«Було таке відчуття, що тобі немає чим дихати, не вистачає кисню», – інтерв'ю про життя в окупації

Шістдесятирічна мешканка Херсонської області розповіла Дивись.info свою історію життя під окупацією.

З огляду на власну безпеку респондент побажав залишитися анонімним.

— Де ви перебували на момент початку широкомасштабного вторгнення? Чи готувалися якось до цього?

— На той момент я перебувала у селищі Наддніпрянському, яке відноситься до Дніпровського району міста Херсона. І, так само, як і всі українці, прокинулася від вибухів, під якими здригалася наша земля. Так розпочалася кривава війна. Мозок не міг і не хотів сприймати дійсність того, що відбувається. Щодо підготовки, її не було. Хоча, на інтуїтивному рівні, було відчуття, що саме 24 лютого ворог перетне кордони нашої країни.

Щодо підготовки, її не було. Хоча, на інтуїтивному рівні, було відчуття, що саме 24 лютого ворог перетне кордони нашої країни.

— Коли росіяни зайшли в Ваш населений пункт? Що робили ви?

— В наш населений пункт росіяни зайшли 4 березня 2022 року, надвечір. Вони очікували, що їх будуть зустрічати з хлібом та сіллю, але люди ззовні не звертали на них уваги і проходили повз них, кожен по своїх справах. За цим всім я спостерігала дивлячись у вікно, при цьому відчуваючи ненависть до ворога, нестерпний біль за українських воїнів, країну, гіркоту і відчай.

— Як окупанти поводилися з мирним населенням? Як люди реагували на них?

— Всю свою лють від такої зустрічі з мирним населенням окупанти вимістили на споруді Інституту зрошувального землеробства НААН, в якому вони зупинилися на ночівлю та відпочинок. В кабінетах інституту були вибиті двері, розкидане та пошкоджене майно. Цей вечір став початком не життя, а існування з окупантами. Одні виїжджали, інші заїжджали… Намагалися поводитися чемно. Вдавали з себе визволителів, які прийшли звільняти нас від «нациків», саме так висловлювались.

Пиячили. Була свідком паління в повітря зі зброї, представників чи то ЛНР, чи то ДНР в стадії алкогольного сп’яніння.

Сприймання населенням окупантів було різним. Переважна більшість їх просто ненавиділа. І у різні способи намагалася допомогти ЗСУ. Одним із видів допомоги був збір і передача інформації про ворога. Брали участь у мітингах, що проходили у Херсоні. Кожен чинив опір, як міг.

Але були й інші. Ті, хто почали з ними спілкуватись…

— Які труднощі у вас виникали за час окупації?

— Найважче було прокидатись, жити, лягати спати, розуміючи, що вони тут, вони поруч. Що по трасі суне техніка ворога, що над нами пролітають їхні літаки, вертольоти, ракети… І все це вбиває, руйнує, наносить рани мирним жителям, воїнам, інфраструктурі, твоїй країні і твоїй землі. Це було найважчим для мене.

— Як Ви ухвалили рішення про виїзд? Що цьому сприяло?

— Від початку війни наміру виїжджати не мали. Але згодом таке рішення довелося прийняти. Було таке відчуття, що тобі немає чим дихати, не вистачає кисню. Ти не міг змиритися з їхнім сусідством, з тим, що проводяться обшуки; з тим, що в місті зникають люди, розстрілюють машини з пасажирами. З тими злочинами, які вони можуть тут чинити. З референдумом, який намагалися провести з травня місяця. З небажанням жити під їхнім керівництвом. І був страх, що за тобою можуть теж прийти.

— Як Вам вдалося виїхати? Скільки часу це зайняло?

— Шлях з тимчасово окупованої території, його першу частину, долали наземним транспортом, машиною. Другу частину шляху – водним. Це зайняло добу.

— Якими були перші думки на «вільній» від окупантів землі?

Діставшись підконтрольної Україні території, я з полегшенням зітхнула. Позаду три місяці окупації: темряви, яка заполонила твій рідний край. А попереду віра в майбутнє, віра в деокупацію. Я дихала і насолоджувалася повітрям, красою рідного краю і плакала. Ми на вільній, я їх не бачу!!

Підготувала Софія Кряжева.

Нагадаємо: Українські прапори замайоріли над Херсоном 14 листопада, а 18 листопада Укрзалізниця заявила, що запускає потяг до міста.