Тіло, душа і розум націії, або Як відбувався радянський геноцид українців

В кінці листопада українці будуть вшановувати пам’ять мільйонів співвітчизників, що загинули в результаті спланованого совєтською владою Голодомору 1932-33 років. Голод, який створили штучно, сьогодні визнаний світом як акт геноциду проти української нації. Цьогорічні роковини є символічними, адже вони відбуваються вже під час нового геноциду.

Геноциду, що відкрито проводиться проти українців з того самого центру, що й 90 років тому – з москви. Ворог не змінився. Не змінилась і його мета – знищення нашої нації. 

Ми звикли говорити про радянський геноцид українців, переважно наводячи як приклад Голодомор 1932-33 років.

Проте, чи обмежувався тогочасний геноцид лише Голодомором, тобто навмисним створенням життєвих умов, що були розраховані на фізичне знищення українців? Чи власне такий, штучно спровокований голод, був тільки частиною великого плану кремля, який полягав у знищенні всього, з чим ми ідентифікуємо сьогодні себе як націю?

Цей план реалізовувався не лише протягом 32-33 років минулого століття. Він системно втілювався совєтами в життя десятиліттями, поетапно та методично стираючи нашу націю з-поміж інших націй Європи. Винищуючи українців не лише фізично, а й відбираючи в них мову, культуру, традиції та духовність.  

1953 року, на зустрічі з українськими емігрантами в Нью-Йорку, професор Йєльського університету Рафаель Лемкін проголосив свою знамениту доповідь «Радянський геноцид в Україні». Лемкін, що народився на території сучасної Польщі та був євреєм за походженням, свого часу закінчив Львівський університет, де вивчав кримінальне та міжнародне право. Він вперше ввів у вжиток сам термін «геноцид» під яким розумілось знищення нації. Саме завдяки йому 1948 року ухвалили міжнародну Конвенцію «Про запобігання вчиненню злочину геноциду і покарання за нього» та визнано геноцид міжнародним злочином.

У своїй доповіді, присвяченій роковинам Голодомору, він чітко та недвозначно кваліфікував діяльність совєтського уряду саме як геноцид української нації, наводячи численні факти злочинної діяльності ссср щодо українства в період з 1926 по 1946 роки. Прикметно, що цей двадцятирічний період знищення українців він прямо охарактеризував як «найдовший і найширший експеримент русифікації».

Знищення української нації було тривалим та систематичним процесом. Як відзначив Лемкін, сам план геноциду реалізовувався у чотири етапи.

Перший розпочався у двадцятих роках та полягав у ліквідації української інтелігенції – «розуму нації». 1920-го, 1926-го і знову 1930–1933 роках учителі, письменники, митці, мислителі і політичні діячі були убиті, ув’язнені або депортовані. 

Він наводив докази, що тільки 1931 року на Сибір заслали 51 тисячу 713 інтелектуалів. Така сама доля спіткала принаймні 114 визначних поетів, письменників і митців – найвидатніших культурних проводирів українства. За приблизними підрахунками, щонайменше 75% українських інтелектуалів і професіоналів у Західній Україні, на Закарпатті і на Буковині були брутально винищені росіянами.

Другий етап –сплановане знищення «душі нації» - наступ на Церкви та духовенство. Між 1926 і 1932 роками було ліквідовано Українську Автокефальну Православну Церкву, її митрополита (Липківського) і 10 000 священиків. У 1945 році, коли у Західній Україні було встановлено совєтську владу, подібної долі зазнала і Українська  Греко-Католицька Церква. Той факт, що перед ліквідацією їй запропонували приєднатися до російського патріархату в москві  – вказує на те, що єдиною метою всього цього була русифікація.

За лічені місяці на Західній Україні не залишилося жодного єпископа УГКЦ. 500 священиків, які вийшли на протест, були розстріляні або арештовані. По всьому краю вбито сотні священиків і мирян, тисячі заслано до таборів примусової праці. Цілі села були знелюднені. Лемкін особливо звертає увагу, що під час депортації родини навмисне розділяли: батьків – на Сибір, матерів – до цегельних заводів у Туркестан, а дітей – до комуністичних домів на «виховання». 

Знищуючи інтелігенцію та духовенство нації, росіяни таким чином знищували інтелектуальний та культурний потенціал українців, стираючи унікальну культуту та релігію. Що не могли стерти - привласнювали собі, видаючи за своє. Але крім «розуму» і «душі» у нації все ще залишалось сильне «тіло», яке не піддавалось русифікації.

Власне, Голодомор і став тим третім вістрям радянської атаки - адже першочергово він був спрямований на хліборобів - «тіло нації», – величезну кількість селян, хранителів традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу України.

Зброя, яку застосували проти них, на думку професора Лемкіна, є, мабуть, найстрашнішою – виморювання голодом. Метод, застосований у цій частині плану, не обмежувався якоюсь окремою групою. Постраждали всі – чоловіки, жінки, діти. Зіткнувшись із голодом на селі, тисячі людей покинули домівки і подалися до міст жебрати їжу. Коли їх виловлювали і висилали назад у села, вони залишали своїх дітей у містах в надії, що хоч ті зможуть вижити. Так, тільки в Харкові було залишено 18 тисяч дітей. В селах із тисячним населенням виживала сотня; в інших – половина людей зникала, кожного дня гинуло 20-30 осіб.

Вже тоді, 1953 року Рафаель Лемкін наводив жахливу цифру –протягом 1932-33 років від голоду загинуло близько 5 мільйонів українців. Сьогодні маємо дані про більше ніж 7 мільйонів лише на території тогочасної УРСР і близько 3 мільйони українців за її межами (Кубань, Кавказ, Казахстан).  

Але окрім винищення інтелігенції, духовенства та виморювання голодом простих українців план совєтського геноциду містив і четвертий напрямок - фраґментація українського народу шляхом поселення в Україні чужинців і водночас розпорошення українців по цілій Східній Європі.

Таким чином була б знищена етнічна єдність та перемішані нації.

Між 1920 і 1939 роками частка українців в населенні України знизилася з 80% до лише 63% . Внаслідок голоду і депортації українське населення зменшилося в абсолютних числах з 23,2 мільйонів до 19,6 мільйонів, тоді як неукраїнське населення зросло на 5,6 мільйонів. Якщо взяти до уваги, що колись Україна мала найбільший рівень приросту населення в Європі, приблизно 800 тисяч на рік, то можна легко побачити, що російська совєтська політика досягла свого.

Такі  головні напрями спланованого систематичного нищення української нації та її поступового поглинання росіянами відзначав Рафаель Лемкін, виступаючи перед українцями у Нью-Йорку.  Завершуючи свою доповідь він зауважив, що якщо радянська програма досягне успіху, якщо інтеліґенцію, священиків і селян вдасться ліквідувати, Україна загине так само, наче було б убито усіх без винятку українців, бо вона втратить ту частину народу, що зберігала і розвивала її культуру, її вірування, її об‘єднавчі ідеї, які прокладали їй шлях і давали їй душу, тобто, зробили її нацією, а не просто населенням.

Тому, цього року, запалюючи свічку пам’яті за мільйонами замордованих Голодомором, мусимо не забувати про масштаби радянського геноциду українців. Про спробу знищити не лише «тіло», а й «душу» і  «розум» українства. 

Власне, той геноцид, який розпочала совєтська москва, сьогодні намагається закінчити москва російська. Мета його одна й та ж - знищити українську націю. Не лише фізично нас винищити, заморити  голодом, холодом та темрявою, розсіяти по світу, асимілювати наших дітей. Мета російського геноциду –ліквідувати все українське: мову, культуру, історію, традиції, батьківщину. Все, що робить нас нацією. 

Але міжнародний злочин геноциду не має строків давності. Відповідальність обов’язково настане!

---

Матеріали у рубриці Погляди - Колонки, є відображенням виключно точки зору автора, яка може бути як об'єктивною, так і суб'єктивною. Редакція може не поділяти думок і поглядів, викладених у Колонках. Редакція не несе відповідальності за достовірність та тлумачення викладеної інформації та виступає виключно платформою для розміщення матеріалу.