Коли країна воює, кожний з нас повинен зробити усе те, що вдається  найкраще, – бізнесмен Максим Чухен

ІА Дивись.info поспілкувалася з директором компанії «Спарроу Кепітал», яка реалізує проєкт, Максимом Чухеном.

– Пане Максиме, розкажіть детальніше про саму компанію і чому Ви вирішили взятися за реалізацію проєкту з будівництва індустріального парку?

– Я сам – фінансист і колись 10 років працював керівником VIP-корпоративного Бізнесу в Західному управлінні «Приватбанку». Відтак, отримав певні знання щодо бізнес-середовища. Протягом 10-ти років я спостерігав за успіхами компаній та їх провалами, помилками та досягненнями, за бізнесменами та менеджерами, за різними бізнес-моделями та стратегіями.   Це захоплювало. Справді.

Далі, вже після «Приватбанку», з’явились певні проєкти щодо залучення інвестицій під операційні бізнеси, де ми з партнерами бралися за той чи інший бізнес і піднімали його. У буквальному розумінні – піднімали. Один з перших успішних кейсів стосувався виробництва концентратів і розпочався з банальної оренди виробничих площ заводу. А далі все переросло в реальне придбання власного заводу, хоч це і був викуп проблемної заборгованості одного з банків. На той момент це був великий крок, який продовжився подальшою модернізацією заводу, побудовою хорошого трейдерського бізнесу довкола виробничого бізнесу тощо. А торік вже була завершена інвестиція з будівництва другого власного заводу, цього разу на території Польщі.

Знаєте, на сьогодні цей бізнес вже настільки добре структурований, що я подекуди вже і не вірю в те, з чого, насправді, ми починали. Сьогодні – це досить об’ємний бізнес, який є диверсифікований, з точки зору ризиків ціни на сировину, логістики та комерції. Для мене це був перший досвід щодо інвестиційного проєкту, хоч і довелось побути в операційній частині, якій ти повинен віддатись без залишку. По-іншому воно не працює.

Згодом у мене був ще один яскравий проєкт, і я знову два роки провів в операційному бізнесі. Це був черговий колосальний і цікавий досвід, який наштовхнув на певні висновки: коли ти відданий операційній частині – ти не можеш масштабуватись. Коли ти відчуваєш потребу в рості і можеш її забезпечити, ти повинен змінити підхід. Так виникла ідея започатковувати інвестиційну компанію з фондами, яка може вести інвестицію чи інвестиції як класичний інвестфонд.

У нашій бесіді ми з Вами зараз все це так голосно називаємо, але насправді, я не маю бажання створювати якогось гіганта. Натомість хочу працювати з цікавими інвестиційними проєктами та людьми, хочу аналізувати і розвивати бізнеси. До речі, гасло нашої компанії сьогодні: спочатку – з ким, а потім – що!

Працюючи ще колись у банку, я створив для себе певну модель: скільки б ми договорів не підписали, наскільки б добре не аналізували клієнта, головне – репутаційний клієнт, який усвідомлює, що кредит потрібно погасити. І тоді не важливо, яку ти заставу в нього візьмеш. Він ставиться до цих коштів, як до позичених і їх повертає. Те саме стосується інвестицій, бо ти змушений постійно взаємодіяти з партнерами. І гасло, яке ми обрали, говорить про те, що нам не потрібні окремий сектор чи галузь, нам не потрібний тренд. Ми насамперед повинні розібратися з самим партнером («спочатку – з ким»), з яким ми будемо розвивати бізнес у майбутньому («а потім – що»).

Щодо проєкту «Спарроу Парк Львів», ми з партнером дійшли висновку, що в Україні, загалом, і у Львові, зокрема, практично немає можливості отримати в оренду промислові площі в зрозумілому стандарті, зайти зі своїм виробництвом, не втрачаючи добрих два роки на проєктування, будівельний процес, аби швидко розгорнути свою бізнес-діяльність. Спочатку це були розмови, потім – моделювання справи у цифрах, моделювання того, як воно повинно працювати.

Наступний крок – почали приглядатися до ділянок. Хотілося, щоби цей проєкт не мав обмеження зробити 5-10 тисяч метрів квадратних таких площ, а щоб він був масштабованим і мав свої чітки точки диференціації. Таким чином, ми проаналізувати близько п’яти-семи ділянок і зупинилися зрештою на тій, яку пропонувало місто, у промисловій зоні Сигнівка. Придбавши ділянку на аукціоні, розпочали проєктні роботи, отримання дозволів та сам будівельний процес. Заклали наріжний камінь, розповіли про свої плани.

– Чи були на етапі початку будівництва ті, хто готовий був би взяти в оренду площі, відповідно, фінансувати їхнє будівництво?

– Назва нашої компанії «Спарроу Кепітал» не є глобальною чи широко відомою, навіть в Україні. Єдиною можливістю викувати свою репутацію в секторі промислових об’єктів – це зробити динамічний проєкт і будувати перші площі, не чекаючи замовника, щоби потенційні орендарі могли оцінити його в процесі і заходити в нього, коли вважатимуть це безпечним для себе.

– Чи вплинула на сам проєкт війна?

– На початку будівництва ми досить сильно орієнтувалися на виробників з-за кордону, які справді мали високий інтерес до України, зокрема через торгівельну війну між Китаєм та США, ріст вартості логістики для європейських виробників, які мають заводи у Китаї, а також через насиченість виробництв у Східній Європі, різницю в оплаті праці між Україною та ЄС тощо.

Зацікавленість була досить висока, навіть незважаючи на те, що у нас не було ще чогось конкретного зведеного на самій ділянці. Раз на місяць відбувались зустрічі з виробничими компаніями (за їх ініціативою), оборот яких від 1 до 5 мільярдів євро на рік. Це давало нам всі імпульси до того, що наш рух у цьому проєкті правильний.

Мій партнер, Володимир Калапузяк, який має досвід будівництва промислових об’єктів більш ніж 20 років в Україні і за кордоном, з самого початку супроводжував проєкт, брав безпосередню участь. І на самому початку, коли ще формувалося технічне завдання для конструкторського бюро, ми робили акцент на універсальний продукт, який би на 80% був допасований до стандартів виробничої компанії. З іншого боку, розуміли, що є і зовнішні фактори, які працюють глобально в усьому світі і мають значний вплив кінцево на бізнес-рішення.

Відтак Володимир наполягав все-таки на ще більш універсальному продукті, який може бути трансформований під потреби не тільки виробничих, але й логістичних компаній. Чесно кажучи, жодна логістична компанія на той момент не давала нам ні найменшого натяку на те, що в них є попит на площі у Західній Україні. Тому що увесь логістичний та дистриб’юторський бізнес, в головній своїй масі, вівся через Київ. Там основний ринок, а транспортування вже конкретних партій товару в регіони відбувалося після їх формування на мегаскладах довкола столиці. Проте ми дослухались до порад Володимира, до його професійної інтуїції і зробили максимально універсальну модель. А потім прийшла війна. І ситуація стала схожа на айсберг, який перевернувся.

– Тобто війна сприяла тому, що бізнес почав концентруватися в інших регіонах?

– Війна жодному бізнесу не на руку. Десь кон’юктурно той, хто виробляє критичні для фронту речі і знаходиться не в місцях активного ведення боїв, можливо, не впаде остаточно і, навпаки, почує себе трохи краще. Але глобальна ситуація в частині економіки, споживання, бізнесових зв’язків тощо – просто руйнується.

– Як, власне, відреагували інвестори на повномасштабне вторгнення?

– Мої думки щодо даного проєкту були наступні: будуємо першу чергу будівель (це близько 12% від загальної забудови), відпрацьовуємо комерцію, здаємо в оренду. Робимо фінансову модель за фактом, яка є зрозумілою та прозорою для боргового капіталу, а далі рухаємося в інвестиційний капітал і масштабуємо. Водночас, працюючи ще з дозволами, до нашого проєкту виявляв інтерес іноземний фонд, якому дуже сподобалася наша бізнес-модель. У фонді сказали, що будуть спостерігати за нами, доки ми дійдемо до бізнесу, тобто коли передамо першу чергу в експлуатацію. Після цього вони готові з нами спілкуватися щодо залучення кошти. Тому тут ми поки що в процесі.

