Окупований Ізюм: люди помирали просто на вулицях, а ховали їх у дворах

Окупований Ізюм: люди помирали просто на вулицях, а ховали їх у дворах
Дорога до Ізюма\The WP

Більше 50 днів Ілля Пунтусов прожив в окупованому росіянами Ізюмі. 3 травня разом з родиною він зміг покинути захоплене місто і дивом дістатися Києва.

ІА Дивись.info поспілкувалася з Іллею про життя під постійними обстрілами.

На перехресті війни

«Станом на 24 лютого у самому місті не відбувалося жодних подій. Наприклад, бачиш, що у Тростянці проходять колони, спостерігаєш за подіями у Харкові, а в тебе перший тиждень все спокійно», – розповідає Ілля.

Хоча на вулицях Ізюма ще не було військових, але вже не працював банкінг, у магазинах не приймали картки, із заправок зникло пальне. Так минає перший тиждень повномасштабного вторгнення, і місто починає вмирати, тому що не може себе якось обслуговувати. 

«Постійно надходять звернення. Натомість місцева влада повідомляє, що все гаразд і вона все контролює. Після перших авіабомб з 28 лютого на 1 березня ситуація починає динамічно змінюватися: люди не розуміють, як себе поводити. Ніхто такого не очікував: у місті немає жодних військових об’єктів чи військових споруд, Ізюм знаходиться у стороні від крупних населених пунктів», – веде далі хлопець. 

Колона російської техніки, яка рухається у бік Ізюма

За його словами, ситуація за декілька днів почала розгортатися доволі жваво: почастішали авіанальоти. 

«Наскільки я знаю, окупанти місцевій владі висунули ультиматум щодо капітуляції. Місцеві очільники його не прийняли і покинули місто, не провівши евакуацію населення. Впродовж березня місто почали знищувати. Тривали активні бойові дії, Ізюм обстрілювали ствольна, реактивна артилерія, авіація та бронетехніка. Сьогодні місто майже повністю знищено, принаймні його центральна забудова, майже не залишилося вцілілих будівель», – каже Ілля Пунтусов. 

Березень – це постійні щоденні обстріли. За перші шість тижнів повномасштабного вторгнення у місто не було завезено жодного гуманітарного вантажу з будь-якого боку. 

«Я не знаю, як існували люди, які не мали якогось запасу харчів, а таких було достатньо. У місті в цей час ширилася велика хвиля мародерства. Безглуздя дійшло до вбивства місцевих місцевими через побутову техніку, яку вони намагалися винести з магазинів до розбитих квартир, пояснюючи це: «Мнє очєнь повєзло. Такой шанс випадаєт раз в жизні!» У них немає вже квартири – вона знищена, а вони тягнуть туди пралку і просять допомогти, бо самі не справляються», – розповідає чоловік. 

Сепаратисти і партизани

Незважаючи на безперевні обстріли і планомірне знищення міста, ставлення до російських окупантів дуже суперечливе, тому що основний контингент – це населення 40+, яке проявляло доволі лояльне ставлення до російської культури. 

«По-перше, росіянам багато що пробачають, не розуміючи наслідків цих дій. По-друге, у самому місті десь 42-45% міської влади – представники ОПЗЖ. Ця влада була обрана і мала підтримку. Водночас в Ізюмі є партизанський рух, який чинить активний супротив. Так, у місті справді багато сепаратистів, але їх недостатньо, щоби віднести місто під протекторат росії. Справді розмови, що нарешті прийшли росіяни і видадуть російські паспорти, були доволі відкритими і ніхто їх не приховував, хоча і не розумів їхніх наслідків. Через те, що місто знаходиться близько до зони АТО, там було багато переселенців, які, на жаль, очікували прихід своїх знайомих, осіб, які воювали за так звані «республіки», – веде далі Ілля Пунтусов.

Ізюм. Лікарня

Він чесно зізнається, що не знає, чи змінилося ставлення до росіян після того, як люди побачили наслідки приходу окупантів, тому що місто захопили 1-2 квітня, а 3 травня чоловік зміг виїхати і якусь активну соціальну діяльність за межами власного будинку не вів. 

«За власними спостереженнями, ставлення не змінилося, росіянам багато чого пробачали, місцеві, які очікували на прихід «русскава міра», не вірили, що російські солдати стріляють у цивільне населення та обстрілюють спальні райони», – резюмує Ілля. 

Життя в окупації

«Жити в окупації – це ніби потрапляєш на століття чи два назад. У тебе нема жодних комунікацій. З 6 березня не було, світла, води, газу, зв’язку, а температура падала до мінус 18. На приготування їжі витрачалося дуже багато часу: якщо ти живеш у квартирі, треба виходити на вулицю», – розповідає чоловік. 

Іллі було трохи простіше, бо мешкав з родиною у приватному будинку, обладнаному котлом, який працював і на газі, і на твердому паливі: можна було грітися і готувати їжу за допомогою дров. 

«Весь березень – це постійні обстріли. Місто зруйнували під нуль. Те, що залишилося, непридатне для життя: немає комунікацій, які б можна було б відновлювати. Люди помирали просто на вулицях від ненаданою медичної допомоги чи від зневоднення. Це не рядовий випадок, коли ти заходиш у двір, а поряд з дитячим майданчиком ряд хрестів. 

Десь наприкінці березня я вперше вийшов з будинку, щоб оцінити рівень руйнувань і зібрати інформацію, бо ти існуєш в якомусь вакуумі і не розумієш чи взагалі існує держава України, чи потрібно щось робити. І коли я побачив центральну частину міста, то перші асоціації були з Грозним – не було нічого», – пояснює Ілля. 

Ізюм, площа імені Джона Леннона (колишня площа Леніна). Максим Стрельник

Того разу він потрапив під жорсткий допит російських військових на предмет приналежності до якогось військового угруповання. Вони перевіряють документи, мету пересування, телефони, татуювання, місця реєстрації, будь-що. 

«У моєму випадку це був якийсь флеш-рояль. Тому що реєстрація київська, у 25 років немає військового досвіду, татуювання, нетипова зовнішність. Кожен блокпост для мене це було ніби проходження якогось форту Буаяру. Питання, які вони ставлять, людожерські, вони ніяк не корелюються з адекватною людиною», – згадує Ілля. 

І додає, що його досвід трохи відрізняється від досвіду людей, які жили у центральній частині міста, бо його район не був під постійним вогнем: росіяни зайшли туди відразу і звідти обстрілювали інші райони. 

«Після 10 квітня окупанти з мого району почали влаштовувати провокації – обстрілювати Ізюм, видаючи це за обстріли ЗСУ. Але всі розуміють, що подібними снарядами на таку віддаль неможливо вести вогонь: йдеться про якісь мінометні снаряди, які на 20-25 кілометрів не літають. Я не знаю, на кого це було адаптовано. Біля нашого будинку постраждали три споруди – один будинок повністю зруйнований, два інших – частково. Наш дім також постраждав, станом на третє травня незначно. Життєздатність міста ніхто не намагався підтримувати. Мародерство, містечковий терор, залякування – ось що відбувалося в Ізюмі», – каже чоловік. 

Втеча з окупації

Вже 2-3 березня, коли почали бомбити місто, родина Іллі вирішила покинути Ізюм. 

«Ми знаходилися у північній частині, а саме місто розділяє Сіверський Донець, на якому є два автомобільних мости. Ми поки думали, як будемо їхати у напрямку Краматорська, адже в нас є ще тварини – великий пес, коти, – крім того, чоловіки були не в пріоритеті, мости підірвали, а в напрямку Харкова вже стояли російські війська. Почали надходити новини про розстріл евакуаційних колон. Не було жодного зеленого коридору, розстрілювали приватні автівки. Ми б виїхали одразу, але не встигли. Тоді дізналися про шлях через Балаклею до першого українського населеного пункту. Звідти возили хліб, крупи, макарони, щоби продавати. Ми впродовж всього квітня спостерігали, очікуючи якогось перемир’я: на Великдень, потім на 1 травня. Але зрозуміли, що цього не буде і 3 травня вже поїхали. Не було ні сил, ні умов – ти просто сідає і їдеш у невідомість, бо по-іншому ніяк. За досі мені незрозумілих обставин це вдалося. Адже станом на 3 травня Балаклею закрили на в’їзд і виїзд. Щоби потрапити у місто, потрібна була реєстрація або щоб тебе там хтось зустрічав», – розповідає Ілля. 

Перед виїздом родина вигадала легенду, що дівчина Іллі на 6 місяці вагітності, а лікарня в Балаклеї була перелаштована під військовий шпиталь і не приймала цивільних. Це було приводом, аби виїхати з міста. 

Знищена лікарня в Ізюмі, вид зі супутника

«До певного часу ця легенда працювала. Але на КПП у саме місто нас затримали. Ми з ними довго спілкувалися у звичному для окупантів тоні. Ця розмова була взагалі за межами добра і зла. Три істоти з «днр» питали, чого ми бігаємо від війни і казали їхати в свій Ізюм і здихати. Це цензурна версія розмови.  Для них весь світ – росія. 

Я не знаю досі, чому нас пропустили, адже ми почали розходитися в своїх свідченнях, і окупанти це побачили. Ми розуміли, що найменше, що нас очікує – це підвал. У якийсь момент вони віддали документи і сказали їхати. Лише попередили не зупинятися транзитом у місті, а просто його швидко проїхати. 

За Балаклеєю у напрямку Первомайського починається сіра зона, і не розумієш, що відбувається. Можеш потрапити як під ворожий вогонь, так і обстріляти можуть свої. Ми вже швидко зрозуміли, що тією дорогою протягом кількох тижнів ніхто не їздив. Нашій появі дуже здивувалися українські військові. У Первомайському нам надали допомогу, ми змогли привести себе до ладу і наступного дня доїхали до Києва», – розповів Ілля. 

Новини з окупації

Чоловік сьогодні продовжує отримувати інформацію з окупованого Ізюма від тих, хто виїжджає за 20-30 кілометрів від міста і за хвилину може щось розповісти. Зв’язок  постійно переривається. 

«Станом на зараз ситуація в Ізюмі доволі критична, гуманітарна допомога видається лише соціально незахищеним верствам населення. Всі, хто може працювати, працюють. Робота одна – розбір завалів. Якщо не працюєш, не отримуєш гуманітарну. Курс у місті рубля до гривні – один до одного. Можна поїхати і зняти готівку в Сватове під різні проценти – від 15 до 30. Частково відновили електроенергію, дуже частково водопостачання – до 20% міста. Намагаються відновити роботу однієї зі шкіл, яка більш-менш вціліла. Хто з дітьми залишився, намагається якнайшвидше звідти виїхати в будь-якому напрямку. Бо всі розуміють, що наближається опалювальний сезон, а жодних умов для існування немає», – веде далі Ілля. 

Ізюм після чергових обстрілів

Сьогодні з Ізюма виїхати доволі проблематично, особливо чоловікам.

«Десь з кінця травня почали з’являтися неофіційні зелені коридори через Печенізьке водосховище. Там проводять евакуацію волонтери з усіх окупованих територій Харківської області. І станом на зараз вони змогли евакуювати понад 12 тисяч людей. Волонтери роблять це по понеділках майже щотижня. І це єдина можливість зараз евакуюватися з Ізюма. Інші випадки, які я знаю, це через каїни Балтики до країн Європи. Але для цього треба мати власний транспорт, щоб за транзитний час встигнути проїхати територією рф. Якщо ти не встигаєш, то велика ймовірність бути зареєстрованим як біженець. Транзитний час – це три доби», – каже Ілля. 

За словами чоловіка, на жаль, місцева влада абстрагувалася від мешканців Ізюма і їхніх проблем. 

«Вони ніяк не допомагають, не розповідають, як себе вести, не надають гуманітарної допомоги. Нічого. Але виходять в ефір телемарафону і розповідають, що вони дуже ефективні менеджери. Я звертався до волонтерів, і вони розповіли, що жоден представник ізюмської влади до них не приєднувався з ініціативою допомогти чи долучитися у будь-якому питанні. 

Коли влада покинула місто, в Ізюмі було близько 25 тисяч населення. Люди залишаються там і помирають або намагаються виїхати самостійно. Влада жодним чином до нічого не долучається. Вони намагалися видати як власний успіх влаштування дітей і їхніх батьків до країн Європи. Насправді проєкт належить харківським волонтерам. І це не одинокий випадок намагання привласнити собі чужі здобутки», – резюмував Ілля Пунтусов.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама

Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: