• USD: 41.50
  • EUR: 40.90

Актуальні теми:

Підтримати

«Кримська перепічка» – це не про гроші, це про Крим і про наше місце у Львові, – Оксана Новікова 

«Кримська перепічка» – це не про гроші, це про Крим і про наше місце у Львові, – Оксана Новікова 

У березні 2014 року Оксана Новікова вирішила залишити Крим і успішний бізнес, який мала на півострові. У Львові довелося починати практично з нуля. Пекарні мережі «Кримська перепічка» стали не лише місцем, де можна смачно поїсти, а простором, який об’єднував однодумців, частинкою Криму на Заході України.

– Чому Ви обрали саме Львів, а не, наприклад, Херсон, Одесу, які значно ближче до Криму, чи Київ з більшими можливостями для бізнесу?

– Можливо, це було вимушене рішення, тому що ми переїжджали достатньо великою групою людей. Це були і колеги, і друзі – ті, хто не був готовий жити в росії. Більшість з нас брала участь у спротиві, тож існувала реальна небезпека. Ми виїжджали з півострова 14 березня, перед референдумом, бо боялися, що кордони можуть повністю закрити і наступ піде далі. Обирали точку якнайдалі від кордону з Кримом і якнайближче до кордону з Європою, тому що розуміли, що імперські амбіції путіна на той час охоплювали і Херсонську, і Одеську області: йшлося про створення якихось «республік». Тому точно не стояло питання зупинятися там.

Перемога Майдану для мене була просто щастям, тому що з’явився шанс відійти від москви

Це був післямайданний час. Ми брали участь у різних подіях, зокрема у Києві. Тому чудово уявляли, як працювала Україна, як розвився бізнес, що відбувалося. І перемога Майдану для мене була просто щастям, тому що з’явився шанс відійти від москви. Але росія, скориставшись моментом, забрала мій дім. Ми дуже швидко закрили бізнес у Криму. Протягом перших днів березня, крім консолідації людей для спротиву, намагалися згорнути свою роботу, бо, на жаль, розуміли, що військового захисту не буде. Армія тоді не була готово і політичне керівництво також боронити країну. Хоча аналіз показував, якби тоді був спротив, не було б Донецька і, найімовірніше, не було б нинішньої великої війни. Представники міжнародних організацій, які 2014 року, у перші дні анексії, приїжджали в Крим, намагалися зрозуміти, що там відбувається. Вони, звичайно, теж були шоковані, але теж бачили, що військового спротиву не буде. Тоді ухвалили політичне рішення: Крим не визнавати частиною росії та ввести певні санкції. Світ і, на жаль, Україна сприйняли анексію як факт. Тому бойові дії на Сході було наслідком того, що у путіна вийшло з півостровом, тож кремль ухвалив рішення продовжувати. Тільки тоді суспільство консолідувалося, з’явилися добровольці, волонтери, армія згадала, що таке захищати країну і, слава Богу, ми на той час більшу частину Донецької та Луганської областей захистили, а наступ перетворився на мляву спецоперацію. Але будь-які тимчасові моменти мають наслідків. Велика ескалація 24 лютого вже нагадала, що війна тривала усі ці 8 років. 

Світ і, на жаль, Україна сприйняли анексію як факт

– У Криму це був такий самий бізнес, як у Львові чи інший?

– Це був інший бізнес, але дотичний. 11 років ми займалися поставками сировини. Я мала партнерів по усій Україні та за кордоном. Ми постачала дуже специфічну сировину українських і іноземних виробників, зокрема додаткові інгредієнти, які використовують лише професіонали, і навпаки – прості інгредієнти: дріжджі, повидло тощо. У нас була логістичні база, транспорт, лабораторія, технологи тощо. Одна з технологів переїхала разом зі мною на материкову частину України і потім допомагала у відкритті пекарні і розробці рецептур для «Кримської перепічки».

У Криму я виробництвом не займалася. Це був для мене стартап. Але виробництво виявилося навіть складнішим, ніж я собі уявляла. Хоча я багато знала про інгредієнти, довелося починати все з нуля і в організаційному плані, і самим вчитися робити вироби, працювати з тістом. Та багаторічний досвід у бізнесі дуже допомагав. Я намагалися зберегти свої принципи роботи в команді.

– До Львова ви переїхали 2014 року, а перша пекарня відкрилася 2015-го. Це був період підготовки чи пауза, щоби почати щось нове?

– Це була пауза і навіть не перед тим, щоби почати якийсь бізнес. З початку 90-их ми працювали у різних галузях. Це був періодичний жах, коли на тебе приходить якесь замовлення чи твій бізнес хочуть прибрати до рук. Тому постійні нападки з боку податкової чи силових структур з тебе виносили все – фізично, морально, фінансово. Тож перемога Майдану для мене була сподіванням, що зміняться правила гри, зокрема економічні. Спочатку у Львові ми намагалися спілкуватися, об’єднуватися з іншими підприємцями, змінювати правила гри, наскільки це вдавалося. У чомусь стало легше працювати, у чомусь гірше.

Для мене війна почалася ще тоді і я сподівалася, що і люди, і свідомість будуть змінюватися після Майдану

Крім того, у Львові після переїзду нас прийняли мої тутешні партнери. Нас було 30 чи 40 людей, з дітьми. Зрозуміло, що такий самий бізнес, як у Криму, я не могла відкрити, бо він був прив’язаний до локації і такий самий бізнес вели мої партнери та друзі. Тобто це пряма конкуренція, і я б на таке не пішла. А нові ідеї мали визріти. Спочатку я займалася громадською діяльністю, була створена «Кримська хвиля», яка допомагала переселенцям з Криму, а потім і з Донецька. Ми займалася, зокрема, гуманітарними напрямками – пошуком роботи, співпрацювали з Львівським соцзахистом.

Для мене війна почалася ще тоді і я сподівалася, що і люди, і свідомість будуть змінюватися після Майдану. На жаль, звичка не зникає так просто. І вирішення питань «не офіційно» давно стало в Україні нормою. Коли я зрозуміла, що мої намагання активно впливати на суспільство до ні чого не приводять, вирішила повернутися до підприємництва. Моя рідна сестра мріяла створити маленьку пекарню. Але так сталося, що пекарня вийшла не дуже маленька і цікавого формату: пекти вироби і відразу їх продавати. Ми знайшли приміщення на Сихові, де багато дітей, молоді, і створювали не лише пекарню, а простір для спілкування, куди можна приходити сім’ями. Шість років ми працювали у торговому центрі «Інтерсіті», який став на той час таким собі дитячим осередком. У нас також була англійська мова для дорослих – волонтерський проект наших друзів з Техасу. Ми організовували різні зустрічі – театральні, книжкові тощо. Але з «Інтерсіті» у нас не склалося, тому що «Інтергалбуд» вирішив змінити формат свого торгово центру. Тож так вийшло, що зараз у нас замість однієї локації – чотири. Є свої складнощі і проблеми логістичного характеру, найму персоналу тощо. Але головне, щоб кожна локація була осередком, де можна поїсти, а й поспілкуватися.

– З чого починалася «Кримська перепічка» і що є зараз?

– Була одна пекарня, а зараз є три повноцінних пекарні з виробництвами і кав’ярня в центрі, де, на жаль, з виробництвом складнощі. Кав’ярня була неочікуваною навіть для мене. Почалася війна, ми тільки відкрили локацію на Зеленій, намагалися її наповнити життям, налагодити виробництво. Ми переїхали з «Інтерсіті», бо я не збиралася розвивати цей проект до якихось великих масштабів. Нас багато хто запрошував, просив франшизу, але «Кримська перепічка» – це не про гроші і точно не про франшизу. Тому що це про Крим і про наше місце у Львові.  Це про те, що ми створили шматочок нашого дому, нашого Криму, і тому його не можна продати.

Від того, хто працює, залежить і те, що виходить, бо це ручна праця

– А якби кримчани звернулися з такою пропозицією?

– Було кілька людей, які хотіли перенести цей формат, і зокрема кримчани. Але цей формат не будувався під франшизу. Для франшизи треба прописати всі процеси, створити схему, яку легко імплементувати. Натомість кожен наш заклад має купу нюансів і він частина «Кримської перепічки». Ми не планували формат, який буде орієнтований суто на продукт, а на команду. Від того, хто працює, залежить і те, що виходить, бо це ручна праця. Це не автомат, який приготував хліб, це люди біля печі, столу. Робота залежить навіть від їхнього настрою. Тобто йдеться про людський фактор, завдяки якому і твориться унікальний продукт. Булочка на Сихові може відрізнятися від булочки на Стрийській.

– Чим саме?

– Інгредієнтами не буде відрізнятися, але готують різні люди. Ми проводили експерименти ще в Криму, на Севастопольському хлібокомбінаті. На закритій дегустації пробували булку, зроблену автоматом, і булку, виготовлену людиною. Усередині все те саме. Але десять людей віддали перевагу булці, виготовленій вручну. Випічка – це магія та енергетика. Люди, які відкривають такий заклад, повинні розуміти, що це реально дуже важка праця і дуже багато треба вчитися. Ти може дати ідею, стандарти, але факт, що продукція буде іншою.

– Скільки людей працює у «Кримській перепічці» і хто це? Місцеві чи люди з Криму?

– Спочатку нас було шестеро, пару з них – місцеві дівчата, інші – кримчани. Ми почали рости, але жодних обмежень, кого брати на роботу у нас не було. Більшість команди працює з самого початку. У нас невеликі зміни, але була потреба у доборі людей. У перші дні війни ми чи не єдині продовжували працювати у Львові. І йдеться не лише про заклади харчування. Деякі хлібзаводи зупинилися, і нам довелося пекти хліб для кількох військових частин. Для мене це був шок. Ми ніколи не пекли хліба у таких масштабах. Нам терміново потрібна була рецептура і ми зробили класичний молочний батон на справжньому молоці. Такі можливості були на Зеленій, де потужніші печі. Якщо раніше ми пекли 50 різних буханців хліба, то в перші дні – 500-600. Хліба потребували і військові частини, куди прибуло поповнення, і в магазинах був підвищений попит.

У перші дні війни ми чи не єдині продовжували працювати у Львові

– А проблем із сировиною не виникало?

– Більшість наших постачальників виконували свої зобов’язання. У перші дні війни нам привезли три тонни борошна. Ми під нуль розрахувалися з усіма постачальниками. Ніхто не знав, що буде далі, але ми ухвалили рішення працювати далі, незважаючи ні на що. У квітні ми почали потроху добирати людей, тому що у нас виросли оберти, але прибутків не було. Ми взяли на стажування переселенців нової хвилі, зокрема з Сіверськодонецька, Миколаєва, Херсонщини. Було декілька людей з Києва, але вони вже повернулися додому. Зараз у нас працює близько 40 людей.

– Ви мали бізнес у Криму, тепер – Львові. Чи є якісь регіональні особливості у веденні справ?

– Кримчани більш швидкі і більш відкриті. У нас була більша конкуренція, особливо під час кримського сезону. Працювати і продавати приїжджали з усієї України. Тому ти мусів бути дуже моторним, щоб цю конкурентну боротьбу виграти. Машини виходили о п’ятій ранку, а поверталися пізно вночі. Іноді, коли не вистачало водіїв, за кермо сідав менеджерський персонал. Була побудована дуже драйвова система. Коли ми почали тут відкривати виробництво, то все набагато спокійніше, ніхто не поспішає. Деякі постачальники сировини дуже дивувалися, що щось треба терміново. Зараз вже простіше, бо вони вже всі знають наші вимоги і що мені не треба дешевше і, не дай Боже, не тієї якості. Ми дуже вимогливі щодо інгредієнтів, оскільки я сама цим займалася. Вони більше не пропонують моїм менеджерам щось купити, аби я не знала. Таке теж було. Більш-менш вчасно попереджають, якщо піднімається ціна. На початку повномасштабного вторгнення деякі партнери були дуже порядні, а деякі вирішили підняти ціни лише для того, щоб їх підняти, без реальних причин. Тому ми вимушені були піти від цих постачальників до інших. Зараз практично весь бізнес, особливо малий і середній, який залишається в Україні, є дуже затребуваним. Всі дуже сильно включилися в допомогу армії, але стоїть питання виживання. Тому зараз ми інколи ділимо збитки, а не прибутки. У нас не було перепочинку – то ковід, то війна. Ресурсів, на жаль, у бізнесу вже небагато. У перші місяці, коли держава запровадила пільговий режим на ввіз імпортної продукції – це було класно, але недовго. Тому не зрозуміло, навіщо? Влада зараз намагається підняти податки, а база оподаткування вже настільки низька, що стає сумно.  Напевно, я дуже наївна, коли очікувала, що повномасштабна війна відкриє очі тим, хто ухвалює в державі рішення. На жаль, бачимо протилежне.

Зараз практично весь бізнес, особливо малий і середній, який залишається в Україні, є дуже затребуваним. Всі дуже сильно включилися в допомогу армії, але стоїть питання вижив

– У Вас, очевидно, залишися в Криму родичі, знайомі, друзі. Як змінилися правила життя і ведення бізнесу за російської окупації?

– Насправді, у мене були партнери в росії ще раніше. Для мене, як бізнесмена, були неприйнятні російські правила гри, тому що я їх знала. Коли розумієш, про що йдеться, то тобі ніхто не розповість казку про те, що буде добре. Бізнес в росії завжди чітко працював під контролем. Якщо ти не індивідуальний підприємець – аналог нашого ФОП, – який робить щось сам і не має найманих працівників, ти вже повинен чітко працювати під контролем. Тобі дають графу, де вказано, скільки потрібно сплатити податків і не тільки. А якщо ти переходиш у суттєвіший бізнес, то працюватимеш лише під контролем силових структур. Інших варіантів не було.

