Розумів різницю між українцями та росіянами: про друга Франка, Остапа Терлецького
Це одна з найцікавіших постатей в літературному та політичному житті ХІХ століття. Він мав добрі творчі взаємини із Іваном Франком та іншими українськими письменниками й культурно-громадськими діячами – Володимиром Навроцьким, Юрієм Федьковичем, Володиславом Федоровичем, Михайлом Павликом, Михайлом Драгомановим, Наталією Кобринською й Ольгою Кобилянською.
«Терлецький Остап, - писав Франко, - це була натура високо чесна і щира, глибоко пройнята почуттям своєї людської гідності та при тім повна симпатій до всіх слабих і покривджених та гноблених людей».
А 7 липня 1902 року Остап Терлецький помер.
Перші поетичні спроби Терлецький розпочав у гімназії
Походив Остап Терлецький з дрібношляхетської родини пароха церкви Успенія Пресвятої Богородиці села Назірна, що поблизу Коломиї. Після закінчення школи у Коломиї Остап навчався у 1859–1868 роках у вищій гімназії в Станиславові. У гімназії він разом з Володимиром Навроцьким організував учнівську «Громаду», а з 1865 року став видавати і редагувати рукописну газету «Зірка». Тут з’являлися перші дописи та поетичні спроби Терлецького, який навіть намагався залучати до співпраці з часописом Юрія Федьковича і їздив до нього у Сторонець-Путилів.
В гімназійні роки зазнав він кілька ударів долі: смерть матері (1863) та смерть батька (1867). Крім того, у нього було нещасливе кохання до дівчини Марці.
«Закукай ми, соловейку, кілько б літ чекати,
Аби Марцю коханую за жіночку взяти», – мріяв Остап в одному зі своїх віршів (1866).
Навчався у Львівському університеті
Сам Остап писав, що велике негативний вплив у той час на нього справив занепад народовського руху в Галичині в середині 1860-х років:
«Ми щодня, щогодини виглядали, що станеться щось нового, нечуваного, щось дуже великого, і що тото «щось» зробить кінець усій нашій недолі народній, виведе нарід із вавілонської неволі і віллє в нього самосвідомість людську і народну, добробит моральний і матеріальний, – а нас, великих поборників святого діла, нагородить найкращою заслугою, яку вольний нарід може дати своїм освободителям, – чистою, непорочною славою громадською. А тим часом та понура дїйсність, від якої ми мов від злого духа втїкали на крилах Шевченкової поезиї, почала листок за листком, квітку за квіткою, зривати з того пишного вінка, що ми сплели собі були з наших поетичних мрій: упали "Вечерницї", упала "Мета" перша, упала "Мета" друга, упала «Нива», упала «Руська читальня», упав «Руський Театр», упала «Русалка»... почав поволи холонути ентузиязм молодежи».
У 1868–1872 роках Терлецький студіював у Львівському університеті імені Франца І. Спочатку на правничому, з 1869-го – на філософському факультеті. Того ж року перебував кілька місяців на військовій службі як однорічний охотник (доброволець), з якої був звільнений за станом здоров’я.
Дідич села Вікно на тернопільському Поділлі, громадський і політичний діяч, меценат Володислав Федорович залучив Терлецького до впорядкування своїх архівів, надавав йому матеріальну підтримку й допоміг отримати посаду урядника в бібліотеці Віденського університету. Цьому сприяли добрі знання іноземних мов (англійської, французької, польської та німецької), належна професійна підготовка. Тут він починає працювати над темою «Реформи Йосифа II та їх вплив на соціальні та національні відносини в Галичині».
Добре розумів різницю між українцями та росіянами
У Відні Терлецький вступив до товариства галицьких студентів-академіків «Січ», яке заснував 1868 року Анатоль Вахнянин. У 1874-му він став головою віденської «Січі». Того ж року й опублікував у львівському народовському виданні «Правда» своє дослідження «Галицько-руський нарід і галицько-руські народовці», яке вийшло 1902 року окремим виданням під назвою «Москвофіли й народовцї в 70-их рр.» У ньому автор дав характеристику галицьких москвофілів, яка підходить і для сучасних «новоросів» в Україні:
«Не маючи найменчого розуміння про те, що таке Росия, вона галас кількох словянофільських самодурів – у котрих окрім імени теж нема нїчого живого і славянофільського – приймала за симпатичний відгомін усеї Росиї. На той галас вона відцурала ся всего домашнього патріотизму, і так сказати розплила ся в якімсь туманнім загальноруськім патріотизмі, від якого сподївалася і ще тепер сподїваєть ся помочи і підмоги для своїх полїтичних спекуляций...
З домашніми пенатами упорала ся якнебудь москвофільська партия. Тепер у Галичинї рідко мож найти такого чоловіка письменного, щоби не стидав ся своєї хлопської мови, своїх хлопських традиций, щоби не топтав ногами всего, що простий наш нарід зробив коли-небудь для збереження своєї народности і для заспокоєння своїх социяльних потреб».
У 1874 році Терлецький їздив до Києва на Археологічний з’їзд, де познайомився з деякими українськими діячами. Ще у 1873-му він познайомився у Відні з Михайлом Драгомановим, який прищепив молодому науковцю «вірус соціалізму». Терлецький зайнявся у Відні виданням перекладених галицькою народною мовою під псевдонімом В. Кістка брошур: «Парова машина», «Про правду», «Про бідність», «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків». У 1876 році прокуратура сконфіскувала останню книжечку і видавець потрапив на лаву підсудних. Суд присяжних обмежився лише конфіскацією видань.
Був одним із підсудних у процесі галицьких соціалістів
Але наступного року О. Терлецького заарештували у Відні й перевезли у кайданках до Львова, де він став разом з Іваном Франком та Михайлом Павликом одним із підсудних у процесі галицьких соціалістів. Спровокували цей процес листи Драгоманова до його галицьких кореспондентів, які привіз з Женеви Міхал Котурницький.
«В листах Драгоманова, знайдених при Котурницькім, а призначених для декого з руських студентів університету (в першій лінії для Ів. Мандичевського та М.Павлика), звичаєм російських конспіраторів були повиписувані не лише численні назви знайомих, але говорилося також про різні плани й надії Драгоманова, що були в смішній диспропорції до сил і здібностей адресатів та до тої роботи, яку вони повинні були робити наразі й поперед усього», – писав про цю справу Іван Франко.
Для багатьох засуджених ця справа закінчилася втратою роботи та перспектив на кар’єру, хворобами та крахом життєвих планів. Терлецький втратив свою посаду у Відні і деякий час жив у Львові разом з І.Франком та М. Павликом на вулиці Кляйнівській (тепер Каменярів)
Однак Терлецького знову виручив Володислав Федорович. За його протекцією та фінансовою допомогою Остап повернувся до Відня, де у 1878–1883 роках студіював право та зробив докторат. У цей період він написав свої праці «Лихва на Буковині» (1878), «Робітницька плата і рух робітницький в Австрії в послідніх часах» (1881).
У 1890 році О. Терлецький разом з І.Франком став одним із засновників Русько-Української радикальної партії, але відійшов від політичної діяльності й став адвокатом у Львові. В останні роки він написав книги «Літературні стремління галицьких русинів у 1772–1872» (1894–1895), «Галицько-руське письменство у 1848–1865 pp.» (1903) та статті з літературознавства, філософії, історії.
«Видатною прикметою спадщини Терлецького є розвиток ним критичної традиції в історії нашої духовності. Критичним аналізом він охопив майже всі сфери життя української нації: суспільну, політичну, економічну, філософську, релігійну (антиклерикалізм), мистецько-літературну, наукову тощо. Як Маркіян Шашкевич перед тим будив своєю лірою національні почуття галичан, так Остап Терлецький розбурхував їхній розум, викриваючи рутинність суспільної свідомості тогочасного українства», – відзначив у своїй дисертації «Остап Терлецький в ідейній боротьбі в Галичині 70-х років ХІХ століття» Євген Пронюк.
Помер Остап Терлецький у Львові внаслідок невдалої хірургічної операції 22 липня 1902 року. Похований при алеї на полі 23 Личаківського цвинтаря. На його нагробку, що стоїть здаля від екскурсійних маршрутів, написано:
«Борцеві за ідею поступу, незломному характерові українська молодь».
