Інше обличчя війни: як на Львівщині проходять реабілітацію бійці, які втратили кінцівки

Інше обличчя війни: як на Львівщині проходять реабілітацію бійці, які втратили кінцівки

Понад сто бійців з ампутацією кінцівок проходять реабілітацію в центрі для осіб з інвалідністю «Галичина». Їх сюди відправляють ще зі швами. Згодом у центрі хлопців навчають користуватися протезами, допомагають освоїти нові професії.

Сьогодні реабілітаційний центр працює на всі 100%, телефон заступника директора з медичної частини розривається від телефонних дзвінків з військових шпиталів, які шукають куди відправити своїх пацієнтів, які втратили кінцівки.

Життя в новій реальності

На лавочках, біля входу, сидять кілька хлопців. У когось вже є протез, а хтось ще в очікуванні. Білявий блакитноокий чоловік вдивляється кудись у невідоме, пускаючи носом цівку білого диму. Поруч – милиці. Навпроти нього, з іншого боку алейки, сідає пара. У чоловіка немає руки, у руках його супутниці горнятко, з якого парує, мабуть, чай. Молоді люди щось жваво обговорюють. Так само у холі центру майже всі лавки зайняті.

«Ми ще могли двічі позайматися, – гукає до чоловіка з протезом ноги працівник у темно-синій медичній формі. – Та таксі довго немає, – відповідає той, стискаючи руку дружини». Саме в цей момент біля входу зупиняється машина з шашечками і пара чимдуж рушає до неї, ніби боїться, що їх повернуть назад і змусять чоловіка займатися фізичними вправами.

Попри мене проходить чоловік на двох протезах. Він тільки навчається ходити, опираючись на ходунки. З ліфта в інвалідному візку виїхав хлопець без руки і ноги – зовсім юний, ще дитина. В якийсь момент до горла повільно підкочується ком. Щоби не розридатися, намагаюся не дивитися по боках, а довго розглядаю велетенську юку, яка давно вже переросла свій горщик – він тріснув і хтось нашвидкоруч обмотав його дротом. Сама юка попнулася кудись вбік, і щоб не впала, її підперли якось палицею. Напевно, крім мене, ніхто вже не звертає увагу на рослину-переростка.

«Давайте прокатаю!» – я аж підстрибую від несподіваної пропозиції. Біля мене зупинився візок. У хлопця немає ноги і в нього дивна манера пересуватися – спиною вперед, відштовхуючись вцілілою кінцівкою.

«Давайте прокатаю, може, повеселішаєте!» – ще раз повторює чоловік, бо мій вигляд був явно розгубленим. Я посміхаюся йому у відповідь: «Давайте, наступного разу!» Він їде собі далі своєю дивною манерою – спиною вперед.  

Через хол проїжджає ще один візок, але в ньому не пацієнт центру, а працівник – психолог Сергій Тітаренко, у минулому військовий льотчик. 4 червня 2014 року біля Слов’янська вертоліт Мі-24, штурманом якого був майор Тітаренко, збили терористи. У Сергія діагностували перелом хребта. Після тривалої реабілітації колишній льотчик освоїв нову професію – став психологом і допомагає таким самим людям, як він.

Від лікування до нової професії

Тим часом у холі з’являється Володимир Головацький, заступник директора з медичної роботи реабілітаційної установи «Центр комплексної реабілітації для осіб з інвалідністю «Галичина». Саме він має показати мені центр і розповісти про його роботу.  

Ми швидко починаємо підніматися сходами, а пан Володимир ще швидше мені розповідати про центр.

«Може, присядемо і спокійно поговоримо, а потім покажете мені центр», – майже благаю лікаря. За хвилину ми вже сидимо в кабінеті психолога.

«Сам центр розпочав роботу ще у 2000-их у центральному офісі у Львові. Спочатку комплекс був невеличкий, але потреба у реабілітації зростала. Тож збудували ще один корпус для поселення людей, щоб до нас могли приїжджати і з інших областей, а не лише зі Львова. Десь 2009 року виникла ідея створити філію і протягом 10 років тривало будівництво, юридичні узгодження. Центр ще недобудований: є лише один корпус із чотирьох. Те, що є, розраховане лише на 150 місць, хоча в планах було – 350. Також немає великого спортивного комплексу та бальнеології, щоби використовувати місцеві джерела для реабілітації», – розповідає Володимир Головацький.

Сам центр за своєю запатентованою методикою надає комплекс реабілітаційних послуг, пояснює лікар.

«Тобто це не є лише медична чи фізична реабілітації. Це всі сім видів реабілітації: медична, фізична, психологічна, психолого-педагогічна, фізкультурно-спортивна, професійна та трудова. Тобто особи з інвалідністю, якщо вони втратили свій фах, можуть перенавчатися на базі нашого центру. Ми є ліцензовані Міністерством освіти за більше ніж 30 професіях, зокрема водіння, оператор комп’ютерного набору, у планах – основи бізнесу. Ми співпрацюємо з нашими університетами для впровадження таких професій, які є більш доступні для людей з різними травмами», – веде далі Володимир Ярославович.

Утім, з початком повномасштабного вторгнення центру довелося виконувати зовсім інші функції, аж ніяк не реабілітацію пацієнтів. Після 24 лютого заклад приймав тих, хто залишав свої домівки, тікаючи від війни. 564 люди – саме стільки людей одночасно перебувало тут.  

«Звичайно, був дуже великий рух: хтось приїжджав на два дні, а потім їхав за кордон, а хтось залишався довше. Навіть важко порахувати, скільки людей пройшло через наш центр. З квітня ми вирішили, що повинні працювати не лише як хостел, але й за основною нашою діяльністю – як реабілітаційний центр. Ми почали приймати за скерування з військових шпиталів з усієї України пацієнтів після втрати кінцівок. Вони приїжджають до нас ще зі швами», – розповідає лікар.

Назад у ЗСУ

У центрі є цілодобовий медичний нагляд.

«Ми були змушені розширити перелік наших послуг, оскільки раніше приймали більш адаптованих осіб. Це пов’язано з тим, на жаль, що система визнання інвалідності в Україні, на мою думку, потребує удосконалення, оскільки поки людина отримає посвідчення особи з інвалідністю, минає такий період часу, що добитися покращення під час реабілітації дуже складно. А в ідеалі реабілітацію слід розпочинати якнайшвидше: це дозволить або мінімізувати наслідки, або в ідеалі взагалі зберегти працездатність. Але цього не відбувається, тому що на реабілітацію спрямовують лише після отримання інвалідності», – пояснює Володимир Головацький.

З бійцями трохи інша ситуація: коли вони потрапляють до центру, то вважаються ще дійсними військовослужбовцями, тобто продовжують своє лікування.

«Є такі, хто отримав свої поранення недавно – два з половиною тижні тому. Госпіталь стабілізував стан, прооперували, шви ще є і пацієнт прибуває сюди. Тут він проходить підготовку до протезування, ми маємо контакти усіх сертифікованих протезних підприємств. Вони самостійно, за порадами своїх бойових товаришів вибирають протезне підприємство, укладають з ним договір. Усю супутню документацію ми намагаємося їм допомогти оформити, тому що вони як військовослужбовці мають право запротезуватися ще до отримання інвалідності. Що є дуже великим плюсом. Цю зміну ввели навесні і вона дуже суттєва. Хлопці не тратять масу часу на оформлення інвалідності. Вони відразу після поранення починають активну роботу. Фактично до місяця часу вони отримують тимчасовий протез, на якому навчаються ходити. Надання постійного протезу, який освоюють десь тиждень-півтора, залежить від протезного підприємства. Тоді військовослужбовці йдуть у госпіталь на центральну військову комісію, яка їх демобілізує чи навпаки залишає служити в ЗСУ», – розповідає лікар.

Він додає, що десь 70% пацієнтів центру хочуть повернутися назад у Збройні Сили України, особливо професійні військові, котрі ще з дитинства почали свій воєнний шлях. Мобілізовані менше, але також багато з них хочуть далі служити.

«Але є складні випадки і щоб не було якогось важкого розчарування, ми їх психологічно готуємо: мовляв, треба намагатися, але не слід виключати інші можливості. Тому що деколи буває так, що людина вже собі побудувала плани і приходить до командира частини, а той каже, що не може прийняти на службу», – продовжує Володимир Ярославович.

Практично у всіх хлопців дуже високий бойовий дух, але вони після важких бойових дій, мають важкі спогади, погано сплять і дуже часто страждають від фантомних болів. Їх консультують психотерапевти та психіатри, бо позбутися безсоння без медикаментів неможливо.

«Понад сотня людей зараз є на реабілітації. А госпіталі продовжують розривати мій телефон. Нам бракує і фахівців, і місць, хоча намагаємося максимально скоротити процес, не втративши якість наданих послуг. Це не вихід, якщо реабілітація триватиме місяць, а за фактом пацієнт мало що отримає. Він від нас має вийти або на своїх двох ногах (так, протез – це нова реальність) чи з двома руками, повністю пристосований до свого теперішнього стану з можливістю забезпечувати себе, бути повноцінним членом суспільства, а не людиною з якимось порушеннями. Мене дуже тішить, бо трохи похолодало, і хлопці одягають довгі штани – трохи накульгують, але не помітно протезу. Звісно, у багатьох проблеми з тими ж фантомними болями, і ніхто не гарантує, що вони зникнуть, але хлопці стараються. Вони великі молодці», – зазначає лікар.

За його словами, після повномасштабного вторгнення кількість важких поранень зросла в геометричній прогресії і система воєнних шпиталь не може впоратися з усіма труднощами.

«Я не розумію, чому така статистика, але у нашому центрі є дуже багато високих втрат кінцівок – середина стегна, верхня третина стегна, середина плеча, верхня третина плеча. Відповідно, таких осіб важче протезувати і важче проводити реабілітацію. Гомілка – це 20-30%. Мало б бути навпаки – 75-80%. Не можу пояснити чому?» – резюмує Володимир Головацький.

«Богу дякувати, живий»

Один з пацієнтів центру – це Павло П’ятаков, ветеран російсько-української війни, починаючи з 2014-2016 років, служив у батальйоні «Айдар». Він, на щастя, не потребує протезу, але його ногу кілька місяців рятували лікарі після того, як чоловік отримав поранення від уламку 152-мм снаряду.

Нога чоловіка повністю у гіпсі. Він вже досить швидко пересувається на милицях

У мирному житті Павло працював ІТ-сфері і займався громадською діяльністю: він член Координаційної ради учасників бойових дій Львівщини при обласній адміністрації.

«До повномасштабного вторгнення працював у компанії SoftServe, станом на 24 лютого був у відрядженні в Європі. Вранці 25 лютого повернувся до Києва, відразу приєднався до своїх побратимів з роти і виконував задачі з оборони нашої Батьківщини в Київській області. Отримав поранення під час операції зі звільнення міста Ірпінь наприкінці березня. Під час штурмових заходів ми разом з бронетехнікою йшли і вибивали з позицій супротивника, попав під артилерійський обстріл, неподалік розірвався артилерійський снаряд 152-мм. Незважаючи на те, що заліг, мене однаково зачепили. Але Богу дякувати, живий», –  по-військовому чітко викладає свою історію Павло.

Розповідає про тотально знищену інфраструктуру в Ірпені, масоване застосування росіянами авіації і важких вогнеметних систем «Солнцепёк».

«Вперше в житті бачив, хоча встиг вже повоювати. Всі ці засоби застосовувалися не по військових об’єктах, а хаотично по цивільних. Подекуди я бачив тіла загиблих цивільних людей. На той момент, коли почали знаходити могили, я вже був поранений», – додає Павло.

Центр «Галична» – це вже п’ятий медичний заклад для айдарівця.

«Гріх жалітися, ставлення дуже хороше. В Києві дякували постійно лікарі і медсестри за те, що я зі Львова і добровольцем прийшов захищати Київ, Київську область. Спочатку був у Винниках, де Бог теж послав мені чудових лікарів, які допомогли загоїти мої основні рани і зараз я фактично вже десь на останньому етапі лікування. Сподіваюся за тиждень-півтора перейду до реабілітації, коли мені з ноги знімлять гіпс. Чесно кажучи, якби дозволяло здоров’я, вже б туди повернувся», – розмірковує Павло.

Коли запитую, які у нього передчуття щодо війни, чоловік важко зітхає: «Вона триватиме ще три роки і дуже велика ймовірність глобального конфлікту. Для мене особисто це питання часу. Прості цифри показують, що НАТО не готувалося до війни абсолютно. Недостатньо запасів озброєння, спорядження для війська, бракує снарядів, патронів. Це повністю нівелює російську пропаганду, що Альянс хотів воювати проти росії.

Шведська організація CIPNI з відкритих джерел аналізує наявність озброєння, кількість людей в армії, а також витрати на оборонні потреби. Навіть по тих цифрах видно, що ні ЄС, ні НАТО не готувалися до повномасштабної війни. І коли дійшло до того, що нам потрібно надати допомогу, виявилося, що на складах у них немає такої кількості, щоб забезпечити нам паритет в умовах війни. НАТО тільки тепер готується до захисту своїх інтересів. І для мене це свідчення того, що конфлікт неминучий. Треба розуміти, що і намір у самої імперії зла йти до кінця є».

Водночас Павло переконаний, що того дня, коли 2014 року росія розв’язала військовий конфлікт проти України, вона припустилася найбільшої стратегічної помилки.

«Бог якщо хоче покарати, насамперед забирає розум. Їм не потрібно було вести військові дії проти нас. У них завжди було достатньо ресурсу, грошей, щоби здійснювати політичний вплив на нашій території», – розмірковує айдарівець.

Ми ще трохи розмовляємо з ним про різне. Попри нас туди-сюди ходять хлопці: хтось поспішає десь до крамниці, а хтось вже повертається. Дехто й справді вже так добре освоїв протези, що можна помітити лише легке накульгування, та й то якщо придивлятися.  

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама

Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: