Заборонені в СРСР: фільми Юрія Іллєнка, які стали символами України

Роботи митця неодноразово були відзначені на різноманітних кінофестивалях, як вітчизняних, так і закордонних. Йдеться про нагороди в Аргентині, Австралії, Польщі, Італії, Греції, а також Каннського кінофестифалю. Картини здобули премію Британської кіноакадемії, численні медалі, призи, дипломи. А найголовніше — ці фільми стали символами України у світі.

У дитинстві майбутній кінорежисер побував на Сибірі

Народився Юрій 9 травня 1936 року в Черкасах. Під час Другої світовой війни він разом з мамою та двома братами опинився далеко в російському Сибірі — у селі Філіповка Ординського району. Там від голодного виснаження помер молодший брат.

Згодом, у 1944 році, хлопчик повернулися до Черкас. У місцевій школі не знайшлось достатньо дітлахів і вчителів, щоб відкрити другий клас. Тож йому довелося вдруге вчитися в першому. Там викладали російською.

Однак через два роки батько Юрія, демобілізований з фронту інженер-будівельник, завербувався на завод скловати у Москві, оскільки хотів дати дітям освіту. Мешкала сім'я в бараці на території заводу «Ізопліт». В цей період мати Юрія захворіла на туберкульоз. В таких умовах діти закінчили школу, а потім вступили у престижний Всесоюзний державний інститут кінематографії (ВДІК) на операторський факультет.

Дипломна робота Іллєнка 1960 року «Прощавайте, голуби» стала першим в історії інституту повнометражним фільмом. Ця стрічка принесла йому нагороди на світових кінофестивалях у Парижі й Локарно – за операторську роботу.

Він працював разом із Параджановим

У 1956 році його запросили до студії імені Довженка зняти фільм «Тіні забутих предків» разом із Сергієм Параджановим. Ця стрічка — не лише лауреат більше як сотні міжнародних кінофестивалів, але і рушій української ідеї. За перший рік прокату її побачили 8,5 мільйонів глядачів.  На міжнародному кінофестивалі 1965 р. в аргентинському Мар-дель-Плата картина дістала «Південний хрест» і спеціальний приз за світло та спецефекти. Того ж року фільм отримав кубок на міжнародному кінофестивалі у Римі. Загалом були понад 100 премій та нагород.

На прем'єрі фільму в київському кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965р. пролунав заклик І. Дзюби, В. Чорновола, В. Стуса — підвестися на знак протесту проти арештів українських інтелігентів, які відбулися влітку 1965р. Невдовзі КГБ заборонив стрічку. Лише 1991 році творці фільму — оператор Юрій Іллєнко, актриса Л. Кадочникова, режисер С. Параджанов (посмертно), художник Г. Якутович — стали лауреатами Шевченківської премії.

Фільми Юрія Іллєнка здобули визнання у світі, але були забороненими в СРСР

Дебют Юрія Іллєнка у режисурі — «Криниця для спраглих» за сценарієм Івана Драча про винищення українського села — був заборонений постановою ЦК КП України на 22 роки. 30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову «Про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії імені Олександра Довженка»: кінострічка була розкритикована.

Наступний фільм — «Вечір на Івана Купала» — алегорична історія України, був заборонений міністра культури СРСР Романовим і покладеним на полицю на 18 років. 1967 року дирекція Венеційського кінофестивалю персонально запрошувала Юрія Іллєнка з фільмом «Вечір на Івана Купала» на фестиваль з гарантією головного призу «Золотий лев» Святого Марка, але міністр культури СРСР Романов стверджував, що такого фільму взагалі не існує. Неймовірними зусиллями режисер добився, щоб фільм послали на міжнародний фестиваль у Прагу, але в день відкриття фестивалю в Прагу увійшли радянські танки для придушення празького повстання.

1971 року на XXIV з'їзді комуністичної партії України вустами першого секретаря Львівського обкому КПУ товариство Добрика було заборонено наступний фільм «Білий птах з чорною ознакою». Його назвали «найбільш шкідливим фільмом, що колись було зроблено в Україні, особливо шкідливим для молоді». А все тому що у фільмі вперше в історії головним персонажем був вояк УПА. Тож «Білого птаха» можна було побачити в Токіо, Монреалі, Нью-Йорку, Парижі, Тегерані, лише не в Україні.

Згодом Юрій Іллєнко емігрував до Югославії, де зняв фільм «Жівіо заінат». Назва перекладається як «живу наперекір всьому». Це чорногорське вітання. Фільм отримав «Срібну арену» на фестивалі в Пулі і приз за найкращу чоловічу роль. Але в Україні на екрани все одно не був допущений.

Що цікаво, в цей же період режисера двічі запрошували до Голлівуду. Він не поїхав, бо, як пізніше скаже, «…якби поїхав у Голлівуд, двоє моїх братів із кіностудії Довженка поїхали б до Мордовії — валити сосни».

Наступний фільм «Мріяти і жити» за сценарієм Івана Миколайчука і Юрія Іллєнка було 42 рази зупинено на різних стадіях виробництва: під час режисерської розробки, в підготовчий період, під час зйомок (18 разів), під час монтажу і, звичайно, під час показу керівникам проєкту. Для режисера епопея перманентних заборон закінчилась першим інфарктом на худраді студії Довженка.

На XXV з'їзді КПУ тов. Щербицький з гордістю доповів делегатам: — «Имею честь доложить делегатам съезда, что с так называемым «поэтическим кино Украины» наконец покончено». Одним із представників поетичного кіно був і Юрій Іллєнко.

У різні роки були заборонені майже всі проєкти Іллєнка на стадії сценарію. Серед них не допустили для постановки трилогію про Київську Русь — «Князь Ігор», «Володимир Красне Сонечко», «Ярослав Мудрий». Заборонено було й екранізацію «Лісової пісні» Лесі Українки (постановка якої була здійснена двадцять років потому). Заборонено було й два сценарії за Шевченком — «Великий льох» і «Варнак». Секретар ЦК з ідеології Маланчук, відомий українофоб, заборонив перший варіант сценарію про Мазепу зі словами: «Якщо Іллєнко не хоче, щоб з ним трапилось те, що трапилось з Мазепою після Полтави, то хай закопає свій сценарій в себе на городі!» 

Творчість у незалежній Україні

1990 року Іллєнко створив студію «Фест-Земля», зняв перший в Україні фільм не державним коштом — «Лебедине озеро. Зона» (за оповіданнями С. Параджанова). На кінофестивалі у Каннах фільм дістав приз  Міжнародної федерації кінопреси та Приз «Ескор» — незалежної молодої кінокритики. Однак в Україні він не демонструвався, був придбаний («усі права застережені») російською телекомпанією ОРТ і, що не дивно, покладений «на полицю». У великого режисера мала би з’явилася можливість вільно творити й тішитися плодами своєї праці. Але впродовж наступних десяти років Юрій Іллєнко як кінематографіст опинився в безробітніх.

Фото, оприлюднене нижче, 18+:

Тим не менше, він створив сценарій «Агасфер. Хроніка другого пришестя Христа»; написав монографію «Парадигма кіно» — перший український підручник з кінорежисури. Працював як живописець, робив три персональні художні виставки.

Крім того, він зняв «Молитву за гетьмана Мазепу» (2002 рік). Стрічка отримала приз «Золота рибка» у Польщі та знову була заборонена. В Росії це зробив особисто міністр культури Михайло Швидкой. В Україні ж під час прем’єрного показу тодішній віце-прем’єр Володимир Семиноженко демонстративно вийшов із залу. Картину зняли з показу, не пустили на телебачення, не випустили у відеопрокат. Після цього Юрій Іллєнко публічно заявив: «Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи».

А помер Іллєнко після тривалої хвороби 15 червня 2010 року у селі Прохорівці на Черкащині.