Наразі ми працюємо з українським капіталом, з львівським бізнесом. І він відреагував, напевно, як і всі. Спочатку це був певний шок. Замість використання арматури, сипучих матеріалів, бетонних конструкцій у будівництві, ми почали виготовляти з них укріплення для блокпостів довкола міста. Два-три тижні ми працювали на оборону, інвестиція була зупинена. Звісно, що бізнес-модель, за якої мав зайти іноземний виробник, потонула. Було зрозуміло, що ніхто не прийде ні цього року, ні наступного. Але ситуація з війною почала формувати певний попит з боку логістичних компаній, які почали розглядати Західну Україну як безпечну зону, оскільки так чи інакше заїжджає гуманітарна допомога, критичні товари тощо – все це слід розмістити, перепакувати в розподільчих центрах, сформувати партії, доправити до кінцевих отримувачів.

А також зріс попит на площі в Західній Україні від тих компаній, які тримають вартісне обладнання щодо його зберігання в максимальній безпеці. Щоправда, самих угод, бодай середньострокових, не було. Проте ці виклики почали формувати короткі контракти на 3-6 місяців. У березні була проведена нарада з нашими інвесторами, продемонстровано план щодо готовності закінчити цю інвестицію навіть у воєнний час і трансформувати продукт у ту модель, яка буде мати попит на ринку, в умовах які є.

– Тобто сам проєкт трансформувався?

– Ми змінили лише певні речі у внутрішніх інженерних мережах, кількості доків та офісне приміщення. Конструктивно цей проєкт вже не змінити, оскільки це залізобетонний каркас, який зашивається огороджуючими конструкціями, а також із самого початку був запроєктований як максимально універсальний. Провели адаптацію внутрішніх мереж, які були заплановані на реалізацію у третьому кварталі нинішнього року. І зараз вже допрацьовуються кінцеві технічні завдання. Досить довго тривав діалог з інвесторами щодо доцільності загалом такого проєкту, доцільності вкладення коштів під час війни тощо.

Знаєте, для нас основним аргументом стало те, що коли країна воює, кожний з нас для своєї країни повинен зробити усе те, що вдається найкраще. Ми повинні зробити усе, щоб навіть найменші бізнеси мали змогу на 20-30% завантажити своїх працівників, заплатити навіть найменший податок, підтримати бюджет. Ми повинні зробити все, щоби власники компаній, які працюють, спілкуються з нами, були в гарному психологічному та моральному тонусі, мали змогу передавати ці ноти в поведінці також і своєму колективу. Це мотивує.

Ми повинні зробити все, щоби наша позиція в цій війні була зрозуміла. Тільки так ми допоможемо Україні найбільше. Отож, ми почали думати про те, яким чином можна ще більше людей залучити до проєкту. Відтак, було прийнято рішення щодо проєктування другої черги.

Оскільки проєктна частина становить приблизно 1% від загальної вартості інвестиції, а також триває 3-4 місяці – було прийнято позитивне рішення. Конструкторське бюро – це близько 50 людей. Щодо коштів, які вони отримують від замовників – 80% йде на зарплату працівників та податки. Це правильне рішення.

– Як інфляційні процеси позначаються на вартості проєкту?

– Загалом, звичайно, ми відчуваємо тиск на інвестиційний бюджет. Вартість матеріалів зростає подекуди протягом одного дня, а криза з дефіцитом пального та стрімким ростом його ціни збільшує наші статті витрат у рази. Відсутність деяких товарних позицій вибиває з процесів.

Весь системний підхід в управлінні будівельним процесом зупинився, натомість розпочалася фаза ручного управління: замість чотирьох-п’яти крупних підрядних організацій, які паралельно працюють на майданчику, їх стало п’ятнадцять. З’явились окремі таблиці щодо використання пального підрядниками, аби фіксувати фактичну необхідну доплату через ріст ціни на пальне. Через змінену в рази географію щодо придбання та кількості постачальників силікону чи защіпок для мембрани з’явилось ручне опрацювання бази постачальників під схожі проєкти в Києві, Дніпрі, Одесі, де зараз зупинені роботи. Щоби підприємці не несли збитків, ми викуповуємо їхні будматеріали, куплені за старими цінами.

– Часові рамки реалізації проєкту зберігаються?

– Правду кажучи, на термінах реалізації більше позначилася не війна, а зима. Погода була несприятливою для будівельного процесу. Велика кількість снігу, безперервні опади у вигляді дощу – це затягнуло час. Тим не менше, у нас є чіткий план у четвертому кварталі цього року здати в експлуатацію першу чергу «Спарроу Парк Львів».

– Що отримає місто?

– Місто, думаю, отримає багато. Насамперед це буде живий приклад того, що коли місцева влада має чітке бачення розвитку промислових зон, інвестує туди кошти, підводить мережі, займається інфраструктурою, то це дає справжній поштовх для їх розвитку. Це чіткі кроки і наш проєкт це демонструє.

Друге – це продаж земельних ділянок через аукціон. Наразі викуплено близько 40 гектарів, а промислова зона усього – має близько 100 гектарів.

Далі – будівництво перших об'єктів, які створюють нові робочі місця для львів'ян та наповнюють бюджет. Це важливо, особливо під час війни. Тут варто відзначити відсутність спекулятивної гри окремих бізнесменів, які мають звичку купувати земельні ділянки і морозити їх на 5, 7 чи 10 років, з метою дочекатись росту вартості землі, адже її стає менше. На противагу цьому у нас є певна добра історія. Місто демонструє реальний факт того, як воно рухається за тією дорожньою картою, яку собі запланувало.

З іншого боку, коли на цій землі вже з’являються промислові об’єкти, бізнес, певна ділова активність, то зростає і вартість довколишньої землі. Адже, якщо ми зайшли зі свої проєктом, пройшли шлях підключення до інженерних мереж, то це дає поштовх для інших також будувати тут бізнес, хоч і не так просто прийняти це рішення.

Коли ти вперше бачиш ділянку, то не знаєш, який буде бюджет, щоб підключитися до комунікацій. Не уявляєш витрат навіть у частині геології, щоб зробити фундаментну основу для споруди, яка має бути зверху. А розумні інвестори аналізують і геологію, і комунікацію. Ми на сьогодні маємо вже і геологію, і геодезію, і проходимо шлях підключення до мереж, і усім цим ми охоче ділимося. Ми готові допомогти сусідам за ділянками прийняти виважене рішення та узгодити свій бюджет.

А місто, маючи приклад нашого господарювання на певній ділянці, може вигідно продати наступні. Тому так, місто отримає багато.

– У бізнесу є очікування, що після війни в Україні інвестиційний бум, чи поділяєте ви цей оптимізм?

– Я взагалі по життю є оптимістично налаштованою людиною, яка вірить в добро і його силу. Проте на сьогодні важливим є фактор часу. Бізнес не розуміє, коли ця війна закінчиться. Ми повинні вистояти – і ми вистоїмо, ми повинні надіятись виключно на себе – і ми це зробимо. Але коли йдеться про ось цей момент «після війни» – ніхто з нас не може сьогодні уявити собі цей часовий простір. А це важливо. Ми повинні спочатку дожити до цього моменту «після війни», а тоді оцінити рівень руйнувань економіки, бізнес середовища і зайнятись відновленням. Відновлення і хороша динаміка для України в частині її економічного розвитку – це точно буде. Але те, що це не буде вертикальний тренд «під кутом 90^о» – це також точно.

Я не думаю, що під час війни сюди будуть йти інвестиції. Навіть якщо і знайдеться інвестор, якому це буде цікаво, то жоден банк чи фінансова установа його країни не зможе собі дозволити піддавати свої кошти ризикам. Це очевидно. Тому, я вважаю, що найбільшим інвестором в Україні є український бізнес, який вірить у цю землю, в свої сили, який будував та заангажовував людей. І це найкращий інвестор для нас, і це правильно.

І навіть з приходом нового іноземного бізнесу перші їх кроки будуть дуже обережними і невпевненими. А чинні, готові індустріальні парки, як «Спарроу Парк Львів», стануть надійним плечем та безпечним початком для ведення їх бізнесу в Україні.