Зрозуміло, що ті самі правила гри прийшли у Крим, але з однією особливістю: півострів став сірою зоною. Там відмивалася величезна кількість російських грошей на всіх так званих масштабних будовах. Я особисто бачила папери, згідно з якими щебінь з кримського кар’єру нібито завозили з Кузбасу. Спілкувалася з моїми колишніми клієнтами, які там залишилися працювати. Вони показали мені порядок цифр, які вони сплачують у різні моменти – офіційно, неофіційно. Їм обіцяли, що буде дуже великий рівень доходів. Спочатку, коли перерахували зарплати за хорошим курсом, було все непогано. Але коли відбулася серйозна інфляція, то зарплати не почали рости, а навпаки – падати. Кримчани, які повірили пропаганді, сподівалися, що півострів стане вітриною росії. Але росія велика країна і якась там крайня точка була потрібна лише як військова база. Крим перетворився просто у провінцію, яку прив’язали до півдня рф і віддали на відкуп бандитам кримського походження.

Ті самі правила гри прийшли у Крим, але з однією особливістю: півострів став сірою зоною

Бізнес, який працював за міжнародними законами, звідти вийшов. Зрозуміло, що дехто перереєструвався і почав працювати через росію. Нам теж це пропонували: казали, що ми будемо робити те саме, лише у крутіших масштабах. Мовляв, залишайся, будеш у шоколаді. Я ж вирішила - нехай залишають шоколад собі. Попередила своїх італійських партнерів, що вони заробляють гроші на крові, тому що війна велика ще буде.

– Колись Крим на початку російської окупації прославився висловом: «Да хоть камни с неба! Мы на Родине». Зараз це ще працює?

– Війна у нас, а у них там своє уявлення. Мені мама зателефонувала ще в листопаді, що мовляв американці нам дають зброю, і ми прийдемо стріляти у них. Тоді я нічого не зрозуміла. Але їх вже активно готували до майбутніх подій. Після 24 лютого з боку кримчан, адекватних і неадекватних, кілька днів була цілковита тиша. А потім подзвонила мама і я їй кажу, що у нас катастрофічна ситуація, гинуть люди, на що вона мені відповіла: не переживай, це стосується тільки політиків, Київ швидко денацифікують і все. Говорити більше не було про що. Ті, хто має адекватну позицію в Криму, були пригнічені. А коли все пішло не за планом Кремля, то з’явилася надія, що Україна переможе і відвоює всі свої території. Адекватний Крим збадьорився. Зрозуміло, що всі перелякалися, а коли почалася реальна бавовна, то налякалися серйозно. Тим паче, що там є люди, які працюють, щоб Україна прийшла якнайшвидше. А також роблять багато для того, щоб налякати ще більше тих, хто туди приїхав. У них буде два варіанти: або повернутися додому, або приймати, що вони не громадяни України і на них поширюватимуться певні обмеження. Сподіваюся, що все-таки буде перехідне законодавство, адже 8,5 років окупації вплинули на всіх. Тобто насправді буде дуже багато питань до інтеграції та політики майбутнього. Подібні питання вже звучали на Кримській платформі нинішнього року, але реальних відповідей наразі нема.

А коли все пішло не за планом Кремля, то з’явилася надія, що Україна переможе і відвоює всі свої території. Адекватний Крим збадьорився

– Чи є щось у Львові, щоб ви хотіли перенести у Крим?

– Ми багато чого тут навчилися. Це вміння більше бути з родиною, цінувати спілкування. «Йти на каву» – це дуже важлива частина місцевої культури. Це момент, коли ти зупиняєшся, нікуди не біжиш, а спілкуєшся, цінуєш один одного зараз, а не колись, бо колись може не настати. Цьому мене навчив не сам Львів, а переїзд, коли ти втрачаєш майже все матеріальне, а залишаєшся тільки ти і твої стосунки з людьми. А також традиції. У Криму дуже багато національностей, культур було перемішано, але радянське і пострадянське зросійщення перетворила ці культури в конкурс «пєсні і пляскі», а реальні традиції були втрачені. І ось це відродження різних народів, які живуть у Криму – це намагання глибше зануритися і в культурний, і в історичний контекст. Зрозуміти, як було до першої російської анексії.

– Чи думали про повернення в Крим після перемоги?

– Я багато про це думала. Мені буде цікаво повернутися, якщо там буде можливість створювати щось нове. Хочеться щоб «Кримська перепічка» з’явилася у Криму. На окружній Львова у нас є біл-борд про те, що наступна пекарня буде у Ялті.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама

Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: