Почати потрібно хоча б із запровадження в храмах української мови, – Олександр Возняк

Часи пізнього Кучми. Слов’янськ. Один з тамтешніх батюшок зірвався з гальм і надто агресивно почав проповідувати любов до росії. Ключове тут «зірвався з гальм», бо в поміркований спосіб
любов проповідували практично всі духівники УПЦ МП. Підходить до батюшки представник СБУ, показує «корочку» і намагається усовістити. На що той, не довго думаючи, витягає посвідчення ФСБ:
«Мы же коллеги, давай сотрудничать».

Цю бувальщину добре знають і переповідають в українських середовищах Північного Донбасу. Не беруся судити про її автентичність, але, очевидно, що вона добре характеризує тамтешню
релігійну ситуацію. Але і в цій, здавалося б, безвиході, знаходилися люди, котрі відстоювали українське православ’я на вотчині донецького клану.

«… Літо 1990 року. Вів переговори зі священиками церков Олександра Невського і Свято-Воскресенської про можливість богослужінь українською мовою. Безрезультатно…Їздили у Кр.
Лиман до благочинного Аліпія. Зустрів вороже. Не виявив бажання навіть вислухати», – це перший запис у щоденнику Олександра Возняка, голови Донецького Братства Андрія Первозванного,
людини, яка вже понад тридцять років бореться за ствердження на Донбасі Української церкви і не полишає задекларованих намірів навіть у свої 84 роки. Ми поспілкувалися з ним про перші кроки його змагань, про втрачені шанси і, головне, про те, чи можливо очистити Донеччину від московського православ’я.

– Першою думкою було переконати священників Слов’янська використовувати у проповідях українську мову. Цей задум відгуку у них не знайшов. То ж разом із однодумцями вирішили будувати храм для Української церкви. Однак у тодішньому міськвиконкомі нам відмовили, мотивуючи це відсутністю зареєстрованої релігійної громади, – згадує Олександр Возняк. – 18 серпня 1990 року провели збори ініціативної групи, під час яких ухвалили об’єднатися в
релігійну громаду Андрія Первозванного та створити осередок однойменного Братства. Власне його я й очолив. А вже через тиждень життя пішло зовсім в іншому темпі…

– ГКЧП…Проголошення Незалежності…

– Після проголошення Акту про Незалежність я взяв синьо-жовтий прапор, котрий нам свого часу передали пластуни з Канади, сів на моторолер і поїхав у міськвиконком. Будучи на той час депутатом Слов’янської міськради, разом з колегами-однодумцями зайшов до
голови Гончара з пропозицією вивісити новий державний прапор над будівлею міської ради. Але той відмовився, пояснюючи, що йому зверху ще не надходило жодних вказівок. Але вийшовши з кабінету, ми таки підняли прапор на щоглі перед мерією.

А вже наступного дня на центральному базарі та на головному майдані міста ми з нашими братчиками організували перший збір коштів на храм УАПЦ. Зібрали, як нині пам’ятаю, 201 карбованець.

– Вас не намагалися побити?

– Більшість людей досить прихильно поставилися до акції, давали кошти, цікавилися про майбутню парафію. Недружні дії виявили лише двоє жіночок на базарі. Одна ледь не кидалася з кулаками і
обіцяла розірвати, а друга голосила, що ми зібрані гроші проп’ємо. З базару ми тоді пішли, коли дільничий пригрозив заарештувати нас за «шахрайство». Але головне, що на головному майдані міста досі розвився український прапор, на який ні в кого не посягнула рука.

А вже через місяць, 29 вересня, у знаменитому Слав’яногірському монастирі запрошений нашим Братством отець Віктор (Мариначак), настоятель харківського храму Івана Богослова проведе першу в нашому краї Літургію УАПЦ.

– Я правильно зрозумів, ви говорите зараз саме за той Святогірський монастир?

– В той час як монастир він не діяв. У його приміщеннях функціонував санаторій імені Артема. До речі, його директорка пані Лук’янова цілком прихильно поставилася до пропозиції провести
молебень і сама порадила зробити це у санаторійному кінотеатрі. Це було ідеально, адже кінотеатр знаходився у приміщенні закритого радянською владою Успенського собору.

Отже, 29 вересня ми провели Богослужіння, а отець Віктор освятив храм, в якому тоді, до речі, завершувалася реставрація розписів.

– Тобто головний храм Святогірського монастиря було освячено Українською церквою. Як же сталося, що не мине багато часу і він стане оплотом «русского міра» на Донбасі?

– Ми, звісно, прагнули, аби святиню було передано саме Українській церкві. Однак було багато юридичних питань. Там, зокрема, діяв історико-архітектурний заповідник. Поки ми намагалися вирішити питання в Києві, у Святогірську облаштовувалися монахи РПЦ. А вже з 1997 року, коли область очолив Віктор Янукович і заопікувався Святогір’ям, говорити про передачу його в лоно Української церкви, не було сенсу.

– Участь святогірського кліру в так званій «русской вєснє» ні для кого не є секретом. Сьогодні, після кількох обстрілів лаври, після зруйнування росіянами Георгіївського скиту і пошкодження скиту Іоана Шанхайського, є варіант, що тамтешнє духовенство перегляне свої позиції?

– Ймовірно, що вони перестануть відкрито підтримувати «рускій мір». А внутрішньо… Тут треба ще дуже багато працювати. Це складно.

– А якщо буде ухвалено рішення про заборону московського патріархату? Чи це тільки викличе новий виток протистояння?

– Почати потрібно хоча б із запровадження в храмах української мови. Насправді це можливо. Скажімо, мер Краматорська, попри певні протести, веде засідання сесії українською мовою і навіть
виключав мікрофон тим, хто говорив російською.

Звичайно, велике значення має економіка, рівень життя людей. Чим краще їм житиметься в Україні, тим легче буде поширювати в тім числі й Православну церкву України.

Думаю, якщо батюшки перстануть пропагувати «рускій мір», то більшість прихожан не особливо перейматиметься церковним підпорядкуванням.

Юридично вирішується і питання церковних споруд. Адже практично всі, збудовані за часи Незалежності, зводилися за українські гроші, буть то бюджетні кошти, чи кошти меценатів, якими виступали українські підприємства.

І, звісно, для популяризації ПЦУ потрібно вести активну просвітницьку роботу. Для цього потрібні і людські кадри, і відповідні матеріали. Я зустрічався з головою Львівського відділення
Братства Андрія Первозванного Юрієм Федівим і знаю, що львів’яни нам у цьому допоможуть.

Роман ОНИШКЕВИЧ