Поїду з тобою, щоб врятувати: історія медикині Аліси, яка пішла на війну за чоловіком

Ранок Аліси 24-лютого розпочався зі спроби відправити посилку на новій пошті. Лише близько 7:30 взявши до рук телефон, жінка побачила багато пропущених дзвінків від родичів та друзів. Коли відповіла на один з них, то почула: «Війна почалася».

«Пошта тоді, звісно, була закрита. І я вирішила зробити мінімальний набір продуктів, опісля одразу повернулася додому і ми вже з чоловіком почали думати, як бути далі», - розповідає Аліса.

Чоловік Аліси Олексій - сержант Збройних сил України. Ще до початку повномасштабного вторгнення сім’я вирішила, що залишиться в Україні.

До російського вторгнення в жінки був свій невеликий, проте успішний бізнес – інтернет-магазин товарів для дому. Утім це не втримало жінку, яка вирішила піти на війну вслід за чоловіком.

 «Олексій пішов на службу 25-го лютого. Згодом я дізналася, що його відправляють в Ірпінь. Довго не вагаючись, вирішила поїхати з ним. Я сказала йому одразу: «Я буду з тобою, щоб тебе врятувати», - зізнається Аліса.

Так жінка пройшла медичні навчання і вже незадовго потрапила в епіцентр подій.

«Оскільки медиків на полі бою не вистачає завжди – я робила все необхідне та все, чому навчилася. Надавала першу домедичну допомогу при пораненнях, зупиняла кровотечу, перев’язувала рани. Це все відбувалося під час проходження служби в районах Ірпінь-Буча-Гостомель. Наша рота зайшла першою до звільненої Бучі», - пригадує жінка.

Рішення Аліси піти на війну сім’я сприйняла не надто оптимістично. Адже у них з Олексієм є 6-річний син, якому теж не дуже подобається, що його мама військова. За трохи у рідних не залишилося жодного вибору, окрім як підтримати жінку, яка була налаштована була вкрай рішуче.

«Надавати медичну допомогу вперше – ось що найважче. В голові одразу думки: «А раптом не вийде або ж я помилюся і зроблю щось не так»? Першого разу до нас приїхали розвідники з Ірпеня, медика з ними не було: застряг дорогою в іншій машині. У хлопців були осколкові поранення, які потребували невідкладної допомоги. Мене запитали, чи можу я зробити перев'язку. А я лише закінчила навчання, мені було страшно. Проте, окрім мене, нікого не було», - пригадує Аліса.

Жінка зізнається, що працювати медиком в тилу та на полі бою – це дві роботи, які різняться між собою.

«Мені необхідно зупинити кров та оцінити стан пацієнта. А згодом до допомоги уже підключаються парамедики», - розповідає Аліса.

Сьогодні медикиня працює в тилу з родичами загиблих. Вона першою дізнається про смерть воїнів. А потім надає медичну допомоги тим, хто цього потребує.

«Це важко, але хтось ж повинен це робити. Я сама втратила близьку мені людину - свекруху. Вона дуже нервувала через події і після одного з обстрілів Києва у неї стався інсульт. Вона померла в 50 років, хоч до цього дня навіть не хворіла. Тому я дуже добре розумію почуття родичів. Війна забирає найкращих, але саме заради них ми повинні продовжувати боротись. І заради наших дітей», - продовжує жінка.

Аліса пригадує, що у перші дні російського вторгнення відчувала шалений адреналін та жагу до боротьби. Їй здавалося, що енергія не закінчиться аж до нашої перемоги.

«Якщо якогось ранку я не знайду в собі сили, щоб піднятися і знову йти на службу, це означатиме, що я програла. А отже, ворог переміг. А русня того і хоче... І це буде означати, що люди загинули дарма. Тому щодня, я нагадую собі про нашу ціль, щоб не дозволити втомі перемогти», - розповідає Аліна.

Аліса каже, що бути жінкою на війні нелегко. Треба мати сталеву витримку та добру фізичну підготовку. Більшість дівчат, які зараз служать у ЗСУ, ніколи до того не носили бронижилет по 15 кілограмів та не вчилися одягатися 2 хвилини.

«Довге волосся заважає одягти шолом, перезарядження автомата ламає манікюр, а бронижилет давить у груди. Попри це, ми хочемо залишатися красивими, а треба носити шапку і все таке. Я часто спостерігаю як в наших чоловіків-захисників відвисають щелепи від того, як ми адаптуємо "жіночу логіку" у воєнні справи. Але саме це і допомагає нам жартувати і не падати духом», - переконує дівчина.

Головною мотивація Алісии залишається її син, який чекає на неї вдома.

«Мене відпускають вночі до дитини, тому ночую я вдома. Чоловіка відпускають важче, а іноді він взагалі не в Києві. З початку війни малим займалася повністю бабуся - харчування, підготовка до школи, прогулянки. А зараз її не стало. І ще у нас залишився Слава - це чоловік Світлани, який є інвалідом 1-ї групи і теж потребує допомоги. Ми згадуємо це, а тоді боремося ще сильніше», - каже Аліса.