Здається, ніби ми під Бородянкою і померли: як двоє науковців пережили окупацію Київщини

Про два тижні, проведених у місці, оточеному зусібіч окупантами, найсмачніший хліб зі жменьки борошна, завірюху під час порятунку з-під обстрілів у переддень 8 березня, проєкти у Львові та «Історію всесвіту» у Pixlab на Городоцькій, пара розповіла ІА Дивись.info.

Напередодні повномасштабного вторгення

Валерія та Михайло зізнаються: в повномашстабне вторгнення до останнього не вірили. У Києві за день до великої війни гостювали в товариша. Розмови 23 лютого стосувалися, звісно, російського наступу. Холодильник удома був порожнім, але в одному із кутків кімнати лежали зібрані речі – про всяк випадок. 

Такої війни у цивілізованому світі ж не може бути

«Це було так дивно. Ми, як завжди, приїхали до друга, розмовляли. Говорили, що війни не буде. Міша всіх заспокоював. І в один момент він перемкнувся і почались обговорення: що робитимемо, якщо все ж повномасштабна війна буде. Поговорили та й поїхали додому. Чесно, у нас навіть холодильник був порожнім. Вранці зрозуміли, що потрібно бігти до магазину, а всі крамниці переповнені людьми. Напередодні ми моніторили новини: там йшлося, що війна почнеться за 4 години. У той час я почала збирати аптечку та якісь речі просто в одне місце, в рюкзаки», – згадує дівчина.

Михайло ділиться, що був одним із тих, хто всіх заспокоював, мовляв, такої війни у цивілізованому світі ж не може бути. Однак відстежував кілька моментів, за якими можна було оцінити ймовірність ескалації. 

«Мені здавалося, що це був якийсь промив мізків із метою капітуляції тощо. У мене є схильність до технічого аналізу, то ввечері 23 лютого моніторив багато дат, і почалася «дикуха» з цифрами. По всьому світові ринки почали дивно поводитись без нормальних пояснень. Люди, у яких було багато капіталу, почали переводити гроші із довгострокових позицій, знаючи, що щось має відбутися. Посипалася вся економічна поведінка: із золотом, цінами на пшеницю. Саме на цьому моменті ми почали говорити із друзями про план дій», – розповідає Михайло, поки Лера сміється, що з цього всього вони не зробили нічого. 

Чоловік каже, що обов’язково хотіли евакуювати дівчат, а потім повернутися до столиці, утім, їхавши електричкою через Гостомель 24-го, ніхто ще не знав, що доведеться провести під Бородянкою 14 днів. Оселились вони разом із друзями та батьками у сімейному будиночкові. 

«Окупантам вдалось дуже швидко зайти, – згадує Міша. – Тому ми залишились під Бородянкою на два тижні».  

В окупації

Михайло знав: якщо вони опиняться в оточенні, без світла, води та зв’язку, то мають допомогти міжнародні організації, такі як ООН чи Червоний Хрест. Він долучився до останньої організації ще 2015 року, коли після Революції Гідності, маючи гуманістичні погляди та не уявляючи себе у лавах ЗСУ, хотів стати корисним під час війни. Тоді його наукова діяльність дуже злилась із волонтерством, згадує чоловік. 

Він пояснив, як і коли має відбуватися евакуація.

«Я був тією людиною, котра має відповідати за ці дії. Це називається гуманітарний доступ. У нас дуже часто використовують назву «зелений коридор», але насправді не існує такого протоколу. Все, що відбувається із захистом цивільних, керується і входить у Женевські конвенції із міжнародного гуманітарного права, і там немає такого поняття, як «зелений коридор», натомість є «гуманітарний доступ».

Якщо є ті, кому потрібні для виживання їжа, ліки і вода, то такі організації мають зробити все, аби цим людей забезпечити. Але вивезти їх набагато складніше. Для цього необхідно зробити тимчасово демілітаризовану зону, і тут дуже обмежений навіть Міжнародний комітет Червоного Хреста, тому що вони не можуть закликати до перемир’я. Вони мають сповіщувати обидві сторони про те, що вирушають у зону бойових дій, де є цивільні, яким надаватимуть гуманітарний доступ, і сторони не мають права їм заважати. Якщо є перешкоди – вже йдеться про воєнний злочин. Тоді Міжнародний комітет Червоного Хреста має подати ці документи до суду», – розповідає він. 

Ти можеш виїхати, але через тебе можуть загинути воїни, яких ти просто підставив своєю появою на полі бою

Каже, що чекали, коли це буде можливо, адже виїжджати самотужки не лише ризиковано, а й підставляєш українських захисників.

«ЗСУ б’ють ворога, а тут виїжджають якісь дурники на машині, і їм доведеться зупинятись. Бо я точно знаю, що для них пріоритет – це захист цивільних, а не тільки вбити ворога. Тому потрібно розуміти: ти можеш виїхати, але через тебе можуть загинути воїни, яких ти просто підставив своєю появою на полі бою», – каже наш співрозмовник. 

Скільки б не дивився фільмів про війну, не читав книг та не слухав розповідей бабусі, яка пережила Друга світову, такого ще не бачив. 

Тоді вирішили чекати і виїжджати заздалегідь: якщо виїжджати власним ходом, шансів вижити було дуже мало. Зазвичай, додає, у цій грі люди зазнають поразку. 

У той час бойові дії не вщухали. Міша каже, що скільки б не дивився фільмів про війну, не читав книг та не слухав розповідей бабусі, яка пережила Друга світову, такого ще не бачив. 

«Упродовж цих двох тижнів окупанти гатили щохвилини, вибухи лунали кожні кілька секунд, земля постійно тремтіла. На другий день ти думаєш, по чому вони ще б’ють, якщо там вже нічого не залишилося. Бородянка… Там немає ніяких мілітарних об’єктів. Ми знаходилися у трикутникові: трохи на південь – Макарів, на схід – Буча, Ірпінь. Бачили всі ті ракети, котрі із білорусі летіли на Київ, над нами летіли «гради». Нам пощастило, що до нас не заїхали окупанти: їм простіше було проїхати дорогою між Бородянкою і Макаровим. Згодом з’явилися «кадировці», які почали палити хати, вбивати людей», – говорить Міша. 

Думали, що, можливо, ми досі там, під Бородянкою, і залишилися, себто померли, а зараз – якийсь світ після

Тим часом Валерія згадує, що ці два тижні, які вони провели в окупації, здавалися вічністю. А після – таким дивом: «Думали, що, можливо, ми досі там, під Бородянкою, і залишилися, себто померли, а зараз – якийсь світ після. Ми не вірили, що звідти виїдемо». 

Водночас були два тижні, коли доводилось шукати їжу, прокидатися на світанку, не чути жодних новин та панікувати від безвиході. У будинку неподалік лісу мешкали дорослі та десятирічна Маша, яка, як згадує пара, була ще тим оптимістом. Дівчинка вірила, що їм вдасться дістатись безпечнішого місця на жіночий день, 8 березня.

Лера згадує: за цих декілька днів у старших людей починалася сильна паніка. Вони не знали, чи вдасться врятуватись, тому були моменти, коли казали: «Або я дістанусь їжі, або просто помру».

Міша сидів, тримаючи в одній руці ніж, в іншій - сокиру. Я підкладала дрова у стару пічку, яка, на щастя, залишилася в будинку

Взагалі дівчина говорить, що тоді вони прокидались із першими півнями та постійно відчували напругу. Хоч, додає, морально виснажені дорослі почувалися, як на курорті: засинали та хропіли, але це могло нашкодити. 

«Щойно сутеніло, я і Міша одразу збиралися. Вимикали світло, зачиняли вікна, навіть не могли користуватися запальничками, бо нас одразу було помітно з лісу. Ми не спали – були насторожі. Міша сидів, тримаючи в одній руці ніж, в іншій – сокиру. Я підклада дрова у стару пічку, яка, на щастя, залишилася в будинку. Пригадую, у цій пічці я спекла хліб: знайшла трохи борошна. Він був найсмачнішим. Нас було десятеро, тому кожен отримав по шматочку. Єдина, кому дісталось більше хліба, десятирічна Маша, яка мені допомагала готувати», – розповідає дівчина.

Міша додає: із їжею справді була халепа, адже ніхто навіть не підозрював, що доведеться тут провести стільки часу. Запасів у місцевих не було, бо це таке собі дачне поселення, будинки без погребів через високий рівень води. Чоловік ходив у пошуках якихось продуктів, та із цим також було важко.

Зізнається, що попри складу ситуацію, надихали люди. 

«Вони були організованими. Якось хтось знайшов пшоно і поділив між усіма. Розумієш, люди не стали цинічними. Нам пощастило: жили по-сусідству із адекватними», – говорить Міша. 

Старші, які панікували найбільше, вже кричали, що Київ упав 

А Валерія додає, мовляв, у мирний час тяжко порозумітись із десятьми людими, а коли постійні обстріли, бракує їжі, не знаєш, що відбувається, адже немає зв’язку – стає зовсім скрутно. 

Вона пригадує, що спершу у них працювало старе радіо, звідки вони отримували бодай якусь інформацію, та після масованих обстрідів окупанти перехопили частоти, і вони залишилися без зв’язку. Каже, що старші, які панікували найбільше, вже кричали, що Київ упав. 

«У декого просто зривало дах. Люди сідали в машини та їхали. Але їх можна зрозуміти: вони не знали, як бути далі. Це люди, які дійшли фіналу травматичного стресу. Щоб його вилікувати, необхідні роки», – згадує Міша. 

Додає: настільки звикаєш до цього, що коли нарешті засинаєш під ранок, зриваєшся не від самих вибухів, а від того, що їхній патерн змінився, або ж тому, що стало тихо. 

«Виходиш на ґанок і не розумієш чи все закінчилось. За ці два тижні було лиш кілька моментів без вибухів», – пригадує пара. 

Якось Михайло ходив шукати їжу, тоді Валерію накрила найбільша паніка. 

«Міша пішов, а я розумію, що просто зараз відбуваються справжні жахіття. Казали, що росіяни вже зовсім поруч, лунали постріли із автоматичної зброї. У нас є третій поверх, скажімо так, неробочий, то я туди забралась і не могла припинити плакати, хоч мене всі заспокоювали. Я ридма ридала, поки Міша не написав, що все з ним гаразд. Тоді йому вдалось зловити зв’язок і відправити мені повідомлення», – розповідає дівчина. 

Якось я дійшов дуже близько до Бородянки: таке враження, ніби кольори змінюються

Тоді вони зрозуміли, що час рятуватись. Згадують, що це баланс із ймовірністю померти, яка є трохи нижчою, поки твого дому не дістались окупанти. 

«Ми вдавали, ніби там ніхто не живе, щоб не привертати увагу. Якось я дійшов дуже близько до Бородянки. І це дуже важко описати, – згадує чоловік. – Враження, ніби кольори змінюються. Ти опиняєшся на кілька сторіч назад, на іншій території, де люди відірвані від реальності, де немає ані влади, ані закону. Ти спостерігаєш, як деградують люди через війну, бачиш їхні очі. І складається враження, ніби це якийсь дуже дивний трилер. Навіть рухи людей інші», – пригадує Михайло. 

Евакуація

Настав час, коли потреба в евакуації була критичною. Якби Міша був сам, то, каже, що залишився би і перечекав, але потрібно було піклуватись про інших. 

«Люди, які виїхали раніше, казали: готуйтесь до того, що перша колона проїхала український блокпост і все було добре. Коли через пів години їхала інша, там вже стояли росіяни. Розповідали, що окупанти відбирали телефони та ноутбуки, але на свій страх і ризик я взяла робочий ноутбук, на якому була магістерська робота, ніде більше не збережена. Відбулися дуже дивні речі: сусіди кудись позникали. Ми все-таки вирішили поїхати, бо нам здалось, що окупанти трохи посунулись далі, старші вже не витримували. Вони лишили сімох людей на одній машині. Спершу нас забули і поїхали: ми зібралися виходити із пакунками, але залишилися просто без нічого. Це була не війна... Бо війна – це коли йдуть бойові дії між двома арміями, а тут росіяни просто вбивали цивільне населення.  Ті, хто лишився, були впевнені, що це фінал. Ми дуже добре розуміли, що відбулося у Бучі, бо хто втікав трасою, розповідали про це», – згадують Лера та Міша. 

Нас врятували ЗСУ і те, що окупанти просунулись та не так сильно контролювали територію, де перебували

Все ж їм вдалось виїхати. Утікали під час завірюхи, яка невідомо звідки взялась і обмежувала видимість. 

«Я піднімаю очі та бачу паркан, на якому написана літера «V» (символіка окупантів – ред.). Навколо нас російські танки. Мій тато, який був за кермом, злякався, заціпенів. А росіяни щось махали руками. Це диво, що ми виїхали, бо на цій дорозі ми бачили багато обстріляних машин і загиблих людей. Нас врятували ЗСУ і те, що окупанти просунулись не так сильно та контролювали територію, де перебували.

Поки ми їхали, саме точився бій. ЗСУ зупинили вогонь, щоби ми проїхали. І це був той момент, коли навколо нас були тільки росіяни. Нам пощастило, що окупантам було не до нас: вони спостерігали за позиціями ЗСУ», – пригадує Валерія. 

Проїжджали повз окупанта. Стояв такий гордий, поки біля нього лежало тіло, яке ще горіло

А Міша додає, що в один момент вони проїжджали повз окупанта. Стояв, розповідають, такий гордий, поки біля нього лежало тіло, яке ще горіло: людина у калюжі крові, а той, ніби орел і йому байдуже. 

Валерія пригадує, що жінкам пощастило, бо вони були в машині позаду і чоловіки їх попереждали не дивитися у вікно на трупи або розстріляні машини із людьми. На руках в авто в них було двоє людей – тісно. 

«Ми знайшли машину: добрі люди погодилися забрати маму з дитиною до себе, і ми змогли проїхати найстрашніший відрізок дороги. У нас було дуже мало бензину, якого вистачило на 10 кілометрів. На щастя, Маша всю дорогу спала, завдяки мамі, яка намагалась її оберігати. Таке враження, що чим ти молодший, тим спокійніше сприймаєш реальність», – ведуть далі наші співрозмовники. 

Валерія згадує, що Маша сказала, що вони виїдуть з-під Бородянки 8 березня як подарунок на Міжнародний жіночий день. 

«І ми виїхали», – із трепетом вигукує Лера. 

У Львові

Перед тим, як опинитися у Львові, пара залишилась у батьків студентської подруги Лери в Житомирі. До Києва тоді не можна було повертатись. Наступного дня вирушили в дорогу. Тут, у Львові, мешкає подруга Міші, теж киянка. 

«Я – біолог. Навчалася у Києво-Могилянській академії. Під час пандемії коронавірусу захистила бакалаврську роботу, а під час війни – магістерську. У Києві працювала лаборанткою: студенткою два роки приходила туди на практику, а вже рік обіймаю посаду в Інституті біохімії Палладіна, у відділі нейрохімії. Вивчаємо вплив різних хімічних сполук на функціонування нервової системи. Вони потенційно можуть бути ліками, наприклад, при епілепсії», – ділиться вона. 

Каже, що по приїзді до Львова залишилася без жодної підтримки, крім Михайла, адже батьки поставили її перед вибором – їхати з ними або із Мішею, але невідомо куди. Валерія обрала другий варіант. У Львові почались пошуки роботи: «Мені пощастило, що я науковець, і в той момент вже був список лабораторій по всьому світові, які підтримують українських вчених під час війни». 

Мені у Львові було простіше, бо тут мій дім, моя країна, мої люди і я звикла до цього

Зі слів Михайла, їхня подруга-українка, яка вже давно мешкає у США, з початком великої війни думала, як допомогти вченим в Україні. Вона зібрала близько двох тисяч контактів із даними світових лабораторій, куди українські науковці можуть звернутись щодо роботи. Утім, каже дівчина, проблема криється у тому, що науковці прив’язані до лабораторій, а більшість пропозицій передбачала виїзд за кордон. 

«Мене це не дуже влаштовувало. Після двох тижнів в окупації мені бракувало ресурсу, аби виїжджати ще кудись. Мені у Львові було простіше, бо тут мій дім, моя країна, мої люди і я звикла до цього. І я написала десь двадцятьом лабораторіям. Більшість відповіла: писали приємні слова, підтримували, але пояснювали, що не можуть запропонувати дистанційний варіант роботи. І єдиний, хто погодився – це американський вчений Брюс Конклін. Він запитав, що я можу запропонувати. Подумала та вирішила, що у мене є навичики наукового ілюстраторства: створення зображень на наукову тематику. Наприклад, можу прочитати текст, пояснення якогось біологічного процесу,  і з нього зробити ілюстрацію. Він погодився і був щасливий, що може якось долучитися до допомоги українцям, і ми ледь не щодня спілкувалися про наші справи: чи є тривоги, вибухи, чи ми в безпеці. Це було неймовірно приємно, коли ти починаєш свій ранок із такого позитиву, підтримки, коли тебе розуміють», – розповідає Валерія. 

Міша також займається наукою. Сферою його наукових інтересів є квантова фізика. 

«З першого курсу мені порадили їхати кудись на Захід, наприклад, у Штати, якщо я хочу продовжити цим займатись, бо навіть у Європі не дуже легко знайти лабораторії чи інститути, які займаються цим напрямком, адже він вимагає занадто великих капіталовкладень. Але я не хотів виїжджати з України, мені хотілося розвивати науку на Батьківщині, тому в аспірантурі я захистився і почав шукати напрямки щодо практичного застосування квантової фізики. Теоретичний напрямок – це квантова теорія поля. В Україні займатись цим взагалі не дуже адекватно, тому шукати якісь виходи, щоби збудувати собі в перспективі лабораторію в Україні. Займався квантовою криптографією», – пояснює він.

Також він бере участь у багатьох громадських ініціативах. Зокрема освітніх, які популяризують науку серед дітей та дорослих.

Долучився й до проєкту, який руйнує міфи щодо феміністичного руху. Створили англомовне онлайн-видання, у якому висвітлюється боротьба за права жінок у міжнародному суспільстві. На думку Михайла, нині в Україні сформований досить потужний громадянський рух саме в цьому напрямкові – не радикальний, натомість академічний. 

Приїзд до Львова для пари став віддушиною, зізнаються: для них це місце української сили. 

«Коли ти обпікаєшся, тобі хочеться чогось холодного: дістатися якомого глибше до української культури», – описує це Міша. 

Діти і наука

«Школа відштовхувалась не від того, які мають бути заняття, а від того, хто є менторами і що вони можуть запропонувати. Тут є різні напрямки – журналістика, брендинг, відеозйомка, шиття, хенд-мейд, спів, малювання. Школу відвідують діти із Маріуполя, Харкова, Лисичанська, Сіверськодонецька. У неї доволі складні історії. Ми з Мішею вирішили долучитись та створили класично креативний науковий курс, об’єднавши мої знання із біології та його – із фізики. Назвали його «Історія всесвіту». Із дітьми спілкуємось про те, як з’явилася Земля, як виникло життя», – каже Валерія.

Пара зізнається: у Львові не планували залишатися так надовго – лиш хотіли насититись атмосферою. А після того, як стали менторами у школі, зрозуміли, що тепер є відповідальними перед дітьми. 

Михайло і Валерія зазначають, що заняття не мають тем, як таких. Вони закликають дітей ставити запитання: часто-густо вони є дивними, але відповіді на них, найімовірніше, ти не отримаєш від батьків. 

Головна мета таких занять – не просто навчати, а створити безпечне, приємне місце для дітей, де вони зможуть знайти друзів та підтримку

«Був випадок, коли на початку уроку хлопчик Сашко сказав, що хоче дізнатися, що таке чорні діри, а потім ми зробили симуляцію того, який вигляд матиме Галактика, якщо видалити чорну діру. (спойлер: він розлетиться)», – пригадує дівчина. 

А Міша натомість додає, що головна мета таких занять – не просто навчати, а створити безпечне, приємне місце для дітей, де вони зможуть знайти друзів та підтримку. 

«У нас немає ієрархії, як у викладачів. Ми – ментори, серед яких учні знаходять товаришів. І мені подобається, що батьки також знаходять тут спілкування», – каже Михайло. 

Молоді науковці долучають дітей до різноманітних обговорень, намагаються якомога доцільніше випробовувати їхні вроджені інстинкти досліджувати всесвіт.

«Бо кожна дитина – дослідник, потім з часом це притуплюється. У школі починають це оцінювати, і ти вирішуєш, що краще вирости, купити машину і займатись чимось іншим. Насправді у нас дуже інтелектуальна нація, і ми маємо це відродити. 

Дізнаватися щось нове – це як наркотик. Головне – не відбити у дитини цього бажання, відповівши на його дивне запитання різко: «Як цього можна не знати?», – пояснює наш співрозмовник. 

Натомість Валерія радіє, що у них з’явився мікроскоп, від якого діти у захваті. Каже, що його подарувала фінська компанія. Перед тим придбати мікроском хотіла їхня знайома і написала у фірму, мовляв, чи можлива якась знижка. На що ті здивувались: популяризувати науку та ще й під час війни – це неймовірно.

«На мікроскопі ми можемо робити відео і фото. У таборі ми попросили дітей приносити будь-які речі. Хтось взяв листочок із дерева, хтось жуйку. Діти зробили виставку фотографій. Їм дуже подобаються ці заняття, на яких можна бавитися і абстрагуватися від світу. Навіть коли лунає тривога, ми з дітьми спускаємося в укриття сусідньої багатоповерхівки і продовжуємо заняття: мешканцям будинку доводиться слухати про фізику та хімію», – жартують. 

У Pixlab заняття проходять щодня, окрім неділі, після уроків у звичайній школі. Валерія ділиться, що діти, особливо вимушені переселенці, дивуються, що у Львові є безліч можливостей для їхнього розвитку, до того ж безкоштовних. 

Дівчина згадує про учня, який пише прозу та поезію і спершу скептично ставився до науки, але після занять зізнався, що переглянув свої погляди. 

Якось вони домовились зідзвонитись із науковцем Брюсом Конкліном, але оголосили повітряну тривогу. 

«Ми тоді спустились в укриття, де був вай-фай, і я написала, що все ж можемо поспілкуватись. Він був шокований, що у нас взагалі є зв’язок і ми проводимо заняття навіть у таких умовах. Пригадую, ми підвели до екрану дев’ятирічного Сашка із Маріуполя. Він привітався. Вчений запитав, звідки хлопчик і коли дізнався, просто наче «завис»: зізнався, не знав, як продовжити розмову, та потім попросив Сашка навчити його вітатись українською мовою», – говорить Валерія. 

Як каже Міша, для людей за кордоном такі речі є дуже показовими, бо вони бачать війну в Україні по телевізору, читають у медіа, а там показують тільки вибухи, постріли і сльози. Люди сприймати це як інший світ. 

«А потім вони бачуть, що люди займаються наукою і в яких умовах, тоді як діти в рф малюють свастику. Ти показуєш дві картинки, й іноземці починають розуміти, за що ми боремося. Потрібно пропагувати цю крутість українців», – резюмує чоловік.