЦ, батько правив підпільно. Бабин брат Іван Бутковський був полковником УПА (псевдо «Гуцул»), Лицарем Золотого Хреста Бойової Заслуги, помер у Мюнхені 1967 року.

Сам Андрій теж мав бунтівний характер. Ще в школі ставив вчителям на уроках історії незручні запитання про УПА. Наприкінці 1980-их років із місцевих державних будівель знімав радянські прапори. Мати вночі на його одязі шукала червоні нитки, аби сина не покарали.

У 18 років організував в Сокільниках Товариство української мови ім. Т.Шевченка. 2004 з першого і до останнього дня був на Майдані під час Помаранчевої революції. Працював будівельником.

Виховував двох доньок — Андріану та Анастасію. Любив футбол, грав за сільську команду «Кар'єр».

Перебував на Майдані упродовж трьох місяців, належав до 8-ої Афганській сотні. 11 грудня беркутів ці схопили Андрія і хотіли змусити його стати перед ними на коліна, але не вдалося попри те, що били. Йому врятувала життя накидка з написом: «Афганці-ветерани з народом». Якийсь офіцер підійшов і сказав: «Афганці не вбивати». Йому вдалося втекти, коли беркутівці відволіклися на деякий час.

Був травмований в око, з лікарні знову повернувся на Майдан. Зранку сів під штабний намет, закурив, зробив собі кави. Йому сказали: аби ти не пропадав, тебе нагороджувати будуть. Він видав: «Який із мене герой? Я ще не заслужив. Але зараз заслужу». Встав і пішов. Через 20 хвилин Андрія не стало. Його життя обірвалось від кулі снайпера на вулиці Інститутській, коли Андрій відтягував пораненого хлопця до медиків. На ньому був саморобний бронежилет. Куля пробила його та пройшла навиліт.

Залишив дружину та двох доньок. Андрію Дигдаловичу було 40 років.

Анатолій Жаловага. Загинув 20 лютого

Народився  13 березня 1980 року. Мешкав у Дублянах біля Львова. Закінчив Львівський державний університет фізичної культури, спеціалізація — гандбол. Був кандидатом у майстри спорту.

Анатолій працював на будівництві, на ремонтних роботах в Україні і за кордоном, але завжди повертався до батьків впевненим, що прийде час і він буде достатньо грошей заробляти в Україні.

Хлопець загинув від вогнепального поранення 20 лютого. Куля потрапила в голову і повністю розтрощила її.

У свій останній день народження 13 березня 2013-го року (Анатолію тоді виповнилося 33 роки) він сказав: «У цьому році щось мусить змінитися». А восени, ще до початку Євромайдану, Анатолій пообіцяв батькові: «Тату, ти ще будеш мною пишатися».

Поїхав до Києва у вівторок, а в четвер 20 лютого 2014 року, о 10.00, його не стало.

Похований в Дублянах. Анатолію було 33 роки.

Володимир Жеребний. Загинув 20 лютого

Народився 6 жовтня 1985 року у селі Вишня Годоцького гайону на Львівщині. Згодом сім’я переїхала до Рудок на Самбірщині: тут закінчив місцеву школу.

Тато був міліціонером, мама – заробітчанкою, у нього була молодша сестра. Володимир вступив до Вишнянського коледжу Львівського національного аграрного університету, по закінченню навчання став інструктором у стінах рідного вишу та відповідав за студентське самоврядування.

З початку Майдану він перебував у столиці, куди приїхав першого грудня 2013-го. Після місяця на барикадах Володимир повернувся додому на кілька днів і написав заяву на відпустку «за свій рахунок», щоб повернутися до Києва.

П’ятого лютого вісім років тому Володимир Жеребний сів у автобус зі Самбора, вирушивши на Майдан Незалежності. Тоді він востаннє бачив своїх рідних. Ще через два тижні Революції Гідності, де з побратимами Володимир по шість годин стояв на барикадах (на вулиці Грушевського та Інститутській), чоловік загинув.

Не сумісне з життям поранення він отримав на вулиці Інститутській: снайпер влучив Володимирові у шию. Це був ранок 20 лютого 2014 року.

За ним зі самих Рудок виїхали батьки на кареті швидкої допомоги того ж дня. Загиблому майданівцю на той час лиш кілька місяців тому – у жовтні – виповнилось 28 років.

О третій ночі через два дні, 22 лютого, тіло героя привезли до Городка у супроводі трикілометрової колони автомобілів. У Самборі автомайдан супроводив домовину Володимира Жеребного зі Львова, а згодом – у рідні Рудки. Тут, на малій батьківщині, його й поховали.

Віталій Коцюба. Загинув 20 лютого

Народився 7 червня 1982 року у селі Вороблячин Яворівського району Львівської області. Тут закінчив місцеву школу. Згодом чоловік оселився у Новояворівську, де одружився. Подружжя виховувало двох діток – сина та доньку. Сьогодні Назарові вже 20 років, а Вероніці – 14. Вони назавжди попрощались із татом, коли були ще зовсім дітьми. У Віталія Коцюби залишилися батьки: мама Софія та тато Микола та двоє братів.

Віталій з дружиною тривалий час їздили на заробітки, зокрема до Польщі. За дітьми у той час доглядала тітка Іра. Про нього згадують як про доброго та безмежно щедрого чоловіка.

На Майдан пішов, бо вже було не сила терпіти знущання тодішньої влади над українцями, згадували близькі Віталія. Він потрапив під обстріли силовиків вранці 20 лютого. Інші майданівці, незважаючи на обстріли, повернулись за чоловіком, та врятувати Віталія активістам не вдалося.

«Він дуже любив квіти, – розповідала про сина мама Софія. – У Новояворівську в них (удома - ред.) на всіх вікнах стояли орхідеї: невістка купувала фіолетові, а Віталік – білі».

Микола Паньків. Загинув 20 лютого

Народився 6 лютого 1975 у селі Липники Пустомитівського району Львівської області. 39-річний підприємець був на Майдані п’ять разів: востаннє до Києва зі Львова Микола поїхав 18 лютого 2014 року. Тоді він приніс додому ікону Богородиці.

Його мама Марія згадує, що  син завжди кудись поспішав та прагнув до кращого життя. Микола також був активістом «Правого сектору», брав участь у блокуванні військових частин.

Востаннє мати просила Миколу залишитись вдома. На що він відповів безапеляційно: «Я не поїду, другий не поїде, а в цій державі будуть жити мої діти».

До речі, обох своїх діток та дружину Лесю Герой дуже любив та робив усе можливе, аби у них було світле майбутнє. Тарасикові зараз 16 років, а доньці Юлі – 20.

Уранці 20 лютого вісім років тому Микола поспішав витягнути з-під обстрілів поранених на Інститутській, сам ставши ціллю снайпера, який влучив йому у груди. Його намагались реанімувати, та безуспішно: серце чоловіка зупинилось дорогою у лікарню.

Із Героєм попрощались у рідних Липниках.

Богдан Сольчаник. Загинув 20 лютого

Народився 25 липня 1985 року у Старому Самборі. Завжди усміхнений та життєрадісний. Такого назавжди запам’ятали Богдана Сольчаника – історика та викладача Українського католицького університету, життя якого обірвалось під час Революції Гідності 20 лютого, унаслідок чергових обстрілів силовиків на Інститутській близько дев’ятої ранку. Його знайшли біля Михайлівського собору, та вже нічим не змогли зарадити.

У Старому Самборі Богдан закінчив школу, а згодом вступив на історичний факультет Львівського університету. Це була його пристрасть: ще школярем він присвячував увесь вільний час книжкам, перемагав у олімпіадах з історії.

Уже студентом, а згодом і викладачем, Богдан, окрім роботи над дисертацією, займався ще й організацією школи іконопису, що діяла при Лаврівському монастирі. Окрім цього, чоловік підкоряв гори, писав вірші, грав у футбол та був дуже товариським, хоч, як і в школі, обожнював проводити дозвілля у бібліотеках, досліджуючи нові горизонти.

19-річний  Богдан Сольчаник брав участь у Помаранчевій революції, не стояв осторонь важливих подій в Україні, як-от, наприклад, влаштовував акції протесту чи пікети, коли про свавілля потрібно було кричати.

28-річний історик загинув 20 лютого від ворожої кулі. Він майже дописав дисертацію, яку мав захистити при Варшавському університеті та хотів побратись з коханою Марічкою, якій встиг зробити пропозицію.

Роман Точин. Загинув 20 лютого

Народився 6 серпня 1970 року в Ходорові на Львівщині. Роман виріс без батька: його мама Леся була медсестрою, виховувала двох синів. У Жидачеві його знали як успішного підприємця: чоловік займався євроремонтами і сам планував побудувати свій будинок, у якому вистачить місця усім, адже із дружиною Лілією активіст виховував двох доньок-підлітків - Олександру та Наталю.

Однак завершити ремонти у новому домі Роман так і не встиг.

Його побратими пригадували, що Точин – революціонер та патріот, був авторитетом для них.

Приїхавши на Майдан після побиття студентів, він повертався додому тільки раз, коли занедужав, а за кілька днів знову вирушив до столиці.

Вранці 20 лютого Богдан Точин отримав вогнепальне поранення в голову під час контнаступу на Інститутській. Його упізнали у шпиталі, розгорнутому в готелі «Україна».

Герой України похований у рідному Ходорові.

Олег Ушневич. Загинув 20 лютого

Народився 20 червня 1980 року в Дрогобичі. Через два з половиною роки мама народила Олегу молодшого брата, але, на жаль, вона померла на дев’ятий день після пологів. Пізніше батько одружився на жінці на ім’я Анна, яка і виховала хлопця. Дитинство та юність Олега пройшли в рідному місті. Після закінчення навчання деякий час працював у львівському торговому центрі. У житті він був дуже доброю, чуйною, веселою людиною, любив жартувати. Останніми роками Олег часто їздив за кордон, на заробітки – працював у Португалії, а потім – у Франції.

З самого малку Олег часто відвідував свою бабцю Аню та дідуся Остапа в Сколе – учасників Української повстанської армії в минулому.

Зі своєї чергової поїздки за кордон Олег приїхав восени і згодом планував знову повертатись назад, але через події, які почались в Україні, відмовився від поїздки. Натомість поїхав до Києва на Майдан. Протягом трьох місяців він їздив в столицю

«Тату, як не я, то хто? Не переживай, я вернуся з перемогою», – такі слова сказав Олег батькові, знову і вже востаннє від’їжджаючи до Києва 18 лютого.

Тоді, в ніч з 18 на 19 лютого, хлопець зразу потрапив в самий епіцентр страшних подій, які відбувались на Майдані. Поранений в обидві ноги Олег продовжував стояти на барикаді на Хрещатику з боку Європейської площі, прикривав собою поранених побратимів. Під час чергової спроби прорвати барикаду під ноги тернополянину Олексію Воронцову потрапила газова граната, від вибуху якої він на короткий час втратив свідомість. Як потім розповів Олексій, коли він отямився, то побачив, що лежить на землі, штани на ньому горять від коктейлю Молотова, кинутого силовиками, а над ним свистять кулі. І саме в цей момент з’явився Олег Ушневич, який під кулями, без бронежилета витягнув побратима і не дав йому згоріти чи бути добитим беркутівцями.

20 лютого куля снайпера обірвала життя Героя. Сталось це на вулиці Інститутській, біля Жовтневого палацу. Куля влучила в серце. Разом з іншими пораненими його принесли до медпункту в готелі «Україна», але врятувати його медики вже не змогли.

Йосип Шилінг. Загинув 20 лютого

Народився 14 лютого 1953 року в Дрогобичі в багатодітній сім’ї – мав 4 братів і двох сестер. Працював будівельником.

У Йосипа Шилінга завжди була активна життєва позиція. Ще в часи національного відродження і боротьби за відновлення української державності він брав участь в діяльності Української Гельсінської Спілки, також був членом Української республіканської партії.

Не залишився чоловік осторонь і під час Революції Гідності. 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській Йосип Шилінг був там серед інших протестувальників. Життя чоловіка обірвалось біля Жовтневого палацу. Куля снайпера влучила в голову трохи вище лівого ока. Смерть настала миттєво. Він став одним з перших загиблих того дня. В готелі «Україна» тіло чоловіка ідентифікували завдяки пенсійному посвідченню, яке було при ньому.

Залишив дружину Анну та 2 дочок.

Богдан Ільків. Загинув 22 лютого

51-річний Ільків Богдан мешкав у Щирці Пустомитівського району Львівської області. Закінчив залізничний технікум, працював машиністом автодрезини. Виховував двох доньок, 1988 і 1994 років народження. Богдан брав активну участь у житті церковної громади.

Уперше Богдан Ільків поїхав на Майдан 11 грудня. Після цього був у Києві ще тричі. Щоразу їхав до столиці на п'ять днів, брав участь в охороні барикад та нічних патрулюваннях міста як член Стрийської сотні Самооборони.

Востаннє Богдан поїхав до Києва у вівторок, 18 лютого, увечері. Мав бути на роботі, однак його начальник знайшов заміну. Він запевняв, що за нього не варто хвилюватися, бо займає не першу, а другу лінію оборони.

Ніч на четвер, 20 лютого, Богдан чергував на барикадах. Близько п'ятої ранку пішов відпочивати. О восьмій представників Самооборони, які вночі чергували, розбудили і сказали, що потрібна допомога на передовій. Коли Богдана доправили до лікарні, він зателефонував дружині. Медики пояснили, що поранення несумісні з життям. Натомість він дивом прожив ще два дні.

20 лютого снайпер влучив у Богдана на Інститутській. Життя обірвала куля калібру 7,62 мм зі зміщеним центром ваги.

Отримав два кульових поранення в живіт під час стрільби на Майдані. Помер у 17-ій київській лікарні.

Ольга Бура. Померла 10 березня

Народилася 22 липня 1986 року у селі Ріпнів Буського району Львівської області. Жила в селі Журатин.

У рідному селі Олю знали майже всі. З чотирьох рідних сестер вона була найслабша – багато хворіла з раннього дитинства.

Коли у листопаді на головній площі столиці стали встановлювати перші намети, Оля із чоловіком записалися до сотні самооборони. Про те, що вони не лише гаряче підтримують протест, а й беруть активну участь, не сказали нікому.

Починаючи з 24 листопада 2013 року, Ольна Бура брала участь в акціях. На Майдані провела всі три місяці. Вона допомагала Морській сотні Самооборони, стояла у сторожі, працювала на складі та на кухні. До столиці Ольга Бура поїхала зі своїм чоловіком і завжди була поруч із ним.

Померла в київській лікарні 10 березня 2014 року через рану, отриману на Майдані.

Команда ІА Дивись.info

Фото з відкритих джерел