«Здалося, що закрижаніла кожна клітина мого тіла», - розмова з жінкою, яка лікувалась від онкології

ренн
Світлина: Olya Renn/Facebook

У понад мільйона українців діагностовано різні форми раку. Більшість людей починають боротьбу із недугою на пізніх стадіях і все ж перемагають захворювання. Ольга Ренн — редакторка, журналістка та викладачка. І водночас — одна з тих, хто вилікувалась від онкології.

Особистим досвідом жінка поділилась із ІА Дивись.info, у Міжнародний день людей, які пережили рак.

— Опишіть той період, коли Ви дізнались про свій діагноз. Як це було? 

Цей період згадувати важко, бо здавалося, що це вже кінець життя. Як пригадую, тоді я дуже-дуже багато плакала, було складно впоратися з фактом, що майбутнє надзвичайно хитке і непередбачуване. Від стресу було складно сприймати медичну інформацію, зрозуміти, що зі мною відбувається і що відбудеться в наслідок лікування.

Це були якісь постійні емоційні качелі. Було багато хибних стереотипів про хворобу і вони, звісно, страшенно заважали. Було бажання постійно гуглити незрозумілі мені речі, досвід інших пацієнтів, якісь наукові статті і це насправді далеко не завжди допомагало, а скоріше навпаки. Не збрешу, що реакцією на діагноз був шок. Коли я дізналася, мені здалося, що закрижаніла кожна клітина мого тіла. Але… ти проживаєш день, а потім наступний, рухаєшся крок за кроком і звикаєш до нової реальності. Адаптативні механізми людини все ж таки досить сильні.

— Чи важко повідомити рідним?

Мої рідні і найближчі друзі знали, що я очікую результати біопсії, хоча ми всі сподівалися, що це просто якась киста, зрештою і лікар давав на це високі шанси. Тому коли мені на емейл прийшли результати, що це онко, я просто написала в наші чати усім, хто був в курсі, і все.

Складніше було повідомляти не близьким людям, наприклад, на роботі. Люди реагували по різному: хтось переконував, що це помилка, хтось починав плакати, переважно людям було ніяково, в очах часто зчитувалася певна приреченість, хтось бадьоро «наказував» мені триматися і бути на позитиві – ось це все, справді було не просто.

І, звісно, писати публічно про діагноз і свій досвід теж було не надто легко наважитися, я змогла написати про це на ФБ десь через 7 місяців. Але оскільки мені історії пацієнтів допомагали, я вирішила також не приховувати свою історію з думкою, що, можливо, він допоможе ще комусь.

— Як приймали діагноз? Що можете порадити тим, хто вперше почув свій?

Прийняття діагнозу – це шлях, це поступовий процес і мені здається, може бути досить тривалим. Дивним чином, у мене на той момент не виникало питань «Чому я?», «За що то мені?», хоча було почуття провини і за те, що «не впоралася» (з життям, мабуть), і за те, що моя сім’я має витрачати великі кошти на лікування, ну і загалом ситуація лякала страшенно.

Але тепер, коли є уже якийсь досвід, поради дійсно можу дати. Насамперед дуже важливо знайти лікаря, до якого є довіра, й розібрати, дослідити діагноз, зрозуміти, з чим довелося мати справу. Нас дуже сильно лякає невідомість. А коли є чітка інформація і план дій, стає точно трохи легше. Якщо є якісь сумніви чи щось не до кінця зрозуміло, варто пошукати лікаря для ще однієї думки.

А друга порада – працювати з психологом, це справді дуже допомагає онкопацієнтам. Я працювала з психологом під час променевої терапії, згодом мала досить велику перерву, а зараз продовжую спілкування з психологом, бо переконана, що цей досвід не можна затамовувати, а варто пропрацьовувати.

— Чи було бажання боротись із недугою?

Я з одного боку усілякі неприємні речі волію робити швидко, як пірнати у холодну воду з розгону, тому я пушила процеси, записалася на операцію якомога швидше, тобто боятися і відтягувати, наприклад, операцію – це не мій підхід, мені оце відтягування і чекання навпаки дається складно.

Але скажу відверто, великого ентузіазму я не виявляла, особливо боялася хімії, мене жахала думка, що я полисію і буду дуже немічна. Волосся таки, на жаль, випало і це цілком окремий етап переживань для жінки, але протягом хіміотерапії я і працювала, і ходила в кіно, на прогулянки, на пікніки, звісно, у ті дні, коли дозволяло самопочуття. Тобто уже отримуючи це лікування, стало зрозуміло, що хімія буває різна і що хвороба не нівелює велику частину моїх звичних занять і приємнощів мого життя.

— Розкажіть про власний досвід: скільки часу тривало лікування? Чи було те, до чого готові не були морально?

Основне лікування, тобто операція, хімотерапія та променева терапія тривало 7 місяців.

Гормональна терапія триває ось уже майже 3 роки і триватиме ще кілька років. Якщо так подумати, то я ні до чого цього не була готова морально, але пройшовши цей шлях, можу вже так сказати, що багато речей я занадто драматизувала і страхи були перебільшеними. Найскладніше це проживати хворобу і цілий комлекс пов’язаних із нею проблем психологічно.

Стосовно «речей, до яких я не була готова морально», так, було суперважко поголити собі залишки волосся, але несподівано виявилося, що у мене прикольний рівний череп і що ця лисина мені навіть личить. Також чомусь (ну за фільмами, очевидно) мені здавалося, що на хімії я буду пересуватися на колісному кріслі, натомість я відходила кілька днів від медикаментів і спокійно собі їздила за кермом в магазин чи на природу. Я не хочу сказати, що це було легко, ні, навпаки. Це і досі буває нелегко.

— Ремісія. Які зараз є думки у голові?

Однозначно є вдячність небу, що я жива. Але в онкопацієнтів є періодичні чекапи стану здоров’я, і не переживати під час цих оглядів і обстежень нереально. Тому саме через це – то такі трохи психологічні американські гірки. А те, що власне змінилося в житті – я бережно прислухаюся до себе, до своїх бажань і не спілкуюся з людьми, які мені не подобаються, не дочитую нудні книжки, відмовляюсь від робочих проєктів, які не надихають і так далі.

— Як ви оцінюєте систему охорони здоров’я в Україні, якщо йдеться про допомогу людям із онкологією? Чи варто їхати за кордон? 

Мені складно оцінювати так масштабно. Я лікувалася у приватній онкоклініці в Києві, хіміотерапію отримувала теж у приватній клініці у Львові. Оскільки мені важливо було під час лікування бути з сім’єю, не хотілося їхати за кордон. Як мені здається, в Україні є дуже круті лікарі. Мені пощастило, я знайшла фахівців, які мені дуже допомогли, хоча траплялися і не надто добрі фахівці, чесно кажучи, коли мені було щось не ок, я змінювала лікаря.

Читайте також: Непомітні: чого ми не знаємо про рідкісні хвороби і які перешкоди спіткають таких людей

— Як людям, які проходять лікування, відволікатись? Що допомагало саме вам?

З того, що найбільше запам’яталося, це – ми з мамою складали такі великі пазли на тисячу шматочків – різні відомі картини в пазлах, соняхи ван Гога, весну Боттічеллі, подружки часто витягували в кіно, допомагала і редакторська робота, робота з книжками.

Чомусь період, коли відбувалося основне лікування згадую, як дуже зайнятий. Виникало багато справ і вони, звісно ж, відволікали від сумних думок.

А ще я нарешті наважилася і в нас вдома поселила кицьку Тому, думаю, що кожен має знайти свій рецепт, для когось це буде вишивка чи в’язання, хтось читатиме дурацькі детективні романчики, хтось займеться скандинавською ходьбою і тощо.

— Що вас надихає зараз?

Найбільше мене надихає моя сім’я, моя донька і чоловік. Як і раніше, до хвороби, мене дуже надихають книжки, бо це і моє велике хобі, і моя улюблена робота. Я намагаюся, наскільки можу, працювати на нашу Перемогу. І мрію про море.

— Що ви побажаєте людям, які бороться із онкологією? 

Пожиттєвої ремісії, звісно. Це таке наше пацієнтське най-най-найкраще побажання, яке може бути.

P.S

Щорічно у світі реєструють 6 мільйонів випадків злоякісних пухлин і ця цифра постійно росте. Найбільша кількість захворювань на онкологію в чоловіків у Франції, а серед жінок – у Бразилії.

Більшість ракових пухлин розвивається в осіб 50+ років, а кожен другий онкохворий - старший 60 років. Найчастіше уражаються передміхурова залоза та легені у чоловіків і молочна залоза – у жінок. Смертність від онкологічних захворювань у світі посідає друге місце після захворювань серцево-судинної системи.

Сьогодні кожен 270-ий українець отримує діагноз «рак», а кожний 50-ий українець хворів чи хворіє певним онкологічним захворюванням. Упродовж останніх 10 років кількість хворих зросла на 10%, а щороку зростає на ще 3%.

Щороку в Україні виявляється понад 160 тисяч нових випадків злоякісних новоутворень, майже 100 тисяч жителів вмирають від раку, причому 35% померлих — особи працездатного віку. Щогодини реєструють понад 20 нових випадків захворювання, а 10 мешканців України помирають від раку.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: