• USD: 40.60
  • EUR: 40.00

Актуальні теми:

Підтримати

Обов’язково повернуся у Дергачі: історія жінки, якій з хворою дитиною дало прихисток гірське містечко

Обов’язково повернуся у Дергачі: історія жінки, якій з хворою дитиною дало прихисток гірське містечко

На смартфоні Світлана показує мені дванадцять дірок у даху свого будинку. Сліди від уламків російських снарядів вже ретельно замащено, будинок стоїть цілий. Він чекає на повернення своїх господарів ще з березня. В її очах, красиво блакитних, я зчитую неприховану радість: «Я ось - ось повернулася з Дергачів. Мій будинок цілий, - радіє, як дитина. Чекаємо на розпорядження мера, що можна вертатися додому і відразу ж їдемо».

Світлана - одна з тих, чиє життя поділилася на до і після, коли в країні почалася повномасштабна війна. Ми сидимо на подвір'ї дитсадка о 9 ранку в одному гірському селищі, окутаному горбами та лісами. В жовтій будівлі садочку проживають переселенці. Тут жінка з двома дітками та старенькою мамою перебувають з березня.

19 вересня внутрішньо переміщених осіб переселять в спеціально облаштований для переселенців шелтер. У будівлі 1907 року, яка належала багатому австрійцю Екелю, зможе проживати 80 осіб.  Це остання ніч, коли Світлана ночувала в садочку, останній ранок, коли вона сидить на кольорових низеньких лавочках, загортується у білу куртку, мружиться від ранкового осіннього сонця, яке зовсім не гріє і гріти вже не спішить. Над горами пливе туман, сонце раптово підсвічує її лице і попри жваві веселі очі, я бачу, яке воно стомлене, я бачу на ньому відбитки цієї війни, життєвого досвіду, непростого материнства.

Рідне місто Світлани у Харківській області, на щастя, не було окуповане російськими військами, але залишатися там на початку війни було вкрай небезпечно. За словами жінки, прилітало звідусіль і всюди. Часом навіть декілька разів в один і той же двір. Найстрашніше, зізнається, це коли гудуть танки і летять літаки. Ворожим військам не вдалося зайти в місто з банальної причини – вони просто заблукали. «Не знаєш, куди вони скинуть і в який момент», - згадує. Тому перші дні війни з двома малими дітьми вони жили в холодному погребі, 5 березня ухвалили рішення про евакуацію. Більше 22 годин у вщент забитому поїзді з однією сумкою з дитячими речами вони приїхали у Кути.

Центр, де працювала Світлана психологом з дітками з особливими потребами, дуже постраждав від обстрілів. Вона з гордістю показує мені фото, на який люди потрохи приводять до ладу напівживі будівлі, повертають Дергачі до життя. Багато людей, намагаючись якось поліпшити своє матеріальне становище, скористалися можливістю і поїхали шукати кращого закордоном. Але не Світлана. Я бачу, як вона із захватом розповідає про підприємства, що відновлюють свою роботу в її місті, про те, що скоро запрацює «Нова пошта» і що ось-ось мер дасть вказівку повертатися.

  • Не страшно?
  • Аніскільки. Я анітрохи не мала сумніву, що ми повернемося.
  • Вірите в перемогу України?
  • Так! Це беззаперечний факт, ми на своїй землі.

Може здатися, що історія Світлани мало чим відрізняється від сотень історій внутрішньо переселених осіб: втрата грунту під ногами, невизначеність, біль втрати, адаптація до незнайомого середовища. Але є одна річ, яка змусила мене зустрітися саме з цією жінкою – Світлана має хвору дитину.

  • Дітей ми з чоловіком чекали більше 10 років. Родила для наших реалій, можна сказати, пізно. Перша дитина з`явилася на світ три роки тому. Молодшому – рік і десять місяців.

Лікарі припускають, що ковід Світлани під час вагітності спричинив низку ускладнень у здоров’ї молодшого Іванка. Відділення інтенсивної допомоги після народження, внутрішньоутробна інфекція, яка в подальшому стала чинником, що хлопчик має ряд супутніх діагнозів.

