«Я б могла мати іншу долю, але обрала війну». Історія парамедикині Галушки

Катерина Галушка – парамедикиня у добровольчому батальйоні «Госпітльєри». У День захисника та захисниці України дівчина ділиться з ІА Дивись. info своєю історією.

«Я прийшла у «Госпітльєри» 3 роки тому. До того навчалась в КНУ імені Тараса Шевченка на історичному факультеті та в Інституті державної безпеки, бо любила історію з дитинства й потрібен був спеціалізований диплом для роботи моєї мрії в ООН. Утім, після ротацій на одну мрію стало менше. Також я волонтерила у Київському війському шпиталі, де багато спілкувалася з воїнами, які проходили лікування та реабілітацію. Власне після цього й вирішила, що настав час і мені долучитися до війни й зробити свій внесок у перемогу», – розповідає Катерина. 

Так дівчина у соцмережах знайшла інформацію про 7-денний вишкіл «Госпітальєрів» та вирішила спробувати. І в неї вийшло. Зараз головним завданням Катерини на війні є надавати допомогу пораненим на першому етапі евакуації з «нуля»:  до медеваку або стабілізаційного пункту. Згідно з протоколом MARCH, дівчина разом з побратимами забезпечує усі умови для первинного виживання й порятунку воїнів до етапу їх стабілізації. 

«Важливо розуміти, що робота парамедика – це робота людини без статі. Тож попри все, ми працюємо й виконуємо якісно свої завдання. Найважче те, що емоційний стан сильно позначається на тілі, й жінка це більше відчуває: гормональні збої, проблеми зі здоров’ям», - розповідає Катерина. 

Парамедикиня не приховує, що їй часто буває страшно, виникає відчуття ніби щось проґавила, десь недопрацювала. І чим ближче до вечора - тим думок більшає.

«Ця робота про біль і страх. Це про воїна, який тримає твою руку та дивиться тобі в очі, а ти повторюєш: «ще трішки», коли позаду вас вже чути «прильоти». Це про загиблих, в яких ти вдивляєшся, перш ніж закрити мішок. Це про цивільних, які благають про допомогу. Це про посмішки тих, кого вдалося врятувати і вони вже в безпеці», – продовжує дівчина.

Катерина зізнається, що найважчим для неї на війні є перевозити тіла загиблих. 

«Переживати втрати надзвичайно складно, хоча б тому, що нема часу усвідомити їх, дати собі час пережити горе. Адже війна – не місце для емоцій і чимало болю відкладається на потім, після перемоги, коли можна буде осягнути все жахливе, що доводиться проживати тут. Зараз я тримаюся завдяки своїм орієнтирам: моя робота, де я маю допомогти врятувати життя людей, мої друзі, які мене чекають, моя сім’я, до якої я хочу повертатися та обіцянка Антону пройти всі складнощі й зустріти перемогу», - ділиться дівчина.

З Антом Катерина теж познайомилася у соцмережах. За трохи обоє зрозуміли - у них багато спільного. 

«Ми щодня спілкувалися по відеозв‘язку годинами: сміялися, багато жартували, він грав на своїй гітарі. Але він був на ротації, а я на своїй роботі. Тож часу разом завжди було мало. Ми підтримували один одного в перші дні повномасштабного вторгнення. А потім 5 березня він загинув поблизу Маріуполя. І його похорон - це найгірше, що зі мною сталося. Антон встиг розповісти своїй сім’ї про мене, тож мене там радо зустріли. І тепер його батьки та рідна сестра - це ще одна моя сім’я», - ділиться дівчина. 

Катерина знає, що війна вчить цінувати кожний день. 

«Замість гір - я піднімалася сходами на чергову евакуацію. Замість моря - я вмивала свої руки і ноги перекисем водню, бо він виводить плями крові. Замість музичних фестивалів - я слухала канонади артилерії та кулеметів. Тому сьогоднішє свято для мене має свій історичний та культурний символізм. Прийнято було тривалий час говорити, що українці - це нація землеробів, а підручники з історії починалися вступом про «багатостраждальний український народ. Але насправді - ми нація воїнів та героїв, які захищають свій дім та борються з кожним ворогом, який посягає на нашу свободу», - зауважує Катерина.

Парамедикиня зізнається, що якби їй довелося обирати, то б обрала цей шлях знову без жодних вагань. 

«Юність нашого покоління вкрали. росія протягом кількох століть відбирає в нас наші життя, намагається розтрощити мрії, ламає заплановані нами долі. Українські діти змалечку говорять про смерть, вони мають ховати своїх батьків у дворах, а батьки знають, як ховати власне дитя. Нас вбивають у наших домівках, дитсадках, школах, в машинах, які мали вивезти тебе з пекла, але не змогли», - пригадує дівчина.

 Парамедикиня згадує і про значення жінки на війні. Вона захоплюється українськими захисницями - відважними та незламними.

«Ми здатні разом з нашими чоловіками стояти в одному строю проти орди, ми здатні витримати усі випробовування й гідно пройти їх. Ми продовжуємо традицію наших предків, в якій існувала Жіноча чота УСС, а в лавах ОУН та УПА на хоробрі жінки виконували різні функції та задачі. Українська захисниця - це і воїн, і надійна опора. Я могла б мати іншу долю. Могла б мати що завгодно. Але обрала війну. А вона обрала залишитися зі мною, моїми друзями та побратимами. Задля України. Задля свободи. Задля тих, кого любимо. За для себе. Або згинемо або переможемо», - підсумовує парамедикиня Катерина Галушка.