Мружачись від холодного сонця, жінка перераховує мені всі хвороби свого молодшого синочка, наче читає щось з безкінечного довідника. Я плутаюсь у медичних термінах і вперше чую незнайомі діагнози. Світлана ж говорить про це спокійно, без нотки напруження, без страху. Ми дуже хотіли з чоловіком дітей, ми чекали на них більше 10 років – наче резюмує.

На фото Іванко з першого погляду нічим не відрізняється від своїх однолітків – пухкеньке рожевощоке янголя у візочку. Але у свої рік і десять місяців дитя не ходить, практично не розмовляє, має затримку у розвитку та судомний синдром, який, на щастя, вдалося призупинити завдяки лікуванню та реабілітації. А реабілітації дитина потребує постійно, аби його стан не погіршувався. Зі стресами, пов’язаними з війною, каже жінка, хлопчик знову зробив крок назад у розвитку.

  • Мітохондріальна дисфунція, гіперамоніємія, порушення обміну пуринів, синдром Веста, затримка статокінетичного розвитку, - перераховує, наче визубрений вірш, назви хвороб Світлана. А потім ще  довгий список ліків, які необхідно приймати її синочку: гепазак, агвантар, нейрокідс, омегадетрин, кортексін…

Звісно ж, через війну деяке лікування їм довелося призупинити. Це також одна з головних причин, чому Світлана так прагне додому.

  • Я не маю право на слабкість, я мушу триматися заради своїх дітей.
  • Як ви справляєтеся із моментами відчаю, адже вони нині є у всіх.
  • Часом сльози ллються ріками, коли прогулююся з візочком, ллються самі, я їх не кличу.

Я малюю собі картину, як вона прогулюється містечком, нахиляється за помаранчевим листком на вилизаній бруківці. Як зупиняється біля старих єврейських будинків. Які насправді чужі її ці брили старовинних забудов, а красиві гірські пейзажі не дають відчуття дому. Як її хочеться туди, у Дергачі, у її прифронтове місто.

Через декілька днів, коли Світлану, які решту переселенців, нарешті поселили до приміщення шелтеру, я знову спілкуюся з жінкою.

Про цю подію( відкриття шелтеру) багато писали у пресі, висвітлювали процес реконструкції будинку, говорили про це на всіх рівнях. Запрошували архітекторів, які мали би розробити планування таким чином, щоб зберегти історичну цінність приміщення. Утім, попри красиву картинку, висвітлену у змі, на ділі все виглядає не так ідеалістично. Наприклад, є невирішена проблемі із отопленням. Гірський клімат вкрай вологий, осінь цього року і без того видалася дощовою, а в старій австрійській будівлі немає тепла, бо ще не знайшли людину, яка забезпечуватиме тепло. До того ж, місця у кімнатах обмаль. І Світлані, на жаль, навіть немає де поставити ліжечка для молодшої дитини, навіть якби воно і знайшлося.

  • Я збираюся додому, каже жінка, чекаю лише «переселенські» (йдеться про виплати) і замовляю квитки…Вона без сумні вдячна Кутам і його мешканцям за підтримку, з теплом згадує, як вони разом ставили театральну виставу за текстами місцевої поетеси, як їх старе, колись повністю єврейське містечко, приютило, обняло з усіх сторін горами, захистило від російських танків, гул яких найбільше боїться Світлана.

Але я також розумію її прагнення попри всі ризики, як пташка, рватися додому, до прифронтового міста, в яке у будь-який момент може прилетіти. Дивлюся у небо, всіяне птахами. Відчуваю, як у кишені вібрує телефон від сигналу повітряної тривоги. Думаю, що люди, все ж таки – пернаті, які обов’язково колись повернуться до своїх гнізд.

Охочим фінансово підтримати жінку надаємо реквізити картки:

Приватбанк: 4149 4991 3457 5958

Біленчук Світлана Миколаївна

Спілкувалася Олександра БАГАЧ

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама

Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: